У водах ставкових купаються зорі,
вже ніч опустилась з небесних терен,
накрила собою всі сутінки голі
й нагріте довкілля у спеку за день.
Від денної спеки околиця п’яна,
розбудить її лиш нічний зорепад.
Картини космічні малює уява,
закохані мріють під зоряний град.

Сузір’я покинув щоб в дальній дорозі,
згорівшим до тла все ж летіти з небес.
І рух зупинити вони вже не в змозі,
світити й згорати у цьому їх сенс.
По небу нічному в зірковому стилі
спускаються стрімко без гальм і вітрил,
і довгим хвостом розтягнувшись на милі
поріжуть стежинами весь небосхил.

У блюдцях озер потонули вже зорі,
світанок крилом зупинив темний крок.
Так близько це небо, немов на долоні,
а я як частинка з упалих зірок.
Занесений вітром з якогось світила,
їх безліч висить у сузір’ях з планет.
Любуюсь я ними , притягує сила,
розмову ведемо вночі - тет а тет.

Ти вільна, як вітер, кружляєш у полі,
Щоб пестить волосся, вмивати дощем.
Твоя насолода уся - в непокорі,
Здається, живеш лише сонячним днем.
Ти - вітер пустелі, бродячої спеки,
Рабиня емоцій, натхнення слуга.
Падіння глибокі, і гордості злети,
Ти вільна, як вітер, і добра, і зла.

Пишу через плюс імена – одна доля,
Розмашисті літери витреш сама.
З піску змиє хвиля і вітер із моря,
Ти - вічний неспокій , і штилю нема.
Смієшся уголос, щоб плакати в зорі,
А справді щаслива ти тільки у сні.
Подушка холодна мокріє поволі,
Ти - втомлений вітер. А може, ще ні?

Сільська околиця, зажурена садиба,
покинув рід свою хатину, ще один.
Зелене листя із гілками ніби глиба,
вагою давить на погнивший старий тин.
Я бур’янами через сад піду до неї,
до сірих стін і до сліпих віконних рам.
І тихо скрипнуть як заплачуть вхідні двері,
порушать спокій і розвіють сонний стан.

Так защеміло щось у грудях як ніколи,
бо ще з дитинства весь знайомий , дорогий,
цей запах яблук, запах сіна із діброви,
ще на порозі зустрічає запашний.
І жовті фото на стіні як галерея,
це між минулим і сьогоднішнім місток.
Їх ще живими пам’ятає ця оселя,
тепер у рамках ,чорно – білі у рядок .

Я розбудив оцю обитель ненароком,
стара підлога під ногами аж скрипить.
Її покину потихеньку тихим кроком,
хай засинає одинока –хай поспить.

Горить свіча - неначе плаче,
розталий віск тече по ній .
Дивлюсь не полум’я гаряче,
у чорній темряві нічній.

Воскові сльози як створіння,
течуть причуди неземні,
і через те нудьга осіння,
змішалась з воском на столі.

На полотно стекла зелене,
на скатерть, що як настрій мій,
гнітючий сум іде до мене
в тривожній тиші гробовій.

Полоще дощ осінні вікна,
і по шибках стікає в низ,
сьогодні в фарб сумна палітра,
осінній настрою каприз.

Та ще і згадки прийшли давні,
були прийдешнім скриті днем ,
у таку ніч вони вже зайві,
у ніч розбурхану вогнем.