Верещака Микола Антонович Народився 1938 року в с.Воронівка Городищенського району Черкаської області. Освіта вища, за спеціальністю - бухгалтер-економіст. Працював у системі "Сільгосптехніки" і у цукровій промисловості. Зараз - на заслуженому відпочинку, мешкає в м. Черкасах. Хоббі - радіосправа, захоплення - поезія. Друкувався в районних газетах "Вісник Городищини", "Сміла", обласній газеті "Нова доба" і журналі "Спадщина Черкащини".
Великоднє послання Присвячується Є.Н.Ю.
Вона, мов янгол білокрилий, Десь там, в небесній висоті, А я лілею образ милий, Сумую змучений, безсилий, У безнадійній самоті. Її з Великоднем вітаю І славлю Господа Христа, Здоров'я, щастя їй бажаю, В солодких мріях уявляю, Як ми цілуємось в уста . “Христос воскрес!” – скажу поспішно, Вона – “Воістину воскрес!”, І тричі – радісно і ніжно Ми поцілуємось безгрішно, Хвалу віддавши до небес. Напевно, я її кохаю... В полоні дивному весни Я дифірамби їй складаю, В віршах безмежно прославляю, - Це їй присвячені вони.
Очей твоїх аквамарин
Я піднімусь на крилах мрії І полечу у далечінь, Де рясно гублять чорні вії На синь очей тремтливу тінь.
Не хочу дивних самоцвітів, Мені ніщо рубін, алмаз, В твоїх очах всі скарби світу І в них дивився б я весь час.
У їх гарячому промінні Я тану, ніби віск свічі... Якби в бентежному горінні Забутись в тебе на плечі.
Забути все: і біль, і горе, І смутку щемного полин... Мене гойда, мов синє море, Твоїх очей аквамарин.
Невпинна осені хода
Зупинись, зупинись, красне літо! Оксамитових шат не скидай! Ще зоріють в моїм саду квіти,- Ти останнє тепло їм віддай.
Зачекай, зачекай, моя осінь! Та не чує мене листопад. Посріблилось на скронях волосся, Осипається золотом сад.
Уже вітер холодний повіяв, Приморозив рожеві квітки, Дрібний дощик із неба посіяв І осипались мрій пелюстки.
Плаче в лузі калина червона, Мов нещасна сирітка в сльоту. Багряніють калинові грона, Затаївши в собі гіркоту.
Осінній настрій
Затихли горласті громи — блискавиці, на літній дощах остудивши свій шал. У вирій далекий зібралися птиці, відчувши природи одвічний фінал.
А “бабине літо” покрившись багрянцем, вдивляється в дзеркало стомлених вод. Милується ніжним калини рум'янцем, немов найщиріша прихильниця мод.
Лиш небо звисока засмучено диха, йому ж бо , напевно видніше звідтіль. Що скоро завіє снігів кружелиха і вистелить всюди пухнасту постіль.
І тихо порине в спочинок природа, і будуть їй снитись замріяні сни. Нехай набирається снаги в прохолоді, щоб знову розквітнуть в буянні весни.