Побувавши в різних краях і змінивши декілька професій, Юрій Підберезний повернувся на землю свого прадіда

Юрій Костянтинович Підберезний із Журавки, що на Городищині, шанована в селі людина. Його життя сповнене цікавих поворотів долі. З дитинства він пам’ятає довоєнний час і саму війну. В дорослому віці був військовим і економістом. Виконував інтернаціональний обов’язок в Китайській Народній Республіці і брав участь в подіях ”холодного літа 1953 року”. Був у керівництві провідних столичних підприємств, а в 1959 – переїхав у сільську глибинку. Тут він живе і нині.

Ріс в учительській сім'ї

Народився Юрій у 1929 році в Орловці, куди приїхали вчителювати його батьки: Марія Євгенівна Антоновська і Костянтин Омелькович Підберезний. Мати була з багатодітної родини, а тому у Юрія було два дядька і чотири тітки. Дядько Дементій був директором Орловецької школи. Дядько Юрій – офіцером царської армії. Після повернення у рідне село він був звинувачений у контрреволюційній діяльності і розстріляний.

Непересічною особистістю була тітка Єфросинія. Ще до революції вона працювала інспектором народних шкіл. Після встановлення радянської влади – вчителювала. Тітка була набожною і не зреклася віри. Це й привело до конфлікту, в результаті якого вона залишила школу і пішла до колгоспу. Згодом тітка Єфросинія стала ланковою буряководів і навіть зібрала врожай понад 500 ц коренеплодів. Керівництво колгоспу вирішило зробити з неї власну ”п’ятисотенецю” і поставило вимогу: взяти письмове зобов’язання, що наступного року її ланка збере ще більший врожай. За це світила урядова нагорода (можливо орден!). Але тітка відмовилася і сказала: ”Яке може бути зобов’язання? Що Бог дасть, те й зберу”.

Голодомор 1932-1933 років родину обминув, а ось під час сталінських репресій міг постраждати батько. У 1937 році один із друзів з Городища попередив, що бачив батькове прізвище у списках ”ворогів народу”. Батько швидко зібрався і вночі, зі станції Цвіткове, рушив на Схід. Два роки він працював у м. Караганда в Казахстані.

У війну був підлітком, але зброю в руках тримав

Звістку про початок Великої Вітчизняної війни Юрій почув по радіо. Батька мобілізували відразу. Він брав участь в обороні Києва, де і загинув у Голосієвському лісі 29 серпня 1941 року.

Перших німців хлопець побачив у своєму дворі. Вони ходили по хатах і вимагали харчів. У 1942 році хотіли забрати до Німеччини старшу сестру Галину. Тому їй довелося переховуватися на кутку Заводище, у чужих людей, у погребі.

При відступі німці декілька днів утримували Орловець. Були важкі бої. Одного ранку, на початку лютого 1944 року, у вікно їхньої оселі постукав сусід, дядько Федір Антонович, і запитав: ”Чи гості у вас уже є?" На його кутку, і в його хаті, вже були радянські бійці. Юрій пішов пересвідчитись. На дворі, один із червоноармійців, попросив хлопця супроводжувати в пошуках коней у навколишніх селах. Юрій скочив на коня і допоміг виконати це завдання.

Відразу після звільнення села, а Юрію вже було 15, хлопець був залучений до загону ”яструбків”. Допомогав підтримувати порядок в селі. Мав навіть зброю – гвинтівку.

Воювати особисто довелося аж у… Китаї

Після закінчення 7 класів Орловецької школи Юрій вступив до Рутченківського гірничого технікуму у м. Сталіно (тепер Донецьк). Але не довчився – призвали в армію. Будучи військовослужбовцем закінчив Білоцерківську школу радистів, а далі, в жовтні 1950 року, був направлений у військову частину Приморського військового округу. Місцем дислокації стала станція Наньшань-лінь, поблизу Порт-Артура, в КНР. В обов’язки Юрія входило підтримання зв’язку між спостережним пунктом і вогневими позиціями. Це був той період Корейської війни коли армія КНДР відступила майже до території КНР. І саме звідти вівся вогонь по ворогу.

Проживали радянські бійці в казармах, які були обнесені огорожею із листової сталі. Пізніше китайці запропонували забрати сталь для виробництва зброї, а взамін, буквально за день, збудували кам’яний мур. Харчували воїнів добре. Листування було дозволено, але пошта переглядалася. Могли щось викреслити або просто ”загубити” лист. Юрій у першому листі написав матері: ”Забери у нашого сусіда книгу ”Порт-Артур”, бо він пустить її на цигарки”. Так мати зрозуміла де знаходиться син і у відповідь написала: ”Книгу забрала”. Хоча насправді в сім’ї такої книги не було.

Китайці, з якими довелося воювати разом, ставилися до радянських воїнів по-дружньому, цінували їх, як військових спеціалістів. А ще вразило, що китайські поселення були в чистоті і порядку, а на будинках і крамницях не вішали замків.

Майбутню дружину зустрів у… потязі

В травні 1951 року Юрія Підберезного викликали в Порт-Артур. Направили у Хабаровськ у вище артилерійське училище. А після його закінчення, в червні 1952 року, – до Владивостоку на посаду командира взводу артилеристів. Тоді ж він отримав відпустку на 45 діб.

З Орловця знову на службу повертався через Москву. Їхав потягом, який долав далекий шлях до Примор’я за 18 діб. В дорозі познайомився з молодою випускницею Ленінградського інституту, яка за направленням теж їхала у Владивосток. Її звали Раїса Іванівна Баннікова. Дівчина хлопцю сподобалася і вже через декілька днів знайомства він впевнено заявив: ”Ти будеш моєю дружиною!" Розписалися через місяць у Владивостоці.

У вересні 1953 року, в зв’язку з напруженими політичними подіями (спроба заколоту Берії), частину військовослужбовців з Далекого Сходу перекинули в Західну Україну з наміром ротації військових кадрів. Так, лейтенант Юрій Підберезний, з молодою дружиною, попав до Львова. Наприкінці року він демобілізувався.

На той час йому було 24 роки. На руках була дружина і майбутня дитина. І треба було якось влаштовувати цивільне життя. Юрій закінчив Львівський кінотехнікум і деякий час працював завідуючим райвідділом культури. Проте неспокійна душа прагнула іншої професії і він заочно закінчує Київський інститут народного господарства за спеціальністю економіка промисловості. За новим фахом почав працювати економістом на військовому заводі.

В пошуках щастя і кращої долі

У 1966 році сім'я переїхала до Києва. Юрій Костянтинович почав працювати головним економістом на кондитерській фабриці ім. Кала Маркса. Проте наступні два роки він згадує як ”солодку каторгу”. Всі хотіли мати кращі цукерки та інші солодощі. Чого варті були номенклатурні ”пайки”. Щоп'ятниці солодкі презенти треба було відправляти столичній ”верхівці”, а щосуботи великий ”Київський торт” і найкращі цукерки – до Москви, особисто генсеку Л.І. Брежнєву.

Далі Юрій Підберезний працював начальником планового відділу Інституту електрозварювання ім. Патона, заступником директора заводів ”Дормаш”, ”Українські самоцвіти”, ”Пищемаш”.

У 1988 році Юрій з дружиною залишають гамірливий Київ і переїжджають у сільську глибинку – в Журавку Городищенського району. Тут були корені його родини по материнській лінії. Її дід отримав цю землю ще від пана Енгельгардта. Працював Юрій Костянтинович завідуючим господарством колгоспу ім. Горького, звідки й пішов на заслужений відпочинок.

Весь цей час зростала, давала нові пагони, розгалужувалася родина Підберезних. Юрій і Раїса виростили двох доньок. Галина – фізик-науковець за освітою і культуролог за покликанням. Наталія – здобула торгово-економічну освіту і працювала за фахом. В сім'ї Галини виросли два сини: Юрій і Микола. Обоє закінчили Київський державний університет ім. Т.Шевченка, захистили дисертації з астрофізики в м. Упсала в Швеції (!). Юрій і нині, маючи сім’ю і трьох дітей, живе у Швеції. Микола повернувся до Києва. В сім’ї Наталії – дві доньки: Олена і Тетяна. Обоє економісти. Олена ще має і фах юриста. Тетяна заміжня, має двох дітей. Обидві живуть нині в м. Калгарі у Канаді.

Онуки і правнуки Підберезних проживають сьогодні в далеких краях. Але вони не забувають малу Батьківщину їхніх предків. Із Канади і Швеції щороку прилітають в Україну і приїздять до Журавки. Бо саме тут їхнє коріння, що єднає велику і дружню родину.

На фото:
1. Юрій Підберезний студент гірничого технікуму. Сталіно, 1950 р.
2. Юрій і Раїса Підберезні. Владивосток, 1953 р.