В серпні 1939 року було підписано пакт Молотова–Ріббентропа про мир і ненапад між СРСР та Німеччиною. Він мав таємний протокол про розподіл сфер впливу у Східній Європі. Так, держави Прибалтики втратили незалежність і у 1940 році до Латвії, Литви та Естонії були введені радянські війська. І тоді, і після війни, вони вважали себе «визволителями». Більшість місцевого населення думало інакше. Не один рік після війни, «лісові брати» чинили збройний опір радянізації. Саме в той неспокійний час городищанин Іван Чубаренко був призваний в армію і служив у столиці Латвії – Ризі.

В Литві нас зустрічали… розібраною колією

Після війни Іван Чубаренко працював столяром в артілі ім. 3-ї п’ятирічки в Городищі. Робили вікна, двері, парти, вставляли замки тощо. Декілька разів його направляли виконувати столярні роботи до райвійськкомату. Тут хлопець особисто познайомився з воєнкомом майором Глєбовим. Поєднало їх спільне захоплення – риболовля.

Воєнком став часто, по вихідним, брати Івана на риболовлю на ставки біля сусіднього села Орловець. Рибу для цього підгодовували, а тому й ловилися гарні коропи. Поки друзі воєнкома відпочивали, Іван повинен був наловити риби. І хоч у 1946 році йому виповнилося вісімнадцять, воєнком Івана не відпускав. Така своєрідна «бронь» тривала ще кілька років. За цей час його товариш відслужив 5 років на флоті, на Далекому Сході. «Всеодно ж колись заберуть», – подумав Іван і наполіг, щоб його негайно відправили в армію. «Зараз немає гарних направлень, – сказав воєнком, – лише «стойбат», та й той у Прибалтиці». «Нічого, аби швидше відслужити», – відповів Іван і погодився.

Новобранців зібрали спочатку в Корсуні, а в Києві сформували окремий ешелон. Везли їх через Білорусію. В Мінську трапилася якась затримка і попереду їхнього ешелону пустили товарний поїзд. І ось на початку Литви раптова зупинка. Призовники до вікон, а там, обабіч колії, перевернуті вагони. Виявилося, що місцеві «лісові брати», довідавшись про ешелон з військовослужбовцями, розібрали колію. Тут, на залізничному насипові, могла й закінчитися їхня служба. Врятував випадок.

Колію відремонтували через декілька годин і поїзд рушив далі. Окремі призовники, при зупинках на перших литовських станціях, вирішили помститися місцевим за такий «прийом». Вони позабирали, разом з виносними вітринами, ті харчі, що виставлялися на продаж біля магазинів. Через декілька станцій місцеві продавці вже були попереджені про «експропріації». Виносні вітрини були сховані, а більшість магазинів закрита.

В Латвії мій автомобіль був обстріляний

В Ризі Іван почав служити в 167-му окремому будівельному батальйоні. Поселили їх в казармах, які належали льотному училищу і були виділені для розташування нового батальйону. Солдати почали будувати нові казарми, будинки, дачі для офіцерів на Рижському узбережжі.

Військовослужбовці були з України, Московської області та місцеві. Серед них були і такі, що сиділи в тюрмі, або були не зовсім здорові, або не призвані на службу в свій час. Перший рік Іван возив майора, інженера-сантехніка. Транспорт у Латвії тоді був в основному американський: «форди», «студебекери» тощо. Іван керував «джипом», який називали «Додж – 3/4». Доводилося возити і жінок офіцерів на містечкові базари за 150-200 км від Риги.

Одного разу, купивши гарну телятину, Іван з трьома жінками повертався назад. Раптом з переліску в напрямку автомобіля прозвучала автоматна черга. Жінки злякалися і попадали вниз, а Іван нахилився над кермом і дав газу. Кулі просвистіли над їхніми головами, а одна із них влучила в колесо. Так, на спущеному колесі, вони проїхали ще кілометрів 10 і лише на рівнині, де не було поруч лісу, полагодили автомобіль.

Іншого разу, знову з офіцерськими дружинами, Іван вирушив у напрямку латвійського містечка Панівежес. Через півгодини він помітив, що йому назустріч, посеред вузької дороги, їде вантажний автомобіль. Водій не приймав вправо й Іван різко крутнув кермо в бік та вдарив по гальмах. Його автомобіль розвернуло і кинуло в кювет. На щастя ніхто не постраждав. Жінок повалило одна на одну, а Іванові кермо добряче вдарило в живіт. Залишилися лише невеликі синці та легкий переляк. Єдине, що встиг помітити Іван, що водій був не військовий, а з місцевих.

В самій Ризі конфліктів не було

За гарну службу, вже через півроку, Іван мав відпустку на 12 днів. Коли минув рік – повинен був поїхати вдруге, проте командир частини підполковник Шафір, до-речі, єврей за національністю, перевів його на іншу роботу. «Занадто гарно тобі служиться» – сказав він і направив возити продукти на старенькій полуторці з будкою. Треба було їздити на військові склади і доставляти харчі для солдат в різні частини міста.

Годували військовослужбовців добре. Не голодували. Давали м’ясо, рибу, масло, чай тощо. По вихідним дисципліновані солдати отримували «звільнення». Гуляли по Ризі, відвідували музеї, кінотеатри, кафе, милувалися своєрідною архітектурою. Конфліктів з латвійцями в самій столиці не було.

Запам’ятався один випадок. Земляк Івана з Київщини стверджував, що має гіпнотичні здібності. Він побився об заклад і сказав, що доведе це. Перевірку зробили у рижському гастрономі. «Гіпнотизер» взяв горілку, воду, закуску перемовився з продавщицею, заглянув в її очі і з приємною посмішкою вийшов з гастроному. Гроші він при цьому не заплатив.

Служив Іван у Ризі 3,5 роки. Весною 1953-го йому запропонували залишитися на понадстрокову, але він відмовився. Хотілося додому, в Україну.

На запитання ким він там був, Іван Васильович відповідає, що не «визволителем» і не «окупантом», а просто – захисником Вітчизни.

>

На фото:

Іван Чубаренко біля армійського автомобіля. Рига, 1949 рік.