Поліна Арсентіївна Пащенко (Скалига) вже довгий час на заслуженому відпочинку. Разом з чоловіком виростили двох синів. Має чотирьох онуків і п’ять правнуків. Сама з багатодітної селянської родини. В спогадах її дитинства та юності незабутніми лишаються події голодомору 1932–1933 років та Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років.

Під час голодомору нас врятувала корова

Батько Поліни Скалига Арсентій Мусійович народився у 1892 році в містечку Городище на кутку Катерушине у селянській родині. У 1912 році він одружився на Тетяні Родіонівні Мурейко з кутка Чуїха. Наступного року у них з’явилася донька Марія, а ще через рік молодого батька забрали на війну. З Першої світової повернувся на початку 1919 року. До ворогуючих збройних формувань не приставав. Працював у кузні коло двору: підковував коней, виготовляв селянський реманент.

Сім’я жила дружно і не бідувала. Допомагала бабуся Олена. Зростала і сама родина. На світ з’явилося ще п’ятеро дітей: Іван (1919), Любов (1922), Василь (1924), Поліна (1926), Володя (1929).

У 1928 році почали створювати колгоспи. Батькову кузню розкидали, а весь ковальський інструмент забрали до колгоспу. Далі батько все життя працював як колгоспний коваль.

Восени 1932 року сім’ю врятувала корова. Вона гарно доїлася, до 25 л в день. Окрім молока мати давала дітям млинці з перетертого липового листя і суп із зелені. Ще до революції мати працювала на будові цукрового заводу в Городищі. Серед інженерів були французи, яким вона прислуговувала. Іноземці цінували її старанність і навіть подарували на весілля золотий хрестик та золоті сережки і обручку. Взимку 1933 року, коли в сім’ї закінчилися харчі, мати віднесла хрестик і обручку до Торгсіну і виміняла на борошно. Коли ж закінчилося і борошно, згадала за сережки, які були подаровані Марії. "Донечко, давай здамо, бо ми ж помремо з голоду" – звернулася вона до Марії. Але та схопилася руками за вуха і відповіла: "Краще умру, але не віддам". Так вони у неї і залишилися. А сім’я все ж таки вижила. Ніхто не помер.

Як я стала остарбайтером

У 1941 році Поліна закінчила 7 класів. Документи надіслали в Корсунь, в педучилище. Та навчатися не судилося. 22 червня, у неділю, від людей, що поверталися з базару, дівчина дізналася про початок війни. Через місяць побачила перших німців. Вони їздили на мотоциклах і збирали у людей харчі: “Яйко! Млеко!”. Хапали курей і молодих свиней.

У травні 1942 року Поліну забрали під час облави для відправки молоді в Німеччину. Повантажили їх у товарні вагони і повезли на Захід. У Польщі була зупинка. Німці боялися вошей та інших хвороб, а тому всім зробили санітарну обробку: роздягли і помили.

Вже в самій Німеччині хлопців і дівчат розібрали по різних роботах. Дужчих і доросліших – по фабриках і заводах, а менших – до господарів. Поліна всі три роки працювала у одного німецького бауера, що мав велике господарство: свині, корови, воли, коні та чималий лан землі. Вирощували пшеницю, овес, ячмінь, картоплю та буряк.

Окрім Поліни на господаря працювало ще 8 батраків: двоє місцевих, а також двоє французів, двоє поляків, один румун і одна жінка із Західної України. Мешкали вони на другому поверсі над конюшнею. Там стояли ліжка з подушкою і ковдрою. Зими були тоді не холодні. Вікна весь час були заклеєні чорним папером.

Працювали з п’яти ранку і до семи вечора. Харчували так: вранці – кава, о 12 – суп, шматочок хліба і компот, о 16 – кава з хлібом, о 20 – трохи каші і молоко, але не кожен день. Поліна напувала корів, годувала свиней, вичищала гній тощо. Господар був не жорстокий. Строгий, вимогливий, інколи лаяв, але не бив і у концтабір нікого не здав. З Німеччини дівчина надіслала кілька листів рідним і вони їх отримали.

В Німеччині побували ще батько і двоє братів

У 1943 році до Німеччини забрали Поліниного батька та двох братів. Один із них, Іван, був хворий епілепсією. Але німці на це не зважили. Всі троє потрапили у м.Галле. Працювали на добуванні щебеню, а потім у німецькій кузні. Там з Іваном трапився нещасний випадок. Хлопця схопив приступ, він випустив з рук розпечене залізо і упав на нього плечем. На тому місці назавжди лишився шрам.

Жилося їм погано. Харчували, аби не померли з голоду. Будучи в Німеччині батько надіслав листа і Поліні. Просив "якщо є щось із гостинців, то надішли". Але відсилати не було чого, самій ледве вистачало.

12 квітня 1945 року Поліну та інших працівників звільнили американці. Забрали їх до збірного пункту поблизу лісу і утримували протягом двох тижнів. Годували раз на день. Цього було мало і колишні остарбайтери бігали до лісу по ягоди. Їли все, що знаходили.

Згодом склали списки по областях і автомобілями відвезли на станцію. А далі на потяги і на Схід. Так Поліна дісталася через деякий час до Городища. Коли підійшла до двору, то батько і брати були вже вдома. Їх теж звільнили американці.

Після війни Поліна пішла працювати у їдальню на цегельний завод. Через два роки їдальню розформували і дівчина пішла працювати робітником у будівельну бригаду. Ще через півроку перейшла у міську поліклініку санітаркою. У 1949 році вийшла заміж. А потім, майже 40 років (до 1990-го), продовжувала працювати санітаркою у районній лікарні.

На фото:

1. Володимир, Іван, Василь та Поліна Скалиги. Фото кінця 1940-х рр.
2. Іван та Люба Скалиги. Фото кінця 1940-х рр.