Жителю м.Городище Юрію Федосійовичу Суку вже за вісімдесят. Але на перший погляд цього не помітно. Високий, худорлявий, з козацькими вусами. Він пройшов через нелегкі життєві випробовування. І найбільшим із них була війна.

Як я не став остарбайтером

Під час окупації Юрій проживав з батьками в Городищі. Спочатку німці особливо їх не турбували. Йому навіть вдалося провчитися перші два курси в сільськогосподарському технікумі в с. Млієві. Директором тоді був німець Флих, а замісник – українець Оксаніченко.

Але восени 1943 року заметушилися німці. Почали організовувати облави і виловлювати чоловіків та хлопців на роботи до Німеччини. Їх збирали в містечку на стадіоні, який був обнесений колючим дротом.

Під час однієї із нічних облава забрали батька, а Юрій, в останню хвилину вискочив через вікно і заховався на горіще. Лежачи під сіном він чув, що на вулиці справжнє пекло: стрілянина, лемент жінок, крик і плач дітей, голосні перегукування солдат і собаче гавкання. Згодом все стихло.

Сусіди думали, що батька і Юрія забрали німці. А він жив на горіщі і щодня чекав коли мати буде підніматися за сіном для корови і принесе щось поїсти. Коли ж стало зовсім морозно мати забрала сина в хату, у кладовку. Там, в потолочині, здвигалися дві дошки і була невелика схованка. В ній можна було лише лежати бо висота її була незначна, сантиметрів 40. А в хаті, в цей час, жило п’ять німців есесівців і один повар українець із запроданців.

Згодом над містом почали з’являтися радянські літаки та обстрілювати залізницю. Осколки долітали і до їхньої хати. Мати затурбувалася: „Уб’ють тебе там під жестяним дахом, іди в кухню за піч”. І Юрій далі переховувався щоночі за піччю.

Одного разу Юрій з мамою і молодшою сестрою прокинулися, а німців у хаті немає. Зникли. А о 9 ранку мимо двору вже йшли червоноармійці.

Побачення із сташою сестрою

Ще в 1939 році, після закінчення школи, старша сестра Юрія Галина поступила на навчання до Київського медінституту. Коли почалася війна батько пішки добирася до Києва, щою дізнатися, що з дочкою. Проте він її не знайшов. Певний час родині була невідома її доля.

І ось одного зимового дня, в лютому 1944 року, у двір до сім’ї Суків заїхав вершник на баскому коні. Він запитав прізвище, а почувши відповідь передав матері листа від Галини. Яка це була несподіванка, яка радість. З листа стало відомо, що Галина була евакуйована в Харків, потім в Омськ і нарешті в Челябінськ. Там вона закінчила медінститут і була направлена лікарем на фронт. Нині її частина знаходиться в с. Шендерівка, а цей лист вона передає через бійця Шадріна.

Юрію захотілося побачитися із сестрою і він вирішив на лижах, рядом із вершником відвідати сестру. Наступного ранку і рушили. Юрій добре їздив на лижах, але не розрахував, що за два з половиною місяця переховування від німців сил його поменшало і вже за Городищем він почав відставати від вершника. Тоді Шадрін дістав кабель, прив’язав один кінець до свого сідла. А другий дав Юрію в руки. Так і рушили далі.

Були й інші пригоди в дорозі і уже в сутінках знесилений Юрій і боєць Шадрін зайшли в розгромлене село. Жодної вцілілої хати, а навколо – побита техніка, кинута зброя і німецькі трупи. В одній із хатин без даху жеврів каганець. А на підлозі, підмостивши солому, відпочивали бійці. Серед них була і Галина. Юрій привітався із сестрою. А наступного дня на санях запряжених доброю парою гнідих Галина, Юрій і Шадрін вирушили на Городище. Так старша сестра првідала рідну домівку.

Як нас вчили воювати

Юрків батько до Німеччини теж не попав. Десь біля Гайсина зумів утікти з поїзда, а потім довго ночами добирався назад до Городища.

Хлопець відновив своє навчання в технікумі, а в кінці березня 1944 року прийшла мобілізаційна повістка. Зібралося з району юнаків 1926 року на цілий ешелон. І дали йому „зелену вулицю” весь час на схід. Минули Курськ, Орел, Москву і зупинилися в Орєхово-Зуєво. Розмістили в якійсь церкві, передягли у форму, а наступного дня відправилися в піший похід на 200 км.

Перехід для молодих пацанів був не легкий. Тривав він п’ять днів. На шостий зупинилися в дрімучому лісі поблизу Білоомуту. За наступних три дні збудували собі кілька велетенських землянок. Спали в них на двухярусних нарах.

За три кілометри від табору був полігон, де молодих бійців навчали протягом п’яти місяців. За цей час хлопці не бачили електрики, не чули радіо. Кормили так, щоб не охляли. Проте з них зробили справжніх вояків. А по закінченню навчання всі успішно здали залік. Він складався із марш-кидка на 10 км при повній викладці в 32 кг, подолання смуги перешкод, стрільби тощо. І лише після цього був шлях на станцію Яблунівка і дорога на захід, на фронт.

Через Віслу і Одер

Воювати боєць Юрій Сук розпочав у Західній Білорусії. Потім була Польща. 14 січня 1945 року рота, в якій він служив, вийшла на берег р. Вісла. Її треба було подолати і гнати німців далі на захід. За дві години до світанку почався шаленний артобстріл ворожого берега. Стріляли „катюші”, гармати, міномети, танки. Багатотисячний гул тривав до світанку і згодом припинився. Настала мить тиші, а потім пронеслося могутнє „Ура!” Це піхота пішла в атаку.

На іншому березі земля була наче переорана: ні траншей, ні окопів, ні німців. Ворог відійшов. Швидко і далеко. Радянські бійці долали по 70 – 75 км на добу без перешкод. Починали йти о 4 ранку і закінчували в 11 ночі. Дуже втомлювалися, спали на ходу, тримаючись за ремінь солдата, що йшов попереду. Коли ж лунала команда: „Привал на ніч” падали там де її чули. За хвилину засинали. Отаким скаженним чвалом боєць Сук з однополчанами через тиждень дісталися до р. Одер.

Окопалися за 600 метрів від берега, а попереду зробили мінне поле.Юрій був кулеметником і одного разу, під час нічного чергування, хтось проник в його сектор. На попередження не відповів тому і прийшлося дати три короткі черги. Вранці вияснилося, що то блукала коняка. Прийшлося небіжчицю пустити на „шашлик”. А години через три по їхній траншеї пройшли кавалеристи і питали, чи не бачили тут коня. „Ні, нічого не бачили. Не було” – відповіли піхотинці. Так, ненароком підкріпилася ціла рота солдат, бо їхній обоз з провіантом відстав у дорозі.

А потім була шаленна пантонна переправа через Одер, під нальотом німецької авіації, і захоплення ворожого берега.

Останній бій біля Франкфурта на Одері

На протилежному березі окопалися ще вночі, а зранку стало зрозуміло, що попереду залізниця і асфальтна дорога. Вздовж неї розміщалися німецькі траншеї. Залізницею до Берліна залишалося 60 км.

Після короткого артнальоту Юрій з бійцями піднялися в атаку. Та що це? Попереду мінне поле. А команди ніякої, лише вперед. Чудом добіг живим до першої траншеї. А на дні молоді німецькі хлопчаки в цивільному. Обхватили голови руками, а поруч гвинтівки. Їх мобілізували із Франкфурта для захисту міста. А пацанам було по 14- 15 років.

Зате в другій і третій траншеях були есесівці і власовці. Ці чинили опір, але марно. Раптом поруч Юрія розірвався німецький снаряд. Він відчув, як щось тяжке і гаряче сильно вдарило у спину. Тіло повалилося вперед, а кулемет випав з рук. Зброю підхопив його другий номер, помічник, а Юрій помітив, що ще й ранений в руку.

Згодом підповз санінструктор, перев’язав рану на спині і направив назад, у лісок, де у маленькій палатці був санпост. Після огляду, Юрія й інших поранених, перевезли в тил, в санроту. Тут, на столі, у великій палатці, йому видалили осколок. Потім знову на машини і ще далі в тил, у госпіталь. Він розміщався в м.Веймар у маєтку німецького міністра Заукеля (останній був засуджений до страти за вироком Нюрберзького трибуналу).

Саме тут, у госпіталі, і закінчилася бойова епопея Юрія. Про капітуляцію німецького командування він дізнався 3 травня 1945 року.