На мальовничих пагорбах обабіч річки Вільшанки розкинулося на Городищині село Хлистунівка. За одним із місцевих переказів заснували його три козаки: Багацький, Ружин і Хлистунець. За прізвищем останнього згодом назвали і поселення, а Багацьківка і Ружанівка є його кутками. Та й прізвища ці найпоширеніші у селі. Особливо Ружин. В Хлистунівці і за його межами добре знають Героя Радянського Союзу льотчика Володимира Ружина. Проте серед однофамільців Героя є й інші, не менш цікаві і видатні особистості. Про одного із них розповів автору колишній муляр і працівник державної охорони, людина не байдужа до поезії та історії, Іван Васильович Ружин, який не раз спілкувався з героєм цього матеріалу.

Чужий серед своїх і свій серед чужих

Народився Кирило Савич Ружин у Хлистунівці в 1895 році у селянській родині. Мав гарний голос і малим співав у церковному хорі.

Напередодні Першої світової був призваний до царської армії, а під час війни уже був у чині поручика. Під час війни громадянської доля закинула Кирила у військо адмірала Корчака. З ним він дійшов до Далекого Сходу, був учасником Льодового походу армії адмірала.

На початку 20-х років Кирило повернувся на Україну. Побував у Хлистунівці і хотів почати вчитися в Києві. Проте місцеві більшовики дивилися на нього скоса, з недовірою. Бо був він людиною незалежною, справедливо, мав власну думку, а таких влада недолюблювала.

Не змирившись із несправедливим відношенням до себе Кирило вирішив покинути рідні краї і пошукати кращої долі на чужині. Перейшов кордон із Польщею і деякий час працював на шахтах. Потім перебрався ще далі на Захід – до Марселя, а згодом і до Парижу. Так, з 1929 року, почався французький період його життя.

В столиці Франції Кирило спочатку влаштувався працювати на заводі Рено. А далі, майже десять років, молодий чоловік працював парижським таксистом. А це означало бути не лише гарним водієм, а ще й гідом: знати 1800 вулиць і майже 100 пам’ятників. Тут, у Парижі, Кирило став членом французької компартії.

Герой книжковий і реальний

А у Хлистунівці залишилися брат Георгій та сестри Мар’яна, Зіна, Фрося. До війни родина отримувала з Франції листи. Надсилав їх Кирило на ім’я Зіни, а привозив на село з Городища спеціальний верховий.

В 1937 році Кирило брав участь у подіях громадянської війни в Іспанії. Йому доручили супроводжувати 20 автомобілів, які перевозили у розташування інтербригад зброю, боєприпаси, амуніцію тощо.

В 1938 році Кирило був на похоронах Федора Шаляпіна, зустрічався у Парижі з Буніним та відомою церковною діячкою мати-Марією, яка походила з російської князівської родини. Був знайомий з Цвєтаєвою та її чоловіком – Ефроном.

Напередодні війни Кирило одружився з дівчиною, яка емігрувала з Бессарабії. Її звали Марія. В 1940 році у них народилася донька Наталія. Дружина була подругою російської письменниці Олександри Марківни Тверетінової. В повоєнні роки вона написала повість "Форт Роменвіль", присвячену борцям французького руху Опору. В повісті є образ подруги Маші та її доньки Наталії. Згадується, також, чоловік Маші, як французький комуніст. За себе і подругу автор пише, що родом вони із маленького міста в Подністров’ї, яке було тоді під владою Румунії. Після школи разом поїхали навчатися до Парижу, де й лишилися проживати. Згодом О.Тверетінова вийшла заміж за радянського громадянина. В червні 1941 року повинні були повернутися до СРСР, але завадила війна.

Пізніше, в іншій своїй повісті "Париж – Нєгорєлоє", події якої відбуваються в Парижі у 30-ті роки, О.Тверетінова вивела образ Сергія Кириловича, колишнього офіцера царської армії, що працював парижським таксистом. Прототипом цього героя був Кирило Ружин.

На початку німецької окупації Франції Кирило був заарештований і кинутий до в’язниці. А у 1941 році переведений до концтабору поблизу Джельфу в Алжирі.

Дівчинка з вулиці Андреа

До фашистської катівні, на яку німці перетворили форт Роменвіль,було кинуто і О.Тверетінову. Марія Ружина залишилася сама з маленькою донькою. Проте її не залишили парижські товариші Кирила. Вони роздобули їй французький паспорт та допомогли влаштуватися на роботу в інституті, де її ніхто не знав.

Однак згодом гестапівці винюхали, що вона з Радянського Союзу. Треба було залишати Париж і переховуватися в провінції. А як же донька? У разі арешту вона теж попала б у руки фашистів. Виручили колеги Марії по інституту. Маленьку Наталію взяла до себе літня самотня жінка Еліз Делямар, що мешкала у робітничому передмісті Бонді на вулиці Андреа, 17. Сусідам Еліз сказала, що ця дівчинка її племінниця. Так, протягом трьох років, Наталія була французькою дівчинкою Нанетт. Вона добре вивчила французьку, гралася з місцевими дітлахами, інколи спілкувалася з дорослими. Мешканці вулиці давно розгадали таємницю цієї дівчинки. Вони турбувалися про неї, берегли від фашистів, і ніхто її не видав. З мамою вдалося зустрітися лише кілька раз.

Ці драматичні події лягли в основу оповідання-бувальщини Роберта Зайцева "Таємниця вулиці Андреа", що було надруковане в журналі "Барвінок" № 12 за 1968 рік. До-речі, у бувальщині згадується, що до арешту Ружини жили у старовинному будинку на бульварі Мюрата поруч Булонського лісу.

В 1944 році, завдяки успішним діям союзників у Північній Африці, Кирило був звільнений з концтабору. Його і ще двох радянських офіцерів забрали люди з особливого відділу і переправили до Москви. В цей час створювалося Військо Польське, якому потрібні були досвічені офіцери. Кирила Ружина, у званні майора, направляють інструктором до цього формування. З боями він дійшов до Варшави.

Париж – Москва – Кишинів: воз’єднання родини

По закінченні війни Кирило повертається до Хлистунівки, а згодом їде до Молдавії на батьківщину дружини. Тут він починає працювати у телеграфному агентстві Молдавської РСР (АТЕМ) у Кишиневі.

В 1946 році до Парижу на чолі урядової делегації прилітав В’ячеслав Молотов. На зворотньому рейсі в СРСР повернулися дружина і дочка Кирила Савича. Під час польоту Марія запитала у одного із пілотів: "Як мені триматися у Москві, бо я там буду вперше?" Пілот розправив свою форму і гордо заявив: "Париж, хорош, но Москва…(!)"

Запам’яталася перша прогулянка по радянській столиці. На вулиці Маяковського Марія з подивом зупинилася біля великого "пам’ятника" у сквері. Це була бетонна жінка-волейболістка з м’ячем у руках. Вигляд вона мала жахливий. Подумки сказала: "Ні, такої Москви я бачити не хочу. В Парижі таке ніколи б не поставили".

Сім’я нарешті воз’єдналася і далі родина мешкала у Кишиневі. Кирило Ружин був старшим редактором Молдавського АТЕМ. Пішов із життя він у 1972 році, а дружина Марія – у 2008 на 101 році життя. Донька Наталія закінчила Московський університет, стала професійним журналістом, вийшла заміж за поета Дмитра Ольченка, який очолював відділ поезії в республіканському молодіжному журналі. Нині вона на заслуженому відпочинку.

Ось такою не легкою, але безумовно цікавою, сповненою пригод і життєвих випробовувань, була доля нашого земляка Кирила Савича Ружина. І це лише відома нам нині частина його життя.

На фото:
Кирило Ружин. Фото 60-х рр.
Сестри Ружини. Фото 1928 р.
Марія Ружина з донькою Наталією. Париж, 08.03.1942 р.
Наталія Ружина. Париж, 08.03.1942 р.
Листівка з автографом Кирила Ружина. 1970 р.