У дев'ятнадцятому столітті керамічні заводи відігравали важливу роль в житті населених пунктів. Якщо з'являвся цегельний завод, це означало, що найближчим часом розпочнеться і стрімкий промисловий та економічний розвиток території. Адже будматеріали вже нетреба було закуповувати і везти здалеку – все робилося на місці.

У лютому 1874 року Городищем розлетілася новина – створюється акціонерне товариство для будівництва залізниці, яка з’єднає Фастів зі Знам’янкою. Начеб то поміщик Семен Воронцов навіть дав хабара, щоб залізницю проклали через Городище.

Поки будувалася залізниця, одночасно за гроші князя зводився “паровий керамічний завод”. Називали його так через установлену парову машину. Завод почав працювати у 1876 році. Випускав високоякісну цеглу, яка йшла на будівництво цукрового заводу, виробничих корпусів, будинків для спеціалістів, бараків для робітників та для інших споруд. Крім того, завод випускав гончарні труби та марсельську черепицю, яка використовувалася для місцевих потреб та в значних обсягах йшла на експорт до Європи. Спочатку на заводі працювало 60 робітників – 40 чоловіків і 20 жінок. Місцезнаходження заводу було добре сплановане – тут сходилися сировинні та водні ресурси, поряд проходила залізниця. Заводу був підпорядкований баластний кар'єр. Керамічний і цукровий заводи називали Маріїнськими. Воронцов назвав їх так на честь дружини – світлійшої княгині Марії Василівни.

Семен і Марія Воронцови померли бездітними, тому в 1884 році всі їхні маєтки та майно успадкувала їхня племінниця – графиня Катерина Балашова. Зокрема, їй дістався і керамічний та цукровий заводи у Городищі. В 1910 році керамічним заводом було виготовлено: 370 тисяч штук черепиці, 20 тисяч гончарних труб, 19 тисяч штук керамічної плитки і 2 млн. 300 тисяч штук цегли. Сума виробництва – 21240 рублів. На заводі тоді працювало 95 робітників – 58 чоловіків і 37 жінок. За обсягами виробництва завод був досить помітним у Мошногородищенському маєтку. Цегла і черепиця були такої високої якості, що дійшли навіть до наших часів у старих будинках, зруйнованих стінах цукрокомбінату та інших давніх спорудах. Інколи в місцевій пресі з'являються оголошення: ”Куплю балашовську черепицю”.

За радянської влади завод зосередився на виробництві цегли. Тому і називали його вже не керамічним, а цегельним.

– На території цегельного заводу існувало джерело, яким 1925 року зацікавилися спеціалісти – вирішили розширити, щоб брати воду для виробничих потреб, – розповідав старожил Петро Воротило. – Приїхали геодезисти, над джерелом поставили триногу і почали робити свердловину. Ще й небагато встигли пробурити, як із глибини ударив високий фонтан води. Струмінь був надзвичайної сили! Здавалося, що постала загроза, що буде підтоплено цукрозавод. Тому в авральному порядку люди кинулися приборкувати розтривожене джерело. Довго возили підводами мішки із піском, якими нарешті заглушили воду. Потім засипали землею. Зараз про це ніхто не пам'ятає. Але корисно знати, що місто має такий прихований “недоторканий запас” чистої питної води.

Історія заводу тісно пов'язана з долею багатьох родин Городища. Тут працювали цілі династії. Але на початку 1990-х років підприємство припинило існування – обладнання порізали на брухт, будівлі розібрали на цеглу. Залишилася стирчати тільки висока заводська труба, як пам'ятник безгосподарності. Свого часу керамічний завод дав поштовх для промислового розвитку Городищини. За іронією долі, він же став першим підприємством району, яке було знищене в лихі дев'яності. Слідом так само щезли цукровий і пивоварний заводи.

На фото:
1. Керамічний завод у Городищі, фото 1909 року.
2. Глиняний кар'єр керамічного заводу, фото 1909 року.
3. Робітники заводу будують охманську піч, фото 1928 року.