30 років тому радянські війська були введені до Афганістану

Олександр Григорович Шарапа народився і виріс в знаменитому селі Мліїв. Після школи навчався в Київській сільськогосподарській академії. У вузі була військова кафедра, заняття на якій прийшлися юнаку до вподоби. Після п’яти років навчання батько, до речі, голова місцевого колгоспу, чекав дипломованого спеціаліста у рідному селі. Але син вибрав армію і став військовим. Незабутньою сторінкою його офіцерської біографії є служба в Афганістані у 1987 – 1989 роках.

Кандагар – це афганський Ленінград

Після закінчення військової академії ім. Фрунзе в Москві Олександр Шарапа був направлений на Далекий Схід в м. Южно-Сахалинськ в штаб армії на посаду старшого офіцера оперативного відділу. Згодом був переведений до Петропавловська-Камчатського заступником командира мотострілецького полку.

Через три роки йому було наказано негайно з’явитися до Генерального штабу, а далі вилетіти до Кабула в розпорядження Головного військового радника. А вже з афганської столиці Олександра направили в Кандагар на посаду радника командира піхотного полку афганської армії.

На той час афганська армія залишалася ще доволі аморфною. Вишкіл солдат і підготовленість офіцерів були посередніми. Тому і потрібні були радники, які надавали допомогу в організації війська і веденні бойових дій. Організаційно-штатна структура місцевої армії будувалася за радянським зразком. Частина афганських офіцерів закінчувала шестимісячні курси при академії ім. Фрунзе, а окремі – і саму академію (протягом трьох років). Але таких було дуже мало.

За майже десять років перебування радянських військ у провінції Кандагар тут невпинно велися бойові дії. Сприяло цьому й те, що за 10 км від адміністративного центру знаходився кордон з Пакистаном. Охоронявся він погано і ”бандформування” постійно його порушували. Окрім того, зовсім поруч, на пакистанській території, знаходилися бази моджахедів.

Сам Кандагар мав для радянських військ і для афганців стратегічне та політичне значення. Так, як Ленінград в роки Великої Вітчизняної війни. Він постійно піддавався нападам. Це були обстріли, мінування доріг, засідки на підступах до міста і навіть декілька спроб взяти його штурмом.

Схід – справа особлива

Афганці – народ особливий. У них свої звичаї, традиції, моральні і релігійні норми, які треба було враховувати. Той, хто цим нехтував, вживав нецензурну лайку або чинив моральний тиск на місцевих, наражався на небезпеку.

Та й сама війна мала свої особливості. Так, з 6-ї ранку по усіх дорогах проходили танки з колійними мінними тралами і сапери з собаками, які були натреновані шукати міни і вибухівку. Далі, на особливо небезпечних ділянках, виставлялися блокпости – військові підрозділи з метою спостереження і недопущення раптового нападу. Після 14-ї години вони знімалися. Прорадянська влада ніби припинялася. А далі, з обіду і до ночі, влада переходила до моджахедів. В цей час мінувалися дороги, обстрілювалися підрозділи, проводилися напади на об’єкти тощо. Інколи так тривало і вночі.

Особливістю релігійної свідомості афганців було чітке дотримання ритуалу. Рівно о 12-й годині дня бойові дії припинялися. Солдати ворогуючих сторін діставали килимки і, стаючи навколішки, зверталися з молитвою до Аллаха. Потім був обід і лише після цього війна продовжувалася.

Смерть чатувала поруч

Олександр і його колеги проживали в містечку, яке побудували американці на початку 70-х років. Вони звели далі канал і завод прохолоджуючих напоїв. Проте після Квітневої революції 1978 року американці покинули містечко, а в їхні котеджі пересилили радянських військових радників.

Містечко охоронялося, але повної безпеки не було. Часто його піддавали обстрілу з мінометів і реактивних установок. Був випадок, коли 7 листопада 1988 року, містечко хотіли взяти штурмом, але охорона напад відбила.

31 грудня 1988 року Олександр з колегами і афганськими військовослужбовцями поверталися в пункт постійної дислокації. В Афгані було правило – не повертатися тим же шляхом. Але обхід був з великим гаком, хотілося встигнути до новорічного столу і ним знехтували. І раптом перший з трьох БТРів підірвався на міні. Почався обстріл. Це була засідка. Негайно зайняли кругову оборону, прикриваючись за вцілілими БТРами. Врятував випадок. Дорогою в цей час рухався мотострілецький взвод радянської армії. Спільними зусиллями вдалося відбити напад і повернутися в частину. В цьому бою загинуло двоє військових радників і двоє радянських офіцерів.

А один із радників загинув прямо біля свого котеджу. Коли він вийшов на вулицю, почався мінометний обстріл містечка. Одна з мін розірвалася біля його ніг.

В іншому випадку, був вбитий снайпером радник військового прокурора. Він мав звичку щоранку, о 4-й годині бігати по внутрішньому колу містечка. Десять кіл по 660 м. Цей ритуал прослідкував снайпер, що ховався на пагорбі в руїнах господарської споруди. І одного разу поцілив раднику в чоло. Снайпером виявилася жінка, французький найманець. Вона була схоплена і відправлена до Кабула.

В Кандагарі Олександр Шарапа пробув до серпня 1988 року. Потім урядові війська і радники відійшли до Мазарі-Шарифу. А 15 лютого 1989 року, разом з радянськими військами, він залишив Афганістан.

Надалі Олександр Григорович служив викладачем кафедри тактики в Рязанському вищому військовому автомобільному інженерному училищі. У 1984 році звільнився в запас. У 1999 році, разом з дружиною, повернувся до рідного Млієва. За надання військової допомоги та мужність під час афганської війни був нагороджений трьома афганськими орденами та медаллю ”12 років Квітневої революції”, а також радянським орденом ”За службу Родине” ІІІ ступеня.

На фото:
1. О.Шарапа (крайній зліва) з колегами по службі. Кандагар. 1988 р.,
2. О.Шарапа з афганським командиром.