Жителька с. Орловець Городищенського району пригадує події початку війни та нацистської окупації 1941-1944 років

Параску Федорівну Гаптар добре знають не лише в Орловці. Вона вдова українського поета, члена спілки письменників України, Максима Гаптаря (1919-1988). В довоєнний час та роки окупації, разом з батьками та сестрами, Параска Федорівна проживала в сусідньому селі Текліне Смілянського району. То були суворі, трагічні сторінки життя країни і кожної родини. І сьогодні вона згадує ті події очима дівчинки-підлітка.

Думали, що війна триватиме лише місяць

Параска Федорівна Гаптар (Топчій) народилася 30 жовтня 1930 року і була першою дитиною у робітничо-селянській родині. Батько працював на залізниці, а мати в колгоспі. Згодом в сім’ї з’явилися й інші діти: дві сестри (1933, 1938 р.н.), а вже після звільнення – брат.

Паша запам’ятала перші дні війни. 22 червня 1941 року була неділя. Люди гуляли, відпочивали. І раптом посильний із сільської ради, проїжджаючи конем по селу, приніс звістку про початок війни.

Наступного дня біля сільради зібралося майже все село. Люди обговорювали тривожне повідомлення, проте думали, що ця війна не надовго. Десь на три-чотири тижні. Ворог буде розбитий і всі чоловіки повернуться додому. Почалася мобілізація до лав Червоної армії.

Федір Микитович Топчій (1906 р.н.) був комуністом і мав бронь, як працівник залізниці. Та коли почалася евакуація він зранку пішов на станцію, а ввечері, разом з потягами, відійшов на схід. Аж до м. Пенза в Росії. Повернувся батько разом з потягами в лютому 1944 року. Тяжко хворів і рано помер, в 49 років.

Коли ж фронт підійшов до Текліного, сільська влада залишила село. Колгоспну худобу погнали до Дніпра і далі на схід. А що не встигли зігнати у загальне стадо, люди розібрали по дворам. Комори були розкриті і цілий тиждень було тимчасове безвладдя.

Згодом в селі з’явилися німці. Вони заїхали на мотоциклах і в центрі села скликали сходку. Головний німець, з допомогою перекладача, запропонував обрати нову владу: коменданта, старосту і поліцаїв. Серед односельців знайшлися такі, в яких були репресовані родичі. Вони були вороже налаштовані до радянської влади і раді були сприяти окупантам. Жінки цих людей і запропонували необхідні кандидатури.

Старостою став чоловік, який був командиром в Червоній Армії. Але вирвавшись з оточення пішов не за фронтом, а повернувся в село. Він виявився людиною жорстокою і немилосердною. Під час звільнення намагався втекти з німцями, але був схоплений і до суду посаджений в камеру. А там, з розпачу і небажання нести відповідальність, бився головою об стіну, щоб покінчити з життям.

За наліт партизанів мало не спалили село

В селі німці постійно не стояли, тільки наїжджали час від часу. Біля Текліного був гарний ліс і німці його вирубували, відправляли на станцію Перегонівка і далі до Німеччини. Ліс рубали наші військовополонені. Їх утримували в школі, яка була обнесена високою огорожею з колючим дротом. Теклінці жаліли цих полонених і, хоча самі бідували, носили їм до школи їжу. Хто що міг: картоплю, огірок, пиріжки тощо.

Окупанти не зруйнували в селі жодної колгоспної споруди. Землю розпаювали і роздали людям. В основному вирощували тютюн. Пам’ятає, що і сама, замість матері, ходила працювати до громадянського двору (так при німцях називався колгосп): нанизувала листки тютюну для просушки, а потім їх пакувала.

У 1943 році німці почали примусово відправляти чоловіків, молодих хлопців і дівчат на роботи до Німеччини. Доводилося ховатися від облав. Від дорослих чула, що двоє молодих односельців заховалися тоді в сараї однієї садиби, що була поруч лісу. Але господар їх помітив і видав поліцаям. Хлопців піймали, скрутили їм руки і відвезли до Сміли. А через день їх бачили повішеними з табличками ”Партизан” на тілі.

Партизани і справді діяли в навколишніх лісах. Одного разу, на Покрову, в селі був храм. Люди відпочивали, в церкві правилася служба. А німці тим часом перевозили через село снаряди. Про це дізналися партизани і на окраїні села напали на обоз. Зав’язався бій. Партизани закидали німецькі підводи гранатами. Почали вибухати і снаряди. Люди кинули святкування і почали ховатися. Паша з родиною переховувалася в погребі. Снаряди вибухали до самого ранку і наробили лиха, ближні чотири хати згоріли.

Наступного дня в село приїхало багато німців. Вони ходили по хатах і навколо села, шукали партизан. Люди були дуже налякані. Думали, що спалять все село. Але, слава Богу, цього не сталося.

Німці вже не повернуться

З початком звільнення Правобережної України збільшилася і кількість німецьких втрат: вбитих і поранених. Тимчасові госпіталі створювалися і в селянських хатах. Один із них діяв тоді і в хаті Топчіїв. До нього привозили поранених німецьких солдатів. У великій кімнаті стояли ліжка, а поруч спали і німецькі лікарі та санітари. Пашину родину, матір і сестер, з хати не вигнали. Тіснилися всі на кухні з піччю.

Коли вже фронт наблизився до села, один із лікарів тихенько сказав Паші: ”Ми вже скоро підемо, а ваш папа прийде додому”. Тоді була зима не морозна, на шляхах багато грязюки. Німці почали вантажити все на підводи, забирати поранених і відходити на захід. Частина з них поставила на городах гармати в напрямку Малого Старосілля і декілька днів, щовечора, з них стріляли. Боялися наступу партизан, які були там у лісі. Згодом ці гармати забрали і останні німці відійшли до Городища.

Наступного дня в село увійшли радянські бійці. Були вони втомлені, обірвані і голодні. Але все ж таки наші – визволителі! Зустрічали їх радо і частували чим є. Декілька днів вони стояли в селі. А потім почали копати окопи. Люди злякалися. ”Невже німці повернуться?", – запитала й Паша в одного з бійців. Але він її заспокоїв: ”Ні, вже не повернуться. Ми не допустимо”. А окопи рили для відбиття можливого контрнаступу. Проте його не було. Німці відійшли і вже не поверталися. Починалося нелегке повоєнне життя.

Микола Щербина
2010-06-22