Жителька м. Городище Ольга Яківна Третьякова пригадує тривожні сторінки своєї біографії

Дитинство і юність Ольги Третьякової (Плис) промайнуло на Златопільщині, а у 1948 році її родина переїхала до Городища. Нині вона живе під Черкасами, в сім’ї сина. Здоров’я ще дозволяє доглядати найменшого онука. Їй випала довга життєва дорога і є що згадати із пережитих років.

За тиждень після випускного почалася війна

Народилася Оля Плис 15 липня 1923 року в селі Оситняжка Златопільського району Кіровоградської області у бідній селянській родині. Батьки згодом стали колгоспниками і працювали у ланці. В родині було двоє дітей: Ольга та її старша сестра Надія (1920 р.н.)

Під час голодомору 1932-1933 років Олі було вже майже 10 років і вона добре пам’ятає ті події. Згадує, що в одній із сусідських хат жили два хлопчики, батькові хрещеники. Мати їх пішла обміняти речі на харчі, а вони лишилися самі грітися біля котла. Перші дні Плиси їх підтримували, дівчатка приносили їм солоні огірки, а потім і в самих майже нічого не лишилося. Так ті хлопчики і померли. А ще померла з голоду сусідська сім’я: чоловік і дружина. Багатьох односельців спіткала страшна історична трагедія.

Ольга Яківна пригадує, що в одних із їхніх сусідів була корова. Її зарізали і розділили між собою. Оліній родині, як добрим сусідам, дісталася лише шкіра. То мати її різала на шматки, смажила і давала дітям. А ще ловили горобців і запікали їх у грубі. Але не кожен мав спритність піймати пташок, та й скоро їх в селі зовсім не стало.

Під час репресій 1937-1938 років був у селі такий випадок. Один чоловік, на прізвище Дзвонік, порався біля скоту. Одна з корів почала без причини голосно ревти. Він їй і сказав: ”Не реви на мене, реви на ”совєтську власть”. Хтось це почув і доповів куди слід. Через тиждень Дзвоніка забрали і подальша його доля невідома.

15 червня 1941 року Оля закінчила Оситнязську середню школу. Був і традиційний випускний вечір. Планувала далі навчатися у технікумі маслоробної промисловості в Харкові, але завадила війна.

Пологи приймали під час бомбардування

Запам’ятала Оля і перший день війни. 22 червня 1941 року вона з матір’ю була в полі, пололи буряки. Аж тут підійшов бригадир і схвильовано сказав: ”Лукіє, почалася війна”. Мати стрепенулася і завмерла. Вона була 1901 р.н. і одну війну вже пережила. Батько в той час був завербований на роботу в м. Мелітополь. Старша донька жила з чоловіком в м. Зугрес на Донбасі. Батько дістався до них і запропонував повернутися в село. Проте Надія була вагітна і вирішили зачекати з переїздом.

Перших німців Ольга з однолітками побачила теж на полі. Це були мотоциклісти при повному озброєнні. Вони зупинилися, покликали дівчат і запитали німецькою: ”Це дорога на Бурти?" Дівчата кивнули головою і німці поїхали далі.

З початком окупації в селі залишився невеликий німецький загін та діяла місцева поліція. Німецькі солдати жили в центрі, у людей по хатах. Поблизу Оситняжки партизан не було, але від старших Ольга знала, що біля Златополя діяв партизанський загін...

Коли сестра мала народжувати, почалося німецьке бомбардування. Довелося батькові і чоловікові приймати пологи. На світ з’явилася дівчинка, яку назвали Діана. Нині вона живе в Росії у м. Коломна і має свою сім’ю.

Через півтора місяці, взимку 1942 року, батько дістав коня, зробив санки і, разом з дочкою, зятем і онукою, повернувся до рідного села.

Майже два роки працювала в Німеччині

У 1943 році німці активізували роботу з відправки молоді до Німеччини. Доводилося переховуватися, щоб не попастися під час облав. Одного разу Ольга з дівчатами сховалася в коноплях. Але й там було небезпечно, тож розбіглися хто куди. Один із поліцаїв був Ольжиним сусідом. Дівчина забігла в його хату і попросила дружину: ”Можна я у вас перебуду?" Однак та відповіла: ”Ні, йди, бо я боюся”. Ольга змушена була вийти на вулицю і попала у руки поліції.

Везли їх поїздом до пересильного пункту. Перші два тижні перебували в цьому таборі. Дорогою намагалася втекти, але не змогла. Хоча одній дівчині це вдалося.

Далі був табір у м. Нюрнберг. Остарбайтери залишалися у своєму одязі, але з німецькими нашивками ”ost”. Щоранку їх шикували у шеренгу, а потім господарі розбирали на різні роботи: розбирати завали, розвантажувати вагони тощо. Пам’ятає, як в одному із вагонів привезли яблука з Італії, то й дівчата трохи поласували.

Потім Ольгу взяли на фабрику Карла Буба, яка виробляла електродеталі. Працювали у три зміни. Обід давали на фабриці, а сніданок і вечерю у таборі. За їжу була баланда (суп), хліб і якийсь напій. Далі дівчину перевели на склади. Пакувала пакети з макаронами і крупами у коробки для подальшого транспортування.

У 1945 році, під час нальоту авіації союзників, одна з бомб влучила у фабрику К.Буба. Тоді загинули Ольжині подруги і односельці Люся Стеценко та Марія Кропива. Після чергового авіанальоту остарбайтерів перевезли до м. Байройт. Ольга працювала на заводі за станком. Поруч з нею працювали німкені та бранці з інших країн: французи, голландці, бельгійці та інші.

Коли фронт підійшов до міста, дівчата втекли до лісу і, боячись потрапити під кулі, декілька днів там і спали. Одного ранку на поле перед лісом сів американський літак. Дівчата підійшли ближче. Льотчик вийшов, посміхнувся і раптом чистою українською запитав: ”Дівчата, а шо ви так дивитеся?" Виявилося, що він із родини українських емігрантів.

Наступний тиждень остарбайтери перебували у збірному пункті в м. Герліц. Американці передали їх нашим військам. Бранців опитали, зробили перепис, а потім автомобілями відвезли на схід Чехословаччини. Далі їх посадили на поїзд і дорога додому продовжилася. Проте вона була не швидкою і тривала цілий місяць. Ольга навіть написала з дороги листа додому і він прийшов раніше неї.

Останні кілометри від станції йшла пішки. Матір побачила здалеку: бігла до неї і кричала з радості, а на очах були сльози. Тут же була і сестра з дочкою. Її чоловік ще був на фронті, але згодом повернувся. Його навіть тренували на парад Перемоги, проте він не брав у ньому участі.

”Службовий роман” завершився весіллям

Після війни Ольга спробувала вступити до технікуму в Харкові. В автобіографії довелося написати правду про перебування в Німеччині. Мабуть через це її документи не прийняли.

Саме в цей час сільську молодь вербували на промислові об’єкти. Так Ольга потрапила на Дніпродзержинський металургійний завод у вогнетривкий цех, що виробляв цеглу. Робота була дуже важка. Проживали у гуртожитку, харчували задовільно. Давали 1 кг хліба в день. Там дівчині вдалося закінчити курси бухгалтерів. Згодом, через односельця, що проживав у місті ще з 30-х років і був начальником, їй вдалося повернутися в село до батьків. Саме тоді було вирішено переїхати в Городище, де проживали родичі.

Згодом Ольга поїхала до знайомого на Північ в Архангельську область. Працювала бухгалтером в Ємцівській ТВК. З таким досвідом можна було не боятися будь-якого нового місця роботи. Через два з половиною роки повернулася в Городище. Працювала бухгалтером в МТС, на холодокомбінаті та нафтобазі.

Саме на нафтобазі впав їй в око колега, теж бухгалтер, колишній фронтовик, Третьяков Микола Федорович. Він пройшов дві війни: радянсько-фінську і Велику Вітчизняну, мав бойові нагороди. Був вже не молодий, 54 роки, та це не завадило обом створити щасливу родину. Так ”службовий роман” мав сімейне продовження. У 1962 році Ольга Яківна і Микола Федорович побралися, а через рік у них народився синочок.

З 1978 року Ольга Яківна на заслуженому відпочинку. Сьогодні вона пишається своїм сином. Олександр Миколайович Третьяков – відома на Черкащині людина. За фахом філолог і журналіст, має дві вищі освіти. З 1993 року він на видавничій роботі. Очолює відоме видавництво ”Брама-Україна”.

Ольга Яківна має і трьох онуків. Життя розкидало старших із них по світу. Так, онук Михайло нині служить в Єрусалимі в Ізраїльській армії, а онука Олександра вчиться в ліцеї міста Торунь в Польщі. Лише меншенький, Любомирчик, поруч з нею. Проте й старші, хоча й живуть за кордоном і в нових сім’ях, її пам’ятають, поздоровляють на свята і майже щороку, приїжджаючи в Україну, не забувають відвідати бабусю Олю.

На фото:

1. О.Я.Третьякова,
2. Онуки Ольги Яківни: найстарший Михайло, наймолодший Любомир та середульша Олександра.

Микола Щербина
2010-06-21