Вперше за 66 років Іван Ружин з Хлистунівки відвідав поховання свого батька – воїна-визволителя Республіки Молдова

В лютому 1944 року, шестирічним хлопцем, Іван Ружин попрощався з батьком, якого забрали на фронт. Тоді він його бачив востаннє. Вже через п'ять місяців Василь Ружин загине поблизу румунського кордону. Місце загибелі з похоронки та листа бойових побратимів будуть різнитися. І почнеться довгий пошук, що завершився лише цього року. Син знову зустрів батька, але той вже спочивав в братській могилі. Сьогодні Іван Васильович Ружин ділиться спогадами про батька, про свої тривалі пошуки та про поїздку до Молдови.

Міг загинути ще в 1941-му

Василь Костянтинович Ружин народився 1911 року в селі Хлистунівка в селянській родині. Його батьками були Ружини Костянтин Каленикович та Ганна Антонівна, обоє 1878 року народження. Костянтину Ружину випала десятирічна доля солдатчини – строкової служби та участі у Першій світовій війні. Помер він у віці 41 року, а його дружина пережила свого чоловіка ще на пів століття.

До середини 20-х років в їхній сім’ї залишилося тільки троє дітей: дві дочки і син Василь. Старша дочка Олена (1898 р.н.) була вже на той час заміжня, мала власну сім’ю і трьох дітей. Згодом став сімейним і Василь. А на середину 30-х років молоде подружжя мало і своїх четверо діток. Наймолодшим був Іван.

Жили скромно, як і більшість односельців. В кінці 30-х років Василь Ружин став бригадиром рільничої бригади колгоспу ім. Шевченка. Але від репресій це його не вберегло. Перед війною Василеві присудили два роки тюрми за ”конфлікт” із владою. Відсиджував у Житомирі. А коли німці підійшли до міста, якась добра людина відкрила браму і випустила в'язнів.

До Хлистунівки Василь добирався пішки. Прийшов з підпухлими ногами. На фронт не взяли, адже був хворий. Декілька днів возив голову колгоспу Павла Стріленка, що був родом із сусіднього Орловця. На вмовляння людей залишити Хлистунівку, той відмовчувався. Можливо, мав завдання від райкому партії залишитися для боротьби з ворогом.

Одного серпневого дня, коли німці підійшли до Хлистунівки, голова наказав запрягти коней і їхати в центр села. А там вже були німецькі солдати на машинах. Павло Стріленко зіскочив з возу і жбурнув під колеса автомобілів гранати. Проте вони не вибухнули. Голова крикнув Василеві, щоб той гнав коней і тікав, а сам кинувся в протилежний бік у гречку. Німці застрочили з автоматів і перебили йому ноги. Потім підбігли і пронизали тіло зухвальця багнетами.

По Василеві теж випустили декілька черг. Один кінь був поранений, але сам він залишився неушкодженим. Доля вберегла його тоді від ворожої кулі.

Про життя родини Іван Ружин знає зі слів матері, а про випадок із Павлом Стріленком від дорослих очевидців тієї події.

Запис у похоронці був помилковим

Залишившись в окупації Василь Ружин на собі пересвідчився в жорстокості ”нового порядку”, який встановили нацисти. Та в лютому 1944 року цим страхіттям прийшов кінець. Радянські війська, невтомно просуваючись на захід, звільнили Городищину. Польові військкомати почали брати до війська чоловіків, які з різних причин перебували на окупованій території. Тоді й Василь Ружин, обійнявши на прощання своїх дітей та дружину, пішов на фронт.

А вже 7 липня 1944 року він навічно залишився лежати у молдавській землі. В похоронці повідомлялося, що Василь Ружин загинув смертю хоробрих при визволенні села Стара Скупень Молдавської АРСР. Згодом бойові товариші прислали листа, в якому вказали інше село – Мала Скупень. Розбіжність породжувала сумнів щодо достовірності обох повідомлень.

У 80-х роках, щоб встановити точне місце загибелі батька, Іван Ружин звернувся із запитом до Центрального військового архіву СРСР у м. Подольськ Московської області. Звідти прийшла відповідь: ”Ваш батько загинув у Румунії і за давністю часу могила не збереглася”.

Але Іван Васильович чомусь вірив, що і ця інформація помилкова. Він не змирився і продовжив пошук. Підключив до цієї справи своїх знайомих з Придністров’я. Вони ”пропололи” всю сучасну Молдову і повідомили, що таких сіл не має. Здавалося, що пошук зайшов у глухий кут. І ось тоді вирішальну роль зіграв Інтернет. На сайті Меморіалу пам’яті знайшлася інформація про те, що Ружин В.К. загинув у Молдавії в с. Великі Скуляни Унгенського району і похований у братській могилі.

Іван Васильович передзвонив до молдовського посольства у Києві і йому підтвердили, що Великі Скуляни у Молдові існують. Далі був лист до сільської ради, яка там зветься примарія і телефонний дзвінок у відповідь: ”Ваш батько дійсно похований у нашому селі. Чекаємо на 9 травня, як дорогих гостей”.

Зустріч на молдовській землі

На могилу батька Іван Васильович поїхав не один. Взяв із собою онука Романа та онука рідної сестри – Сергія. В дорогу вирушили три чоловіки: син і два правнуки загиблого воїна-визволителя.

Село Великі Скуляни знаходиться біля самого румунського кордону. Під час затяжної Яссько-Кишинівської операції бої тут тривали з квітня по серпень 1944 року. Багато солдат і офіцерів 254-ї Черкаської дивізії Другого українського фронту загинули визволяючи це село. Був серед них і Василь Ружин.

8 травня, в перший день відвідин, гостей зустрів секретар примарії Сергій Павлович Макаров. Він відразу провів чоловіків до братської могили, в якій лежать воїни з усього колишнього СРСР. На плитах навічно вибиті імена 787 воїнів-визволителів і 171 молдаванина, які загинули в роки війни.

Наступного дня відбувся урочистий мітинг. Черкащан, як почесних гостей, посадили на стільцях біля могильних плит. В голові меморіального комплексу стали представники влади і духовенства, поруч солдати почесної варти, а за невеликим металевим тинком зібралося майже все село. Зі словами привітання і подяки звернувся до присутніх й Іван Ружин. Далі було покладання вінків, квітів та поминальний обід. Там же Івану Васильовичу подарували книгу з короткими даними про всіх загиблих у Скулянах. В ній є Василь Ружин та ще півсотні воїнів – уродженців Черкащини. Є серед них і вихідці з Городищини:

- сержант Гайдамак Василь Йосипович, 1920 р.н., с. Орловець, загинув 07.05.44 р.;

- рядовий Луценко Охрім Трохимович, с. Хлистунівка, загинув 04.05.44 р.;

- старшина Майборода Прокіп Данилович, 1906 р.н., с. Зелена Діброва, загинув 14.08.44 р.;

- рядовий Нечевний Яків Устинович, с. Орловець, загинув 26.04.44 р.;

- рядовий Поліщук Олександр Петрович, с. Калинівка, загинув 30.04.44 р.;

- рядовий Середа Матвій Акимович, 1918 р.н., с. Мліїв, загинув 02.06.44 р.;

- рядовий Середа Семен Антонович, с. Мліїв, загинув 20.08.44. р.;

- рядовий Старик Карпо Іванович, 1920 р.н., с. Хлистунівка, загинув 26.04.44 р.;

- рядовий Стещенко Іван Денисович, с. Мліїв, загинув 31.03.44. р.

Так, вперше за 66 років, син і правнуки побували на могилі свого батька і прадіда, вклонилися його прахові та взяли з собою на згадку пригорщу молдовської землі. Землі, на якій пролили свою кров українські воїни-визволителі. Воїни, що врятували світ від фашизму і ціною свого життя дарували нам мир.

На фото:
1. Василь Костянтинович Ружин. Фото 1930 р.
2. Меморіальна плита з прізвищем Ружина В.К. Фото 2010 р.
3. Іван Васильович Ружин, онук Роман, директор будинку культури с. Великі Скуляни О.М.Павлова та онук Сергій під час урочистого мітингу 9 травня 2010 р.
4. Частина меморіального комплексу с. Великі Скуляни. Фото 2010 р.

Микола Щербина
2010-06-16