У лютому 1874 року нашої округою розлетілася цікава новина – створюється акціонерне товариство для будівництва залізниці, яка з’єднає Фастів зі Знам’янкою. Тобто, рейки проляжуть через Городищину. Симиренки і Яхненки мали у Млієві найбільший в імперії цукровий завод, побудований на землі, яку орендували у Семена Воронцова. Вони хотіли, щоб залізниця пройшла повз їхнє підприємство. Це покращило б справи фірми. Але поміщик не дозволив, бо вирішив розвивати власний солодкий бізнес. Поки будувалася залізниця – одночасно зводився цукрозавод у Городищі.

У 1876 році відбулося відкриття станції “Воронцово–Городище” і почав діяти Маріїнський цукровий завод. Його назвали на честь дружини царя Олександра ІІ – імператриці Марії Олександрівни. Завод звели фактично на самому полотні залізниці – за 250 сажнів від вокзалу й за 3 версти від поштової контори. Хоча цукрозавод обійшовся власнику у вельми солідну суму, але по красі будови, практичності й простоті розміщення обладнання вийшов одним із кращих в імперії. Усі машини і прилади поставила французька фірма Фів-Ліль. Будівлі заводу були кам’яні, криті хвилястим оцинкованим залізом. Більшість споруд – одноповерхові.

Технологія виробництва цукру була такою: солодкі буряки терли на тертушках, пресами витискали із них сік, потім його випаровували на вогні до стану кристалів. Тому завод складався з таких вузлів: бурячна, відділення в якому терли буряки і видавлювали гідравлічними пресами сік, дефекаційно-сатураційне відділення на 6 котлів, випарна станція, пробілочна станція, паровична на 7 котлів потужністю 700 кінських сил, відділення на 9 фільтрпресів, костопальня на 3 печі, вапняково-обпалювальна піч.

Підприємство працювало на вугіллі, яке купували по 18 копійок за пуд. У 1880 році замість пресового сікодобування перейшли на дифузійний. У 1886 році, вперше в імперії, запровадили спосіб сепарації Стефена для обезцукрювання маляси. У 1888 році додали випарний апарат системи Василя Симиренка. У 1892 році встановили апарат Леоніда П’ятакова і завод вперше в імперії запровадив новітню технологію кристалізації цукру. Якщо раніше на це витрачали 12 діб, то потім стало достатньо 3 доби. Збільшилася кількість і якість готового продукту.

При заводі малося понад 83 десятини землі, зокрема під заводськими будівлями 3 десятини. Було 2 ставки площею 3 га, з’єднані між собою. Завод використовував 9 артезіанських свердловин, для виробничих потреб викачували 24 тисячі відер води на годину. Відпрацьовану воду до річки не зливали. Вона відстоювалася на спеціальних полях, природним чином очищувалася та фільтрувалася через ґрунт. При заводі були городи для службовців та береги для випасу їхньої худоби.

Завод і заводські будівлі були застраховані в Київському товаристві взаємного від вогню страхування цукрово-бурякових і рафінадних заводів.

На заводі працювали виключно місцеві жителі. Заробітна плата в місяць на своїх харчах складала 12–15 рублів. Апаратник, який мав продуктовий пайок, отримував 25–35 руб., токар – 28–44 руб, його учень – 8–20 руб, слюсар – 26–40 руб, коваль – 24–34 руб, стругальник – 24 руб, котельник – 24–55 руб, тесля – 20–25 руб, ливарник – 24–26 руб, машиніст – 15–45 руб. Щомісяця робітники отримували 1–2 рублі премії. Старшим робітникам винагороду давали в кінці сезону – від 6 до 40 рублів, а також безкоштовно виписували до 500 пудів жому, щомісяця видавали по 10–20 фунтів цукру.

Усі службовці та частина майстрів мешкали у 24 дерев’яних та 5 цегляних будинках, критих черепицею, виготовлених на власному керамічному заводі. Вона і по сьогодні вважається однією з кращих за якістю. Були тут будинки власника й директора. Робітники, що жили у заводі, безкоштовно користувалися опаленням і електроосвітленням. Висока заробітна плата і соціальне забезпечення робили працю на заводі дуже престижною. Люди цінували своє робоче місце, а тому цукор не крали. Довкола заводу навіть не було паркану, а його центральний вхід виходив просто в парк. На території заводу також були магазини, лазня, лікарня, училище, каплиця. На заводі працював 1 телефонний апарат.

Діти робітників своє трудове майбутнє орієнтували на завод. Йшли працювати вже підлітками. Перша посада звалася “хлопчик”. До нього приглядалися – як працює, чи слухняний, чи кмітливий. Через кілька років “хлопчик”, на ту пору вже юнак, переходив у підмайстри, якщо, звичайно, його праця подобалась майстрам і він вважався перспективним. Робота підмайстром розтягувалася на багато років, досить часто аж до самої старості. Значна частина дітей йшла до церковно-приходської школи, де навчалися 4 роки (хто й менше).

Завод освітлювали 270 електролампочок Філіпса у 16 свічок кожна. Заводський двір освітлювали 10 дугових ліхтарів. Заводські квартири і вулиці освітлювалися цілий рік спеціальною динамо-машиною. Вона працювала до 12 години ночі, після чого система переходила на акумулятори.

У 1888 році відкрили побудовану в заводському саду лікарню на 12 ліжок. Медична допомога і ліки відпускалися безкоштовно. Працював лікар, фельдшер, акушерка, служитель і кухарка. У 1892 році за 500 рублів завод обладнав метеостанцію. Спостерігали за дощами, грозами, снігом, вітром, температурою повітря та атмосферним тиском. Заводський годинник звіряли із хронометром найближчої телеграфної станції. Для робітників і майстрів 1 січня 1896 року відкрили чайну та народну читальню. У 1898 році для дітей заводських працівників відкрили двокласне училище на 180 місць. Викладацький склад був таким: завідуючий, законовчитель, учитель і дві вчительки. Утримання училища обходилося заводу до 4 тисяч рублів на рік.

З 1884-го по 1910 рік директором заводу був інженер-технолог Санкт-Петербурзького інституту Леонід Тимофійович П’ятаков (раніше він працював на заводі Симиренків–Яхненків). Старшими помічниками і хіміками-технологами були І.В.Бочаров та І.І.Зельтцер, молодшими помічниками Н.І.Ісаков, А.Ф.Баришев, Б.С.Жук, механіком А.Я.Шулькевич, бухгалтером Е.І.Гембальський.

Цукрозавод працював на держзамовлення. Виготовлений цукор-пісок відправляли для подальшої переробки на рафінадні заводи графа Олексія Бобринського до Лебедина і Сміли. Понадпланову продукцію (так званий вільний запас) експортували у Велику Британію, Туреччину та Фінляндію. Цукор продавали по 1 руб 95 коп. за пуд.

Якість городищенського цукру була дуже високою. Завод отримав велику срібну медаль на всесвітній Паризькій виставці 1878 року, бронзову медаль на всеросійській Московській виставці 1882 року, велику золоту медаль на всесвітній Паризькій виставці 1889 року, бронзову медаль на всесвітній виставці в Чикаго 1892 року. На всеросійській промисловій виставці у Нижньому Новгороді 1896 року підприємство здобуло вищу нагороду – право ставити на продукцію імперський двоголовий герб. Завод отримав велику золоту медаль за участь у всесвітній Паризькій виставці 1900 року.

Але підприємство мало і свою ахіллесову п’яту – недостатню кількість сировини. У 1886–1895 роках завод працював у середньому по 89 днів, проти норми 100 днів. Управитель маєтку Михайло Філіпченко, що будівництво Маріїнського заводу не було достатньо продуманим, тому що у нашій місцевості погано родять цукрові буряки, вони мають низьку цукристість, довго не зберігаються.

Довелося здійснювати термінові заходи щодо покращення урожайності буряків. У неврожайні роки возами та залізницею буряки везли навіть за 150–200 верст із інших повітів, зокрема з Уманського. Чистого прибутку за сезон 1908–1909 років цукрозавод дав поміщиці Балашовій 188 056 рублів.

Приблизно 1909 року Маріїнський цукрозавод став акціонерним товариством. Контора знаходилася у Києві по вулиці Прорізній. Статутний фонд – 1 млн. рублів. У 1907 році в Тульській губернії вперше організували переварочне, тобто рафінадне виробництво. У 1910 році у Городищі теж збудували рафінадний завод. Це дало можливість працювати не тільки на буряках, а і на привізному цукрі. Попит на рафінад у ті часи був великий.

31 січня 1911 року застрайкували 170 робітників заводу – ціла зміна. Вимагали замість двох 12-годинних робочих змін увести три зміни по 8 годин. Керівництво відкинуло вимогу. На початку 1917 року на заводі сталося заворушення, викликане неправильним нарахуванням робітникам заробітної плати. Люди домоглися встановлення 8-годинного робочого дня.

За більшовиків цукрозаводом керувала Виконавча рада. У перші роки радянської влади люди буряків не сіяли, тому цукрозавод не працював. У 1922 році директором призначили Михайла Кузьмича Нечістіна, який організував відновлення підприємства. Восени того ж року Городищенський цукрозавод одним із перших на Черкащині знову дав цукор. Крім радгоспів, основними постачальниками сировини були селяни, об’єднані в бурякові кооперативні товариства і товариства взаємодопомоги. Городищенський цукрозавод вважався малопотужним. Проектні межі – 2 тис т буряків на добу. Вирощених на ланах Городищини коренів ледве вистачало на 2 місяці роботи. Решту сировини підвозили залізницею з західних областей, а потім із Пальмірського цукрозаводу. Частину цукру видавали людям у рахунок зарплати. Із робітників створили охорону на чолі з Леонідом Чоповським.

Завод повноцінно працював навіть за німців під час Другої світової війни. Директором був Іван Сафронович Штепа. Хоч існував наказ нічого не залишати ворогу, однак усе обладнання було справним. Також і німці, коли відступали, нічого не поцупили. Наготували кілька ящиків слюсарного інструменту, але вивезти не встигли. На фронті загинуло 63 робітники цукрозаводу. На їх честь у 1967 році спорудили пам’ятний знак – так званий “камінчик”.

Після звільнення міста у 1944 році завод розпочав черговий сезон. Рафінадний запрацював у листопаді 1946 року. У 1949 році виробництво цукру-піску проти 1944 року зросло у 4 рази, а порівняно з довоєнним часом – на 114%. У колгоспах не вистачало транспорту, щоб підвозити буряки на завод. Довелося відкрити бурякоприймальні пункти на залізничних станціях: Завадівка, Хлистунівка, Цвіткове, з яких потягом доставляли сировину на завод. Потреба у цих пунктах відпала у 1968–1969 роках і їх закрили.

У 1955 році потужність заводу становила 10,7 тис ц переробки буряків на добу. Із 1955 року на заводі почали переробляти на рафінад рудий тростиновий цукор, що надходив з Куби. У 1958 році пустили у дію ТЕЦ потужністю 6,5 тис кВт електроенергії. На річці Вільшанка збудували греблю – утворився ставок площею 71,5 га. Після 1959 року Городищенський цукрорафінадний комбінат вже мав назву “імені ХХV з’їзду КПРС”. Завод працював у три зміни, про початок яких сповіщав гудок о 6.00 ранку, 14.00 дня і 22.00 ночі. Виробничий процес тривав майже 10 місяців на рік. На цукрокомбінаті утримувалося підсобне господарство площею 21,5 га. Діяв відгодівельний пункт на 1,5 ти голів худоби. Лише за роки дев’ятої п’ятирічки комбінат нагороджувався 15 разів і занесений на Всесоюзну дошку пошани на Виставці досягнень в народному господарстві СРСР. За працю 161 працівник був нагороджений орденами і медалями.

Але незважаючи на пафосні звіти, показники роботи підприємства щороку погіршувалися. У середньому за п’ятирічку 1971–1975 років зона бурякосіяння становила 2738 га, середня врожайність – 258,4 ц/га (фізична вага). Щорічно завод переробляв по 212,4 тис т буряків. Із них на місцевих ланах збирали лише 64,4 тис т, або 30,2%. Решту сировини привозили із інших областей.

Проте, завод витрачав великі кошти на соціальні програми: оздоровлення трудящих, спецхарчування, навчання за рахунок підприємства, утримували дитсадок “Джерельце”. У 62 будинках цукрозаводу проживало 280 сімей. До них було підведене парове опалення. Діяв гуртожиток на 170 місць. Працював власний телефонний комутатор на 200 абонентів. При цукрокомбінаті діяв здоровпункт із терапевтичним, стоматологічним і фізичним кабінетами, а на підприємстві – медпункт першої допомоги. Діяла велика бібліотека, у 1976 році відбулося відкриття нового заводського Будинку культури, який і сьогодні забезпечує культурні потреби жителів густонаселеного мікрорайону.

Останній раз безкоштовні квартири городищани отримували у 1986 році, коли цукрозавод звів 5-поверховий будинок. Завод забезпечував 70% надходжень до місцевого бюджету. ТЕЦ потужністю 6100 кВт давала освітлення та парове опалення кільком вулицям.

Але обладнання заводу, незважаючи на ряд масштабних реконструкцій, було зношене та морально застаріле. Промислова санітарія не відповідала нормам. Мали місце великі втрати цукру у процесі виробництва і внаслідок розкрадання. Мішок краденого цукру коштував 25 крб.

Після війни підприємством керували: Степан Тимофійович Радчук, Варчук, Дмитро Лук’янович Скорбун, Іван Андрійович Шевченко, Віталій Андрійович Савич, Руслан Євгенійович Нікітін, Микола Федосійович Бондаренко, Луговський.

Восени 1996 року розпочався останній 120-й переробний сезон. Пуск освятив священик. Але менше ніж через місяць підприємство зупинилося назавжди. У банкрутстві люди звинувачують московську фірму “Разгуляй”. Потім підприємство викупило ТОВ “Профіті” з Києва, яке у 2002 році виплатило працівникам заводу майже 70 тис. грн. заборгованих зарплат, погасило районному бюджету близько 400 тис. грн. боргів та віддало близько 2 млн. грн. кредиторам. Саме підприємство порізали на металобрухт, заходилися розбирати цеглу. У 2007 році Черкаське територіальне управління Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку скасувало випуск акцій ВАТ “Городищенський цукрорафінадний комбінат”. Обеліском підприємству лишилася труба цукрозаводу висотою до 50 метрів. Виробничий корпус цукрозаводу є пам’яткою архітектури місцевого значення. На руїнах виникло кілька малих підприємств, продукція яких цукор зовсім не нагадує.

(З майбутньої книги "Городище: велика історія маленького міста")