Історія Храму Спаса Преображення
19 серпня своє престольне свято відзначає Спасо-Преображенська церква Городища. Із книги Льва Похилевича “Розповіді про населені місця Київської губернії” дізнаємося, що перша церква з таким ім’ям була зведена у нашому місті ще 1722 року. Була вона дерев’яною. Коли постаріла, на її місці у 1846 році побудували нову, також із дерева. Перебувала на утриманні прихожан. У Черкаському повіті у штаті церков по рахунку була 1133-тою. Із 1853 року стала приходською. Священиком тоді був П.Я.Левицький. Прихожан було: чоловіків 1265, жінок 1270. Землі було 35 десятин.
Взагалі, про Городище зразка 1864 року давня книга пише так: “Містечко при річці Вільшанці, у 20-ти верстах на південний схід від Корсуня. Жителів обох статей: православних 5493, євреїв 3000, розкольників 15 і папистів 66. Городище було вже значним містечком під час козацьких війн, але про початок і давню долю цього поселення невідомо. На початку XVIII ст., при роздачі польським урядом малоросійських поселень, Городище зарахували до Смілянщини і разом з нею воно потрапило у власність князів Любомирських”...
Друковану інформацію про життя храму Спаса-Преображення на початку ХХ ст. знаходимо у “Пам’ятній книжці Київської єпархії” від 1913 року:
“Церква Преображенська, дерев’яна. Розташована поблизу садиби священика. Прихожан: чоловіків 2110, жінок 2052. Церковної землі 33 десятини 1250 сажні. Ґрунт: чорнозем з піском, у 3 шматках, у 1-6 верстах від садиби причту. Капітал церкви 481 рубль 14 копійок, прибуток 357 рублів, орендні статті складають 4%. Є приміщення для причту, побудовані 1902 та 1903 роках, усі будівлі потребують капітального ремонту. У приході два 2-класних училища Міністерства Народної Освіти, попечительство засноване 1903 року. В приході є цукровий і цегельний заводи. Місцевість знаходиться у своєрідному котлі, покрита лісом.
Священик – Ананій Андрійович Липський, 43 літ, рукопокладений 1890 року. Закінчив семінарію по першому розряду, це вже третє його місце служби, на ньому із 1907 року. Нагороджений скуфією у 1912 році. Одружений, має 6 дітей із яких 4 навчаються за кошти батька. Казенного жалування має 300 рублів на рік.
Псаломщик (в сані диякона) – Єфимій Матфійович Самборський, 32 літ, рукопокладений 1911 року. Освіта домашня, у 1902 році був учителем. Це вже п’яте його місце служби, на ньому із 1911 року. Одружений, є одна малолітня дитина. Казенного жалування 50 рублів на рік.
Адреса: поштова станція м.Городище; залізнична станція Воронцово-Городище, 1 в”.
Спілкуючись з місцевими старожилами, вдалося зафіксувати їхні спогади про храм Спаса-Преображення.
Розповідає Микита Петрович Мельник, 1925 року народження:
– Церква була великою. Якщо Покровська була продовгуватою, то Спаська – квадратною. Мала 1 великий центральний купол і 4 маленькі по кутах, зеленого кольору. Було багато дзвонів. Називалася двопрестольною, бо мала 2 вівтарі. Як увійти, то був великий головний, а збоку інший – маленький. Огорожі не було. А довкола храму була вимощена з цегли доріжка, щоб зручніше було проводити хресний хід чи святити паски, квіти, яблука... Така ж вимощена з цегли дорога йшла від церкви і до Тарасівської школи. Назва школи походить від кутка Тарасівка. Була довгою. Я там навчався. Знаходилася там, де потім розбудували дитячу лікарню. Викладачами були: Микола Петрович Скалига, українську мову читав Іван Гаврилович Ляшко, німецьку – єврейка Бетя Михайлівна, географію – Лялька із Старосілля…
Із того боку церкви, що від школи, росло 2 ряди черешень, від теперішньої вул.Гамарника – 2 ряди акацій, а з третього боку – 2 ряди шовковиці. При церкві була сторожка.
Мій батько Петро Ничипорович завжди ходив до церкви. Хоч із 9 літ він був сліпим, проте знав напам’ять багато молитов, коли було треба, читав деякі голосно для всіх, співав у півчі.
У 1920-х роках служба велася українською мовою. Пам’ятаю, що у церкві було Євангеліє, де текст був написаний у дві колонки по-українські.
При радянській владі церкву закрили. Спочатку колгосп використовував її як комору для зерна, а влітку 1937 року знищили зовсім. Нагнали багато чоловіків розбирати її. Якраз усе на городах добре росло, а я бігав межами дивитися. Весь дерев’яний матеріал (так само, як і з Покровської церкви) пішов на будівництво Чкаловської школи. Усе відвозили двома парами волів. Школу будували на стадіоні, на якому була навіть парашутна вишка.
Церква була дерев’яною і більшість з’єднань робилися дерев’яними цвяхами. Коли церкву розбирали, металевих, кованих цвяхів зібрали тільки тазик. Як скидали дзвони, то найбільший дзвін до половини вгруз у землю.
Коли руйнували, Трохим Христич узяв малий дзвін і укинув його до криниці, щоб не забрали. А я узяв велику товсту книгу “Мінеї”, у якій розповідається про усі празники, і 3 ікони. Тикнув їх батькові в руки і він поніс додому. Коли на початку 90-х церква стала українською, віддав громаді.
Як звали священика я не знаю. А жив він тут же у нас на Жуківці, тепер вул. Карла Маркса. До наших днів той будинок не зберігся. Священика арештували на початку вересня 1937 року. Тієї ночі забрали з нашого кутка ще батька Ліди і Клави Жук.
Лідія Петрівна Жук:
– Нашого батька забрали приблизно 1-5 вересня 1937 року. Прийшли близько четвертої години ранку. Тоді вже трохи випав сніг і втретє уродила малина. Тієї ночі у Городищі, за спеціальною рознарядкою, забрали 10 чоловік. Це вже був другий такий наліт. Забирали лікарів, голів колгоспів, батько був бухгалтером. Його засудили на 10 років без права на листування. По війні сказали, що у 1944 році помер в ув’язнені.
– Є ще один будинок, який називають “священикова хата”, – продовжує М.П.Мельник. – Нині там в одній половині мешкає Софія Гейко, а в іншій Борис. Десь у 1934-36 роках там влаштували колгоспний дитячий будинок. Із вихованців знаю Миколу Мантуру (він хорошим футболістом був), Івана Артеменка, Тетяну Яценко…
(Сама ж Софія Гейко розповіла, що у будинку, де із 1950 року живе вона, колись мешкав дяк).
Катерина Ільківна Коваль, 1912 р.н.:
– У церкві розпису не було. Ікони висіли на стінах. Священика звали отець Ананій. Віком був років 60. Мав дружину і двох доньок близько 20 літ. Коли його забрали, сім’я десь поділася також. У їхньому будинку влаштували хату-читальню, а згодом розібрали.
Олена Григорівна Гороховська:
– Моя мати Ганна Олексіївна Лисенко, 1914 р.н. розповідала, що церква була надзвичайно гарною, красивою, із середини блакитним пофарбована. Гарними були ікони, прикрашені вишитими рушниками. Церква була українською. Проповіді і літургія проводилися тільки рідною мовою. Священики були дуже хорошими. Від церкви до Тарасівської школи вела алея, обабіч якої росли троянди та інші квіти. Школа була церковно-приходською. Викладали священики. Мій батько закінчив там 5 класів.
У 1933 році померлих від голоду кидали до спільної ями за церквою.
Лідія Павлівна Летюк, 1925 р.н.:
– Жила у нас на кутку повитуха, яку усі називали “баба-пупорізка”. На Маковія чи ще на якісь великі свята вона збирала дітей з усього кутка, а нас тоді було багато у кожній хаті, і вела до храму. Отож Спасо-Преображенську церкву я дуже добре пам’ятаю. Була вона шестигранною. Знадвору була побілена, з ледь-ледь зеленкуватим відтінком. А всередині стіни були пофарбовані у ніжно-блакитний колір. Ікони прикрашені дуже красивими вишитими рушниками. Священик був немолодий, з бородою, надзвичайно приємний. Його імені не знаю. А ось дяком був Федір Прудковський. Жив у хаті, де зараз мешкає Софія Гейко. Той будинок так і називають – дякова хата. Пізніше він вивчився і його призначили священиком у Журавку. А новим дяком став, здається, Карапіта.
Вхід до церкви був із заходу, а для священика – двері з півночі. Преображенська церква зовні була дуже подібною до Покровської, що знаходилася на Загреблі. Їх називали “церкви-двійнята”. У церкві відчувалося, що це справді святе місце, там навіть повітря було особливе, не таке, як скрізь.
Літургія і проповіді велися українською мовою. По-українськи співала півча. Подруга моєї мами тьотя Настя мала такий красивий голос, як у соловейка. Вона співала у півчі, то і мене трохи навчала співати. Я точно пам’ятаю, що мова була нашою, українською. (Тьотя Настя працювала у заводській їдальні, прізвище Лупашко, по-батькові, здається, Терентіївна). Взагалі церковний хор був великий, співали угорі на криласі. Були не тільки жінки, а і чоловіки, які співали басами.
У церкві правили ще й на початку тридцятих – до голодомору. А тоді колгосп зробив там комору для зерна. А люди почали розтягувати церкву, повидирали вікна… Коли її зовсім розібрали, то багато-хто тягнув додому що тільки міг. Був тут у нас такий Миронов, то він забрав дошки і зробив собі лутки на вікна. Я таких мародерів зневажаю!
Були тоді у Старосіллі такі собі “п’ятисотенниці”. Для підживлення їхніх буряків вичищали туалет Тарасівської школи. То ті хлопці, що вигрібали яму, розкопали могилу якогось священика, що був похований прямо під церквою. Скарб вони там якийсь шукали чи ще щось… На могилі стояв надмогильний камінь. Він і зараз, здається, лежить на цвинтарі… То я пам’ятаю, що як могилу розкопали, там були останки того священика. Запам’яталася велика руда борода, коричневе облачення… Але як тільки до нього доторкалися – усе розсипалося на порох.
Священика церкви репресували. А у його хаті влаштували сельбуд (селянський будинок). А під час війни, при німцях, люди там обладнали церкву.
– Після війни, коли релігію трішечки дозволили, відновлений Спаський прихід ще трохи діяв у приміщенні колгоспного сільбуду, що знаходився по вул. Карла Маркса, – продовжує розповідь М.П.Мельник. – До війни у тому клубі показували кіно, виступали артисти, приїздив якось цирк… Сцена була у північній частині, то її розібрали, а у південній зробили вівтар. Священиком був Гаврило Околот, що жив біля Татарки.
Але потім колгосп імені ХІІ партз’їзду зажадав приміщення назад, і довелося підшукувати для церкви новий дім. А той сільбуд розібрали, там нині побудували нові хати.
Взагалі, вулиця тоді була мало забудованою. Від однієї хати до іншої була відстань десь 150-200 метрів.
Віра Петрівна Балацька, 1921 р.н.:
– Я ще пам’ятаю, як у Спаській церкві вінчалися. При церкві був будиночок. На празники виносили столи і годували людей, то там тримали усе необхідне.
Коли церкву закрили, там влаштували колгоспне зерносховище. Ми дітьми ходили туди гуляти. То старші дівчата давали нам крутити віялку. А коли ляжеш на зерні, то видно, як гарно у церкві було розмальовано угорі з середини куполу: янгол, пташки… Заспокійливе усе таке…
А потім церкву зруйнували зовсім. Чинили таке місцеві активісти. Вони усім тоді у Городищі заправляли. Зараз на подібне кажуть – вандалізм.
Останнім священиком був Прудковський. Він мав жінку, доньку Віру і сина Толю. Прудковського репресували мабуть у 37-му, коли масово усіх забирали. Син виїхав у Кривий Ріг, а дочка працювала на інкубаторі. Їх уже немає.
При німцях церкву відновили у сельбуді. У тій хаті раніше жив священик. А після війни відібрали приміщення. То люди зібрали гроші і побудували ту церкву, що є нині.
Володимир Юрійович Шварц, 1925 р.н.:
– Під нову церкву Гаврило Околот купив недобудовану хату по вул.Боженка,25. Були зведені стіни і дах. Але сусіди-комуністи підняли шум: мовляв, навіщо нам тут церковники. То прийшов до мене кривий священик і запропонував помінятися на мою ділянку у 16 соток біля цвинтаря по вул.Трудовій. Я погодився. На той час я збив тільки із глини стіни, ну і матеріал на ощіп був, то віддав. Було це у 1950 році. Далі церковна громада добудовувала церкву.
Нещодавно у Чехії в одному українському журналі представники діаспори опублікували розповідь про мене (мій батько був чех). Надрукували і сучасне фото Спаської церкви. Ось тільки помилилися, коли написали, що хату я подарував під церкву. То був просто обмін.
Петро Андрійович Воротило, 1911 р.н.:
– Я пам’ятаю стару Спаську церкву. Вона була дуже гарною, такою, як справжні старовинні храми. Зовні була подібною до церкви святого Пантелеймона у Дирдині, ніби один архітектор їх створив. Була дерев’яною на фундаменті. Купол був, ніби половина м’яча, пофарбований у зелений колір. Стояла поряд із приміщенням колишньої дитячої лікарні. Тоді, правда, ніяких інших будівель там не було. Розташовувалася на своєрідному трикутнику, де сходяться вулиці Маркса, Маяковського, Чапаєва.
Моя мати за віросповіданням була євангелісткою, а батько православним. То коли батько на мене нагримає за якусь провину – у неділю йду на богослужіння з матір’ю у зібрання. А як насварить мати, що не вніс коноплі, а катався з хлопцями на жеребці чи ще за щось – ходжу з батьком до церкви. Пам’ятаю, як на Великдень робили навколо церкви хресний хід. Хоч мати сюди не ходила, але паску пекла, щоб ми з батьком могли посвятити.
Жили ми у Дирдині на Симиренчиній греблі. А ходили до церкви у Городище, бо сільська церква була від нас далеко, аж під Хлистунівкою. Пантелеймонівська церква простояла до 70-х років, бо у ній колгосп влаштував склад для зерна, а Спаську зруйнували у 30-х.
У 1970 році для Книги Пам’яті потрібно було довідку про рік народження мого брата Тимофія, що загинув на війні. То в архіві скільки не дивилися записи по Дирдиному – нічого не могли знайти. А як глянули по Спаському приходу – відразу все вияснили.
Ляшко Андрій Гаврилович, 1920 р.н.:
– Після війни я був головою першої Городищенської сільської ради. Приміщення сельбуду було великим просторим будинком під цинковим залізом. Я його ніби і зараз бачу. Говорили, що то була священикова хата.
У війну і після війни священиком був Яворський. То був дуже інтересний чоловік! Він мені, як голові сільради, дуже сильно допомагав. Він організовував серед прихожан підписку на займ. Пам’ятаю, як в останній раз він зібрав церковну раду і сказав, що потрібно провести підписку. То потім баба Мотря і баба Якилина Лузанка принесли мені у сільраду повну велику таку бабську хустку налічних грошей!
Яворський говорив, що був на Далекому Сході інженером-суднобудівником. Звідти потім до нього син відгукнувся.
Пам’ятаю я і церкву, яка була на кладовищі. Церква була дуже гарною, справжньою.
Андрій Захарович Тегерешвілі, 1947 р.н.:
– Від старих людей чув, що церква мала 5 куполів увінчаних хрестами. Каркас хрестів був із металевої арматури, поверх обтягнутий жерстю.
Коли я малим пас біля цвинтаря козу, то бачив ті хрести на деяких могилах. “А що то таке?” – запитав у своєї баби, дивуючись, що хрести не такі, як скрізь. “А там священики поховані”, – чомусь саме так відповіла вона.
А кілька років тому побачив один із тих хрестів, що лежав зломлений від часу. Щоб не потрапив він у металобрухт, я узяв його і передав, як реліквію, церковній громаді.
Мій прадід Григорій Тесленко був дзвонарем у Спаській церкві, чим дуже пишався. Він помер у 20-х роках.
Після війни, коли церкву відновили у іншому приміщенні, священиком був Гаврило Лущій (Околот). Він шкутильгав. Говорили, що то якимось чином від німців постраждав…
З різних джерел також вдалося встановити, що церква Спаса-Преображення мала позолочені куполи та красивий позолочений іконостас. Під склепінням центрального куполу знаходилася ікона Преображення Господнього. У 1920-х роках храм був підпорядкований Українській Автокефальній Православній Церкві, відродженій за митрополита Василія Липківського. Є свідчення, що сам митрополит бував у цьому храмі. Українською мовою богослужіння проводилися у 1926-1930 роках, коли священиком був Федір Шулежко. Дякуючи розповідям людей, вдалося точно встановити місце, де знаходилася зруйнована церква – посередині нинішнього цвинтаря. Готуючись до храмового свята, у 2001 році громадою розчистили від бузкових заростів те місце і встановили великий дерев’яний хрест. Він височить на знак вдячності минулим поколінням віруючих, які на цьому місці збудували дві церкви, як пам’ятник загиблим від безвір’я, а водночас і як символ надії на краще.
Сподіваюся, що у нашому районі знайдуться ще люди, які зможуть доповнити розповідь про історію храму Спаса-Преображення. Можливо, у когось зберігся старий фотознімок церкви. Від 1961 по 1989 рік це була єдина у місті діюча православна церква.
23 вересня 2001 року з пастирським візитом Городище відвідав святійший Філарет – патріарх Київський і всієї Руси-України. Він відслужив архієрейську службу у храмі Спаса-Преображення. У розмові з мирянами закликав до терпіння і наголосив на необхідності об’єднання українського православ’я. На зустрічі у райдержадміністрації з представниками влади були обговорені нагальні питання. Предстоятеля супроводжував кандидат мистецтвознавства, професор Дмитро Степовик.
Дослідження підготував Володимир ЧОС.
Українська Православна Церква
Київський Патріархат
Спасо-Преображенська парафія
19500, Черкаська область, м. Городище,
пров. Гетьманський, 36, т. (047-34)2-03-16.
р/р 26006300171 в Городищенському відділенні ОЩАДНОГО банку №3278,
МФО-354529, ЄКПО:22806991
Із 1992 року ведеться будівництво нового храму Спаса-Преображення. Будемо вдячні за посильну матеріальну допомогу. Сподіваємося, що наше прохання не залишить Вас байдужим.
Премудрий Соломон вірно відзначив, що є час розкидати каміння і є час його збирати. Отож, нехай Ваша підтримка стане ще однією цеглиною на відбудову Храму Духовності. Благослови, Боже, на добру справу!
© Чос
Володимир Чос
2009-04-07
Обговорити на форумі
