Народився 6 липня 1961 року в м.Городище де проживає і зараз. Працює в одному із відділень “Укртелекому”. З дитинства захоплювався літературою, поезією і лише у зрілому віці почав писати вірші сам. Публікувався у місцевій пресі, в журналах і постійно публікується на літературних інтернет-сайтах. Завойовував призові місця на інтернет-конкурсах з поезії.
Зорепад
У водах ставкових купаються зорі, вже ніч опустилась з небесних терен, накрила собою всі сутінки голі й нагріте довкілля у спеку за день. Від денної спеки околиця п’яна, розбудить її лиш нічний зорепад. Картини космічні малює уява, закохані мріють під зоряний град.
Сузір’я покинув щоб в дальній дорозі, згорівшим до тла все ж летіти з небес. І рух зупинити вони вже не в змозі, світити й згорати у цьому їх сенс. По небу нічному в зірковому стилі спускаються стрімко без гальм і вітрил, і довгим хвостом розтягнувшись на милі поріжуть стежинами весь небосхил.
У блюдцях озер потонули вже зорі, світанок крилом зупинив темний крок. Так близько це небо, немов на долоні, а я як частинка з упалих зірок. Занесений вітром з якогось світила, їх безліч висить у сузір’ях з планет. Любуюсь я ними , притягує сила, розмову ведемо вночі - тет а тет.
Вітер
Ти вільна, як вітер, кружляєш у полі, Щоб пестить волосся, вмивати дощем. Твоя насолода уся - в непокорі, Здається, живеш лише сонячним днем. Ти - вітер пустелі, бродячої спеки, Рабиня емоцій, натхнення слуга. Падіння глибокі, і гордості злети, Ти вільна, як вітер, і добра, і зла.
Пишу через плюс імена – одна доля, Розмашисті літери витреш сама. З піску змиє хвиля і вітер із моря, Ти - вічний неспокій , і штилю нема. Смієшся уголос, щоб плакати в зорі, А справді щаслива ти тільки у сні. Подушка холодна мокріє поволі, Ти - втомлений вітер. А може, ще ні?
Зажурена садиба
Сільська околиця, зажурена садиба, покинув рід свою хатину, ще один. Зелене листя із гілками ніби глиба, вагою давить на погнивший старий тин. Я бур’янами через сад піду до неї, до сірих стін і до сліпих віконних рам. І тихо скрипнуть як заплачуть вхідні двері, порушать спокій і розвіють сонний стан.
Так защеміло щось у грудях як ніколи, бо ще з дитинства весь знайомий , дорогий, цей запах яблук, запах сіна із діброви, ще на порозі зустрічає запашний. І жовті фото на стіні як галерея, це між минулим і сьогоднішнім місток. Їх ще живими пам’ятає ця оселя, тепер у рамках ,чорно – білі у рядок .
Я розбудив оцю обитель ненароком, стара підлога під ногами аж скрипить. Її покину потихеньку тихим кроком, хай засинає одинока –хай поспить.
Сльози осені
Горить свіча - неначе плаче, розталий віск тече по ній . Дивлюсь не полум’я гаряче, у чорній темряві нічній.
Воскові сльози як створіння, течуть причуди неземні, і через те нудьга осіння, змішалась з воском на столі.
На полотно стекла зелене, на скатерть, що як настрій мій, гнітючий сум іде до мене в тривожній тиші гробовій.
Полоще дощ осінні вікна, і по шибках стікає в низ, сьогодні в фарб сумна палітра, осінній настрою каприз.
Та ще і згадки прийшли давні, були прийдешнім скриті днем , у таку ніч вони вже зайві, у ніч розбурхану вогнем.
Оксана Первова-Рошка - музика, Олексій Тичко - слова