Ружин Іван Васильович (1938 р.н.) – уродженець с.Хлистунівка. Має середню освіту. 1954 по 1998 роки трудової діяльності. Працівник державної служби охорони, а за робітничим фахом муляр. Нині на заслуженому відпочинку. Цікавиться історією свого краю, музикою, поезією. Має гарний голос, співає. Вірші почав писати ще в 60-х роках.
Болі мої, тривоги мої – Майбутнє. Казка чарівна, - Дитинство одне незабутнє. Вартий чого я без Вас у сьогоднішню днину? Ви ж мені, любі, поклали до серця жарину.
Як же без вас не любить, не радіти, І не шукати шляхів до висот? О, я багатий, бо з ямбами мушу згоріти, А ще багатший, бо маю Великий Народ.
Мову мою, пісень голосистих віночок, Замріяних дум глибини й красу. Все позбираю в янтарний разочок Й тую перлину у світ понесу.
Болі мої, тривоги мої – Майбутнє…
Як побачу черешню, Бруньками смолистими засіяну рясно. Згадаю дитинство – Мандрівку до лісу. А лементу, сміху, а рясту. І серце заб’ється, заб’ється, Як в роки дитинні, І велич людську осягну У вічному плині.
І легкість відчую, Мов птах, у захмарних просторах. І перше кохання побачу У вечорових зорях. І стану багатий, як батько, Що пестить первенця сина. І стану щасливий, Як може лиш тільки людина.
Зустрічі перші
Так, ось ти яка, у розквіті дівочої весни! Твій розум сягає далеких-далеких світів. А врода, а врода, моя ж ти древлянськая ода. Ні з ким і ні з чим не зрівнянна у віки-віків!
Зустріч не з перших
Як ішов я та й на верховину, Заблудився в ніч під хуртовину.
Роберт Бернс
Ми в яр ішли удвох по свіжому сніжку І дубчиком Вона по тім сніжку писала: «Я вас люблю! О, як я вас люблю!» А те, що я писав – все чобітком топтала.
Сороки тріскотіли в соснику І сонечко ласкало наші лиця, Зайці гуляли в шлюбному танку, А я ж не міг на неї надивиться.
Там Вона плакала і сльози пролились На сніг сліпучий чистії, дівочі, Бо знала вже, що скоро, не колись, Не видивлятимусь в її циганські очі.
У тім яру ми любо обнялись І ніби так було б навіки поміж нами. Та знали ми, що скоро, не колись, У світ підемо різними шляхами.
Та схаменувся я : куди ж мені іти. Всі путівці мої в яру, на пагорбах й долинах. І свій Олімп я мався б віднайти, Десь тільки тут, а не в чужих країнах.
Ні, не покину я моїх небес блакить І лебедів, що йдуть до нас на став із далей «ескадрильї». І не забуду, ні, в яру обіймів мить І полуниці – губи її милі.
І тільки спогади
Пройшли роки й сьогодні я вже знаю, Життям для мене ти була колись, Але чому, чому ми не клялись, Як цілував я кіс твоїх найзапашнішу хвою?