У цьому році, на засіданні Городищенської районної ради ветеранів, один із жителів с.Ксаверове, підняв питання про те, що після звільнення села, у 1944 році, він декілька місяців перебував у загоні ”ястребків”, а тому повинен мати статус ”учасника бойових дій у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 років”. Рада його підтримала, почала звертатися до військкомату, архіву, але безрезультатно. Інформація відсутня. Хто ж були ці таємничі ”ястребки”? Інтернет дає посилання лише на ”ястребків” з НКВС, що на Західній Україні боролися проти Української Повстанської Армії. Проте ”ястребки” були і на Черкащині. І функції у них були інші – напіввійськові ”тимурівці”, ”дружинники” і не тільки… Правду про ці підліткові загони знають лише діти війни, учасники тих подій. Отже надамо їм слово…
Як ми шукали німецького парашутиста
Збираючи спогади дітей війни і відшукуючи серед них свідчення ”ястребків”, автор познайомився з жителем м.Городище Володимиром Арсентієвичем Оксаніченком (1928 р.н.). З його спогадів вияснилося, що перші ”ястребки” (від рос. ”истреблять”), досить короткий час, діяли ще у 1941 році.
На початку липня 1941 року Володі було лише 13 років. І саме тоді, до початку окупації, були створені групи ”ястребків” – спеціальні загони по знищенню диверсантів і німецьких парашутистів. Залучали до них і підлітків.
Одного дня в небі над кутком Чуїха розгорівся повітряний бій: два німецькі літаки і чотири радянські винищувачі. Один німецький літак був підбитий і упав на поле біля кутка Лебеді у Буді-Орловецькій. З нього вистрибнули два парашутисти. Один із них сів в урочище Середин Яр на околиці Млієва і переховувався там у діда до приходу німців. Іншому перебило стропила і він приземляючись смертельно вдарився об дерево. Проте ”ястребки” цього ще не знали і разом з головою сільради Баклицьким пішли шукати німецького льотчика. Серед хлопчаків був і Володя. Зброя була лише у голови сільради. Льотчика помітили здалеку. Він висів на дереві і не рухався. Підлітки зняли його на землю, роздягли, витягли з кишень цигарки, документи і пістолет. Зброю забрав Баклицький, а ”ястребкам” роздав одяг і цигарки.
Під час цього завдання з Володею були його однолітки: Павло Корж, Василь Милаш, Степан Штепа і Андрій Шевченко. Мати Коржа злякалася таких ”презентів” і змусила сина повернути їх голові. Володі теж перепало від матері за цигарки. Інших завдань загін виконати не встиг. Через тиждень в Городище увійшли німці.
”Ястребки” – не льотчики, а скоріш – сапери
Після звільнення, особливо там, де були важкі бої, на полях нашого краю залишилося багато зброї і військової техніки. В перші дні до неї не доходили руки, а допитливі хлопчаки цим користувалися. Як наслідок – каліцтво і смерть підлітків. Житель м.Городище Іван Мусійович Тягун (1926 р.н.) згадує, що в с.Воронівка, де він тоді жив, було декілька таких випадків. Так, Дмитро Сивак розбирав запал гранати і йому відірвало руку. Втратив руку й Іван Тягун, а Володя Жмур – загинув. Подібні випадки були і в інших селах, зокрема, в Хлистунівці.
З метою збирання залишених боєприпасів і зброї в селах району почали створювати загони ”ястребків”. Один із них діяв в с.Ксаверове (тут їх називали ”стрибки”). Місцевий житель Леонід Іванович Кирпатий (1935 р.н.) згадує, що зібрану зброю старші хлопці зносили на склад. Він розміщувався в центрі села у приміщенні пожаркому, де стояв пожежний обоз. Потім цю зброю сортували, частину забирали, а решту – знищували. Приїжджали сапери і за селом, у ярках, її підривали. Серед зброї були гранати, гвинтівки, міни, пістолети, ракетниці тощо. ”Ястребки” теж мали при собі зброю. В цьому загоні були підлітки: Василь Бойко, Степан Діхтяр, Олександр Дяченко, Микола Кравченко, Григорій та Віктор Сабалдаш.
Петро Якович Покась (1928 р.н.) із Городища записався в ”ястребки” прочитавши оголошення у місцевій газеті. Спочатку думав, що це стосується авіації, бо дуже любив літаки і мріяв стати льотчиком. А вияснилося, що це загін по розшуку і знищенню бойової техніки і зброї. Разом із своїми однокласниками Іваном Ковтунцем та Григорієм Яременком Петро щодня збирав зброю на Чубівці – околиці Городища. Це були німецькі карабіни, патрони, гільзи тощо. Зносили це все до двору, а потім підводою вивозили.
Хлопці є хлопці. Порох нюхали по-справжньому. Обережно витягували його із гільз і підпалювали ввечері на вулиці. А коли знаходили ракету, то підпалювали порох знизу і дивилися на відстані, як вона вибухає і летить вгору, освітлюючи місцевість. Особливий інтерес викликали запалювальні кулі з фосфорним зарядом. Фосфор розливався по землі і світився.
Одного разу крапля фосфору потрапила Петрові на піджак (а це був трофейний німецький френч), зробила дірку і продовжувала горіти. Хлопець швидко його зняв і занурив у діжку з водою. Але не помогло. Дірка і далі світилася. Прийшлося кинути піджак на землю і затоптати той вогонь ногами.
”Дружиники” і конвоїри
Житель с.Журавка Юрій Костянтинович Підберезний (1929 р.н.) в роки війни проживав у с.Орловець. Відразу після звільнення він теж був залучений до загону ”ястребків”. Допомагав підтримувати порядок у звільненому селі. Мав навіть зброю – гвинтівку.
Одного разу колишні військовослужбовці, комісовані після поранення з армії, вирішили пограбувати голову колгоспу Степана Ченчика. Ці молодики були дуже зухвалі, вважали себе ”героями” і думали, що їм все дозволено. Але здійснити задумане не вдалося. Юрій вчасно помітив грабіжників, побіг до сусіда, і вони разом налякали пострілами крадіїв.
Олексій Митрофанович Коровко (1927 р.н.) з Воронівки ще при звільненні села брав участь у доставці снарядів, мін та різних військових матеріалів прямо в окопи і бліндажі наших військ. Тоді було мокро, багато грязюки, підвести боєприпаси машинами було неможливо. Рухалися лише танки. А підлітки переносили все на плечах прямо на передову лінію фронту. Так було протягом 15 днів аж до завершення Корсунь-Шевченківської битви.
Потім представники військкомату організували в селі загін ”ястребків”. До нього увійшли 18 хлопчаків 1927 року народження. Хлопці мали зброю і поставлені завдання: виловлювати колишніх поліцаїв, відшукувати місця загибелі радянських воїнів, збирати залишені боєприпаси і зброю. У Вербівці, на Вільшанському цукрозаводі, було створено тимчасовий табір для полонених німців і власівців. А тому загін Олексія виконував ще й функції конвоїрів. Із В’язівка вони транспортували полонених до вербівського табору.
Надалі, за вказівкою польового військкомату та під керівництвом військової трофейної команди, хлопці брали участь у звезенні та знищенні снарядів, мін, патронів, військової техніки, що вийшла з ладу.
”Очі й вуха” спецслужб
Житель с.Набоків Дмитро Карпович Пожар (1930 р.н.) теж був у загоні ”ястребків” (в селі говорили ”істребки”). З кожного кутка до цього формування було залучено по одному підлітку 1926 – 1928 років народження. Хлопцям офіційно (під розписку) довірили трофейну німецьку зброю: автомати, карабіни, хто що забажав. І лише командир цього загону Борис Петрович Помазан отримав радянський автомат ППШ (це була особлива честь).
Перед формуванням поставили чіткі завдання: 1) виловлювати німців та поліцаїв, які ховалися по сільських погребах; 2) виявляти їх у навколишніх лісах; 3) виловлювати дезертирів; 4) збирати трофейну зброю. Останню збирали протягом трьох місяців і, час від часу, відвозили в райкомісаріат.
Щоранку командир збирав загін на нараду та ставив завдання. Потім кожного з членів формування запрошував на особисту бесіду. Про що там йшла мова ніхто не говорив. Спочатку загін був сформований із п’яти осіб, а через місяць його розширили до дев’яти. Залучили до нього і Дмитра, оскільки він їздив колгоспним конем. На цей транспорт збирали по полям безліч зброї, особливо багато було мінометних мін. Ящики з ними валялися в грязюці аж до сусіднього села Деренківець Корсунь-Шевченківського району.
Три місяці, аж до розпуску загону, хлопці ловили сільського дезертира – гончара Шарка, але так і не впіймали. Потім ще три роки за ним ганялася районна міліція, але теж не вдало. Його провина полягала в тому, що ніяк не хотів іти на фронт і героїчно загинути ”за Родіну”. Говорив, що хоче померти своєю смертю. Згодом він був реабілітований і ще довго виготовляв глечики для односельчан.
Дмитро Пожар пригадує, що в загоні ”ястребків” були Петро Святченко, Борис Ружин, Петро Швачка, Петро Орел, Микола Яременко і Микола Джулай. А про істинне завдання ”ястребків” він дізнався від останнього через… 50 років! Якось зустрілися, згадали молодість і Микола проговорився. Тоді він працював у найлюдянішому місці – сільській чоботарській майстерні і на його долю випало найбільше навантаження: таємно інформувати командира про настрої односельців (хто жалкує за німцями, хто і як сприймає повернення радянської влади тощо). Це ж саме робили й інші підлітки, окрім Дмитра, бо був наймолодший. ”Ми були ”очі і вуха” НКВС”, – зробив висновок Микола.
На фото:
1. Колишній ”ястребок” Олексій Коровко. Фото 1945 р. 2. Колишній ”ястребок” Юрій Підберезний. Фото 1950 р.