Житель м. Городища Юрій Феодосійович Сук написав новелу-спогад про трагічну сторінку свого дитинства – голодомор 1932 – 1933 рр.
Юрій Феодосійович народився у 1926 р. на Корсунщині, а вже через рік батьки переїхали до Городища. Тут він живе і нині. Має трьох дітей і п’ятеро онуків. Пенсіонер, ветеран Великої Вітчизняної війни, колишній агроном за основною професією. Одним із найтяжчих випробувань його дитинства був голодомор 1932-1933 років. А щоб пережите не забулося, Юрій Феодосійович взявся за перо. І ось його спогад.
В хатині ні крихти, а за хатою – сніг
Злий вітер з морозами співає в дротах, мете через дорогу замети, переганяючи змійками сніг з одного боку шляху на інший. Не поїхати, не пройти. І на одної живої душі на вулиці. Та ні, ось у сніговому мареві з’явилася постать, яка непевним кроком просувалася вздовж вулиці, тримаючись однією рукою за тин, а в другій – тримає палицю. Постать зупинилася, припавши спиною до тину. Мабуть відпочиває. Хвилину постояла і поволі почала опускатися у сніг. Усілася зручніше, схилила голову, а руки не ховає. Так і лишилася на морозі, тримаючись вже обома руками за палицю. Лишилася назавжди.
Йшла зловісна зима 1932-1933 року, коли у людей не було чого їсти і не було де купити. Люди з голоду пухли, тіла їхні наливалися водою, поки не приходів кінець. На вулицях і площах падали вони як мухи і нікому до них не було діла, аж поки не під’їжджали спеціальні сани і замерзлих людей відвозили до ями. А сніг мете і мете, мороз добирається в кожну шпаринку до ще живих людей.
На нашому подвір’ї скрипнули двері. Спроквола вийшла мати, зачерпнула каструлею снігу. В хаті він зостане і буде вода, бо йти до криниці вже не лишилося сил. А в хаті ж троє малих дітей. Самій старшій – 12 років, меншому хлопчику – 6 і немовля, якому ще й року нема. Троє дітей. І все хочуть їсти, всі голодні, а в хаті ні крихти хліба, ні крупинки, ні квасолинки, доволі лише снігу навколо.
Торгсін: харчі за коштовності
В печі горить вогонь. Піч тепленька і тут сидять діти. Старша Галя обняла руками ноги у опустила голову на гострі худі колінця. Вона вже розуміє, що у матері немає чого дати поїсти, тому і мовчить. А менший Юрась весь час просить: «Мамо, дай мені щось таке». А сам худенький і чуб на голові торчком, як голки у їжака. Мати добре розуміє, що синок хоче і стискається материнське серце і виступають сльози, але вона тримається, не хоче біль свій показати дітям. Немовля сопе в колисці і теж хоче того, що й інші.
Батька дома немає. Щоб врятувати сім’ю від голодної смерті ще на світанку зібрав він із матір'ю всі сімейні коштовності: весільні каблучки, золотий ланцюжок з хрестиком, сережки, браслет, срібні підсвічники і поніс у Корсунь до магазину Торгсін (торгівля з іноземцями). Там коштовності можна було обміняти на продукти харчування (борошно, крупу, цукор, каву, какао тощо). От і чекає сім'я з нетерпінням на повернення батька. А ще більше чекали всі тепла, весни, коли з'являться листочки, квіти, трава. Тоді вже не пропадуть. Та як же важко було чекати тієї благодатної пори.
Згодом прийшов батько з Корсуня. Приніс борошна, крупи, коробочку какао. Продуктів було не багато, але останній місяць зими прожили.
Весна, як спасіння і надія
Весна. Сонечко стало пригрівати, розтанув сніг, побіг струмками, зазеленіла трава, а пізніше листя на деревах. Зацвіла акація.
Тепер сім’ї стало легше. Батько йшов на річку Вільшанку з вершею. Ставив її у воду і через деякий час витрушував звідти жменю дрібненької рибки-тюльки. Але й такий улов був для сім'ї святом. Починалося приготування їжі. Мати розтирала тюльку в макітрі, добавляла невелику жменьку борошна, жменю потрюхи з тертого липового листя, тертий висушений цвіт акації, замішувала таке «тісто» і робила з нього маленькі млинці. Це вже було спасіння!
А Юрась зім’яв млинчик у жмені, підійшов до матері та й питає: «Мамо, а чого хлібчик гіркий?» І знову у матері серце кров'ю обливається і виступають сльози, але терпляче пояснює і заспокоює: «Їж, синку, це вже такий смак у цього хлібчика, їж, треба їсти!»
А за вікном з’явилася леверда, щавель, осока та інша зелень, яку модна вживати в їжу. Люди ожили. Зима відступила в історію і почалося нове життя літа 1933 року.