Павла Павловича Рябицю (1920-2001) добре пам’ятають у селі Старосілля на Городищині. 25 років свого життя він віддав Старосільській середній школі, в якій був вчителем географії, керівником туристичного гуртка, а останні сім років перед виходом на пенсію – бібліотекарем. А ще, Павло Рябиця любив і вивчав рідний край, брав участь у створенні сільського музею, цікавився питаннями економічної геграфії, був дописувачем до районної і обласних газет. При цьому залишався людиною скромною і це, власне, перший його життєпис як вчителя і краєзнавця.
Тяжкі роки дитинства і юності
Народився Павло Рябиця 13 січня 1920 року в селі Старосілля Городищенського району в хліборобській родині Павла Вакуловича (1888-1980) та Христини Яківни (1891-1985) Рябиць. В сім’ї було троє дітей, тож мав ще двох сестер – Серафиму (1928-1996) і Катерину (1922 р.н.).
З початком колективізації батько Павла добровільно вступив до колгоспу, віддавши пару волів і реманент. Колгоспницею стала і мати. В страшні роки Голодомору 1932-1933 років сім’я вижила, а ось дідові сестри Секлета і Хівря – померли з голоду. Під час сталінських репресій 1937-1938 років був заарештований чоловік материної сестри Василь Куценко. Рідні його так і не дочекалися.
У 1935 році, після закінчення Старосільської семирічки, Павло поїхав на навчання до Черкас. А у 1939 році – закінчив технікум механізації та електрофікації сільського господарства за спеціальністю технік-механік. Проте освоїти досконало фахову підготовку на виробництві не прийшлося. Того ж року юнак був призваний до лав Червоної армії та ще й став учасником «визвольного походу» на Західну Україну (у військових квитках цю подію записували як «Польську кампанію 1939 року»). Військове з’єднання , в якому служив Павло, зайняло Перемишель і там він перебував до літа 1941 року.
З 22 червня 1941 року Павло Рябиця учасник Великої Вітчизняної війни. В складі 192-ї гірсько-стрілецької дивізії 13-го стрілкового корпусу 12-ї армії генерала Понєдєліна, з важкими боями, змушений був відступати вглиб України. Потрапляє в оточенння під Уманню, але доля вберегла його. Вирвавшись з оточення залишки дивізії з’єдналися з основними силами Південно-Західного фронту. Далі воював на Північному Кавказі в складі Особливої Приморської армії. Брав участь у звільненні Криму, Одеси, Румунії, Угорщини. Влітку 1945 року демобілізувався у званні сержанта. За мужність і героїзм проявлeні в боях з німецько-фашистськими загарбниками Павло Рябиця був нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, медаллями «За бойові заслуги», «За оборону Кавказу», «За перемогу над Німеччиною» та ювілейними медаллями.
Дорога знань привела до школи
Ще з шкільних років Павло Рябиця мав тягу до освіти. Вчився добре, дуже любив читати книжки. Бувало, що батько нарікав за це сина, адже через читання той менше допомогав по господарству. Але не злостився, бо бачив, що син прагне знань.
Перший повоєнний рік Павло працював комбайнером у рідному селі. А у 1946-1957 роках – викладачем технічних дисциплін Гарбузинського СПТУ Корснь-Шевченківського району. Жив він і далі у Старосіллі, а на роботу їздив мотоциклом.
Викладаючи предмет «Колісні машини і трактори» Павло Рябиця користувався вже здобутим багажем знань у технікумі та власним досвідом. Але мріялось про щось більше. Бажання пізнати світ і отримати вищу освіту привело його на географічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. З 1953 по 1958 рік він студент столичного ВУЗу. Навчався спочатку на заочному відділенні, а потім на стаціонарі. За дипломом отримав кваліфікацію економіст-географ, учитель геграфії середньої школи.
Після закінчення університету Павло Рябиця почав працювати вчителем геграфії у рідній школі. Він любив свій предмет, гарно його знав і предавав здобуті знання учням. Займався з ними і в позаурочний час – вів туристичний гурток. А влітку, на канікулах, водив дітей у походи по рідному краю. Любив і сам подорожувати. Побував на Соловках, на Кавказі, в Ленінграді, Москві, Волгограді та інших куточках СРСР. Часто бував у Вінниці, де зустрічався з однополчанами.
Економіст, краєзнавець, сількор
Отримавши знання з економічної географії Павло Рябиця займався самоосвітою за фахом. Він серйозно цікавився питаннями ерозії грунтів та заміною земель між сільськогосподарськими та лісовими підприємствами. Реальним втіленням цього інтересу стала наукова праця «Ерозія і раціональне використання земель лісостепу Української РСР». В родині зберігається ця праця і в ній 176 сторінок машинописного тексту, таблиць, фото і карт! Статтю по цій роботі Павло Рябиця надіслав до Головного управління землеустрою і землекористування Міністерства сільського господарства СРСР. Листи, які збереглися, засвідчують, що до порад сільського вчителя геграфії дослухалися і вони були використані на практиці, зокрема, у питаннях раціонального використання земель і успішної боротьби з ерозією грунтів.
Працюючи в рідному селі вчителем геграфії Павло Рябиця не міг не зацікавитися його історією, адже зародилося Старосілля ще в часи Київської Русі! Він залюбки спілкувався із старожилами, розпитував їх про минулі події, робив записи. Разом з іншими вчителями школи виступив засновником музейної кімнати історії с. Старосілля, а згодом – музею п’ятисотенного руху. Павло Рябиця був лектором районного товариства «Знання» та активним членом районного товариства охорони пам’яток історії і культури. Як сільський кореспондент і краєзнавець у 70-х – 80-х роках друкувався в районній газеті «Колгоспні лани» та обласній – «Черкаська правда». Підписував свої матеріали за власним прізвищем та за псевдонімом «П. Павлович».
Про особисте і не тільки…
З майбутньою дружиною Марією Павлівною Торгало (1919-2001) Павло Рябиця вчився в одному класі. Після семирічки їхні шляхи розійшлися – Павло поїхав у технікум, а Марія – у фельдшерсько-акушерську школу. Як медик вона була мобілізована на фронт і всю війну, з липня 1941 по травень 1945, пройшла медсестрою. У липні 1946 року Марія була звільнена в запас в званні молодшого лейтенанта медичної служби. Далі працювала в сільській лікарні.
У 1947 році Павло і Марія одружилися. Разом вони виховали двох синів. Володимир (1948 р.н.) – закінчив Київський політехнічний інститут (КПІ), за фахом інженер-металург, працював на заводах «Ленінська кузня» в Києві та машинобудівний і «Ротор» в Черкасах, нині – на пенсії. Анатолій (1952 р.н.) – закінчив КПІ за тим же фахом, працював в Інституті проблем литва АН УРСР та на машинобудівному заводі ім. Лепсе в Києві, теж на пенсії.
Хоч Павло Рябиця і викладав предмет гуманітарного циклу, але в партію ніколи не рвався і членом КПРС не був. Події проголошення незалежності України сприйняв позитивно. На референдумі 1 грудня 1991 року відповів «Так», а свій голос на виборах першого президента незалежної України віддав тоді за В. Чорновола.
На заслуженому відпочинку Павло Рябиця брав участь у всіх урочистих заходах, які відбувалися у селі. Він добре знав історію села, його кутки й урочища, а тому був не раз в нагоді працівникам сільської ради як незамінний «консультант».
За характером Павло Рябиця був правдолюбом і максималістом, міг сказати правду прямо в очі. Більшість старосільців зрілого віку – це його колишні учні і, сьогодні, вони згадують його як людину грамотну, чисту, відкриту, порядну і принципову. Контузія, яку він отримав під час війни, дала ускладнення на слух. Через це мав проблеми, трохи недочував. В останні роки свого життя був щасливий від того, що люди цікавилися його знанями і терпляче підтримували з ним розмову, адже завжди залишався справжнім вчителем і краєзнавцем.
В родині сина Анатолія пам'ять про Павла Павловича бережуть внучки Марія і Анна, правнуки Валерія, Артем та Андрій; в родині сина Володимира – онуки Олена і Олександр, правнуки Денис, Каріна та Данило.
Підписи до фото:
1.П.Рябиця за робочим столом вдома. Фото 1957 р.
2.П.Рябиця з колегою та учнями Старосільської школи під час туристичного походу. Фото 1964 р.
3.П.Рябиця. Фото 1955 р.
4.П.Рябиця на географічному майданчику школи. Фото поч. 60-х рр. (
5.Лектор П. Рябиця (крайній зліва) виступає перед колгоспниками. Фото кін. 50-х рр.
6.Павло Рябиця (крайній справа у верхньому ряду) з однокласниками. Фото 1934 р.
7.Будинок у Старосіллі, в якому проживала родина П. Рябиці. Фото 2014 р.