Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту – це пам'ятна дата, запроваджена рішенням Генеральної Асамблеї ООН від 1 листопада 2005 року. Відзначається вона щорічно – 27 січня. Саме цього дня 1945 року Радянська Армія визволила в'язнів найбільшого нацистського табору смерті Аушвіц-Беркенау в Освенцимі. На державному рівні Україна вперше відзначила Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту у 2012 році.
Під час війни 1941-1945 років на території нашого краю було не мало проявів Голокосту. Місця масових розстрілів осіб єврейської національності відомі в Черкасах, Умані, Корсуні, Млієві, поблизу Тального тощо. Але не всі обставини цієї трагедії відомі широкому загалу, не всі спогади оприлюднені. Один із таких спогадів написала у 2000 році уродженка Вільшани Ася Зелексон (Уманська). Автор отримав його з Ізраїлю від колишнього вільшанця Олега Крупи. Його мама Сара Хакілевна Крупа (Ніренберг-Лернер) була найкращою подругою Асі і разом з нею пережила всі страхіття воєнного часу.
Євреїв Вільшани зігнали у гетто
До війни у Вільшані проживало близько ста єврейських сімей. Однією з них була родина Уманських: батько Лев Йосипович, колишній вчитель єврейської школи, мама Броня, дві сестри Ніна і Ася і два брати – Іллюша і Арончик. У червні 1941 року Ася і її подруга Сара єдині закінчили школу із золотою медаллю і мріяли навчатися далі. 22 червня домовилися всім класом провести разом вихідний, поїхати на батьківщину українського поета Т.Г. Шевченка, подивитися будинок, де він народився, відвідати музей його імені. Тільки зібралися, як усіх насторожили тривожні позивні, потім виступ по радіо Молотова. Почалася війна…
Про наступні події Ася безпосередньо згадує: «З Києва ледве дісталася старша сестра. Багато сімей вже евакуювалися, а тепер, коли наша родина вже зібралася, і ми вирушили в дорогу. Абияк дісталися Дніпра, недалеко від Черкас, але переїхати через Дніпро не встигли – потрапили в оточення.
З нами були ще кілька сімей з Вільшани. Окупанти забрали у нас всі речі і наказали пішки йти додому. А там вже щосили хазяйнували німці і їхні прислужники поліцаї (шуцмани). Вони встановили свої порядки. Вивісили плакати: «Євреям і собакам на вулиці не з'являтися», призначили старосту на допомогу німцям і поліцаям і за їх вказівкою почали забирати людей – колишніх активістів, членів партії, євреїв, у тому числі і мого батька, розстрілявши сім осіб. Потім взялися за інших євреїв. Зібрали всіх чоловіків від 13 років і старших біля сільради, сказавши, що їх усіх відправлять на роботу, але ввечері повезли в невідомому напрямку, звідки вже ніколи не повертаються. Всіх інших євреїв зігнали в гетто. Це були розташовані поряд чотири будиночки, куди кожен приніс із домівок, де раніше жили, все, що могли, продукти, щоб хоч деякий час протриматися, адже спілкуватися з місцевим населенням заборонили.
У цих будинках проживало біля ста чоловік під постійним контролем поліцаїв. Щоранку всіх перераховували. Тих, хто молодший, під конвоєм виганяли на роботу, попередили, щоб обов'язково в усіх були жовті пов'язки з вишитими шестикутними зірками на правій руці. За щастя вважали, коли пошлють працювати на німецьку кухню і дадуть потім пару картоплин чи якісь недоїдки. Мили казарми, цистерни – так проходили довгі та холодні дні і ночі зими 1941-1942 років. Кожен день вважався останнім, але скільки ще випробувань було попереду!..»
Нас чекав табір праці у Неморожі
Окрім гетто нацисти створили на території краю і декілька таборів праці. Один із них був в с. Неморож поблизу Звенигородки. Про шлях до цього табору і перебування у ньому згадує Ася Зелексон: «5 травня 1942 року черга дійшла до нашого гетто. Вранці поліцаї під ударами шомполів вигнали з будинків усіх, хто в чому був. Зігнали на площу біля школи (там вже стояли підводи для маленьких дітей і немічних старих) і під несамовиті крики збожеволілих матерів погнали всіх через село. Спочатку думали, що нас розстріляють за селом, але німців серед охорони не було; одні поліцаї: значить, треба нас передати в руки німців. І ми йшли, йшли, і лише під вечір добрели до невеличкого містечка Звенигородка. Нас загнали у в'язницю – змучених, голодних; вже ніхто і не плакав; не було сил; думали про одне – швидше б настав кінець. Вранці розкрили ворота тюрми. У дворі стояли есесівці, які відразу приступили до сортування – одних наліво, інших направо. Наліво штовхали дівчат і молодих жінок, з рук яких виривали дітей, а якщо матері не віддавали, то їх кидали в іншу сторону, як і всіх інших. Тоді ми і бачили нашу маму та братів в останній раз (в червні 1942 року їх розстріляли разом з євреями, яких пригнали в Звенигородку з інших найближчих сіл і містечок).
Нас же під конвоєм погнали в село Неморож, за 8 км від Звенигородки. Там, у колишній колгоспній стайні, німці створили концтабір, де вже знаходилося близько двохсот чоловік під посиленою охороною поліцаїв. І тільки наше поповнення вступило на територію табору, ми побачили там три трупи і поруч напис: «Так буде з кожним, хто не вийде на роботу». Місце для табору було недалеко від траси, по якій пересувалися німецькі війська на Київ. А утримували її, треба сказати, в ідеальному стані, щоб не було ні найменших вибоїн. Нас же використовували як дармову робочу силу.
У таборі нам видали знаряддя праці: совкові лопати, ломи, кирки; відвели місце в стайні на соломі, де ми повинні відпочивати, їсти і спати. В основному всі працювали на дорозі, а тих, хто міцніше, посилали в кам'яний кар'єр розбирати і вантажити камені після вибухів. Годували нас баландою раз в день. На роботу ходили за 10-12 км, під охороною поліцаїв з ранку до вечора. Перерва – 40 хвилин. До роботи і після неї йшла перевірка: шикували по 4 людини, щоб поліцаям було зручно перераховувати. Багато хто не витримували принижень, побоїв, голоду, холоду: були випадки втеч, і якщо не вдавалося когось упіймати, то за нього розстрілювали десятьох.
Всі пообносились, та й зима наступала. Тоді відбулася нова акція: під час ранкової перевірки «господарі» йшли між рядами і пальцями показували, кому вийти з ряду: начеб то їх пошлють на інші роботи. Але з цієї роботи ніхто не повертався; тільки привозили купу одягу і взуття, адже перед розстрілом примушували всіх роздягатися. Абияк одягли та взули тих, хто залишився; на зиму перевели в покинутий сільський клуб. На роботу ходили кожен день, в будь-яку погоду, розчищали снігові замети, збивали дерев'яні щити, ставлячи їх біля дороги. Акцій по відбору хворих і ослаблених було ще дві, так що до травня 1943 року нас залишалося близько 50 чоловік».
В живих лишилося лише тринадцять
Ще в 1942 році нацисти почали ліквідовувати гетто та табори праці. Такі акції були проведені у Млієві, Звенигородці, Шполі. Євреїв Неморожського табору не знищили відразу, оскільки вони працювали на необхідній окупантам трасі. З приближенням фронту становище ставало критичним.
Ася Зелексон згадує: «Хоч ми і жили в повній ізоляції, але розуміли, що німці відступають, адже їхні війська все частіше рухаються у зворотному напрямку, немає вже тієї бравади, що була раніше. А вже як ми раділи, коли з'являлися літаки з червоними зірками і починали бомбити. Всі розуміли, що дні нашого табору лічені, але нас, як і раніше, виганяли на роботу. І, як зазвичай, ми стояли на трасі на невеликій відстані один від одного і працювали, як раптом почувся страшний крик: «Чорні!» А ми вже знали, хто вони і навіщо приїжджають (есесівці в чорній формі, з блискучим жовтим ременем з написом «God mit uns» (Бог з нами). Так вони з ім'ям Бога творили свої чорні справи. По одну сторону був ліс, по іншу – посіви. Всі кинулися в різні сторони: кого схопили, відразу по решті почали стріляти, але все-таки деяким вдалося втекти глибше в ліс, в тому числі мені і моїй сестрі (ми намагалися триматися разом). Скільки було нас, таких щасливчиків, ми дізналися вже після звільнення, коли повернулися в рідне село. Після втечі ми не виходили з лісу два дні, а коли припинилася стрілянина, пішли до людей, шукали в них захисту. І ховали нас кого в погребі, кого на горищі, переправляли до своїх знайомих або родичів в інші села. Ніхто нас не видав, не зрадив – був вже зовсім інший час, наближалася воля.
Звільнили нашу територію 5 лютого 1944 року, коли завершилася відома Корсунь-Шевченківська битва. Повернулись додому всі, хто залишилися в живих – 13 людей. Застали одні руїни; всі в лахмітті, ніяких коштів, документів… Допомагав кожний, до кого зверталися – хто продуктами, хто одягом. Потім отримали тимчасове посвідчення, довідки про освіту, стали розшукувати родичів. Хтось поїхав до рідних. Навесні пішли в Звенигородку, щоб розшукати братські могили. Допомогли місцеві жителі; знайшли не одну могилу, а цілих три. Найбільша – розміром з величезну кімнату, земля осіла, валяються стрічечки, гребінці, черевики… Страшне видовище… І тоді вирішили писати у всі кінці колишнього Союзу – всім знайомим, родичам: почався збір коштів на увічнення пам'яті загиблим, але до здійснення цього було ще довго, з безліччю перепон. А поки треба було жити, починати все з нуля… Після війни нам коштувало великих зусиль довести, що табір дійсно існував, адже не розраховували, що хтось залишиться в живих. Тільки через багато років місцевій владі і судовим органам довелося виправити цю помилку і передати відомості в обласний архів».
Влітку минулого року автор цього матеріалу побував у Неморожі. Завдяки людям старшого віку вдалося віднайти місце, де знаходився табір, побачити ту саму дорогу, на якій працювали полонені і віддати шану загиблим біля братської могили. А ще записати два коротких спогади про ті трагічні події.
Оксана Іванівна Кабашко, 1924 року народження, згадує: «До єврейського табору я ходила з мамою. Місцеві жителі вимінювали у них одяг на продукти. Ось і ми виміняли мені блузку за ряжанку. Одного разу ми забрали до себе єврейську дівчинку. Її звали Інна. Вона приходила декілька днів і харчувалася у нас. Але сусіди попередили, що за це німці можуть розстріляти, і ці відвідини припинилися. В один із днів я чула постріли з яру, де німці розстрілювали євреїв. Це було в напрямку села Мурзинці. А ще знаю, що дядько мого чоловіка, Кабашко Андрій, був поліцаєм, проте в себе в погребі переховував єврейську дівчинку. Після війни вона його розшукувала, але в живих уже не застала».
Олексій Тимофійович Голик, 1940 р.н. був ще зовсім малою дитиною, але зі слів матері теж дещо пригадує: «Серед полонених табору була зубний лікар Грановська із Звенигородки. Вона до війни лікувала зуби моїй матері. Одного разу, разом з іншими полоненими, вона працювала на будівництві дороги на Лисянку. Поруч з нею був її малолітній син. А рядом, на полі, працювала моя мама – Марія Андріївна Голик. Грановська її впізнала і попросила їсти для дитини. Мати віддала їй свій обід… А ще, мій двоюрідний дядько Володимир Григорович Микитенко з Хлипнівки, привіз у кулях (довгі в’язанки соломи) двох єврейських дівчат, які втекли з табору. Він їх перевіз на хутір Олексіївка і там вони переховувалися в ямі у коморі. І лише вночі виходили на повітря».
Зі слів свого батька та сусідки Оксани Іванівни знає по цю трагедію і вчитель Неморожської школи, дослідник місцевої історії, Алла Олексіївна Голик. Вона збирає і записує спогади ще живих свідків минулої війни. І саме завдяки їй автор побував на місці розстрілу євреїв з Неморожського табору. І поки житимуть у селі такі небайдужі люди – пам’ять про ті страшні події не згасне, а місце вічного спокою – завжди буде доглянуте.
На фото: 1. На місці Неморожського табору праці. 2. Цю ділянку дороги будували полонені євреї. 3. Братська могила розстріляних євреїв Неморожського табору. 4. Родинне фото (крайня праворуч – Ася Зелексон), 1946 р.