У попередніх двох публікаціях від 24 січня та 11 червня 2013 року проводилося краєзнавче дослідження обставин трагедії, що сталася на околиці Млієва далекого 1942 року. Там гітлерівці та їх посібники з місцевої поліції вчинили жорстоку розправу над мирними жителями – розстріляли 360 осіб єврейської національності. В історії не поставлено крапку, адже знайшлися нові документи, свідчення, прізвища свідків і жертв тієї події…
Дату трагедії відновив архівний документ
В опублікованих свідченнях про трагедію було розходження в датуванні події: лютий, березень чи 5 квітня 1942 року. Аналізуючи спогади ще живих сучасників трагедії, автор припустив, що 5 квітня є більш ймовірною датою. Проте це не так. Відновити точну дату події допоміг документ, що міститься в справі «Акти про розстріл партійно-радянського активу району ім. Петровського (нині Городищенський район – авт.) і акти про нанесення збитків німецько-фашистськими загарбниками за 1944 рік», яка знаходиться в державному архіві Черкаської області. Це акт від 7 березня 1944 року Городищенської комісії по розслідуванню злочинів фашистських військ в період тимчасової окупації. В той день було розрито яму з трупами і проведено її огляд. Акт вказує дату трагедії, обставини розстрілу та головних його учасників. Ось пряма цитата з документу, складеного російською мовою:
«В 1942 году 29 марта по приказу немецкой жандармерии были силой согнаны граждане еврейской национальности всего района в количестве свыше 300 чел., между которыми подавляющее большинство были старики, женщины и дети даже грудного возраста. Сборным пунктом была территория городской полиции. На рассвете под надзором фашистской полиции эти граждане были отправлены по млеевской дороге, где вблизи урочища «Садстанция» был выкопан ров, как бы для практических военных занятий полиции. По заранее подготовленному плану расстрел начался по сигналу, когда последние ряды обреченных на смерть подошли к роковому месту. Расстрел производился из винтовок и пулеметов. Во время расстрела убивали матерей с грудными детьми на руках, стариков, подростков, высококвалифицированных специалистов, медицинских работников района. Расстрел еврейского населения Петровского района был произведен по приказу немецкого начальника Городищенской жандармерии обер-лейтенанта Остер при непосредственном участии и руководстве начальника украинской полиции Носарева, сельскохозяйственного коменданта Фельдмана, переводчика Ланге, заместителя начальника полиции Жук, а также рядовых полицейских изменников Родины Тихенко, Бондар и ряд других. Непосредственный расстрел кроме вышеуказанных лиц производил личный состав сельских полиций всего Городищенского района вместе с немецким карательным войском».
Акт підписала комісія «в составе председателя комиссии от РК КП(б)У тов. Коваля Ф.Ф. и членов от НКГБ тов. Палеха Н.В., от РИК Д.Т. тов. Василенко С.Н. и врачей Воронин Г.И. и Ружин М.И.»… Отже, архівний документ чітко вказує, що трагедія сталася 29 березня 1942 року.
Свідчення про розстріл опублікувала «Надежда»
Ще одне опубліковане свідчення про Мліївську трагедію автор отримав від Клавдії Колеснікової, яка вже 19 років є редактором газети «Надежда». Це друкований орган Регіональної асоціації єврейських організацій малих міст України, центр якої знаходиться в м. Корсунь-Шевченківський. В № 1 за 2001 рік «Надежда» опублікувала матеріал Юхима Дискіна «Трагедия в Млиеве». На той час автор публікації був координатором регіональної програми Черкаського обласного благодійного фонду «Хесед Дорт» («Турбота поколінь») і в його обов’язки входив запис спогадів про Голокост. Цей спогад Юхим Дискін записав у Млієві зі слів місцевої жительки Ніни Радіонівни Ласкавої (1934 р.н.):
«Весною 1942 року мені пішов дев'ятий рік. Хата моїх батьків стояла якраз напроти того місця, де зараз могила, через дорогу біля дитячого садочка. Ми тоді чули, що в Городищі зібрали євреїв до середньої школи ім. Чкалова. Їм сказали, що переправлять їх до Черкас, а далі кудись пароплавом по Дніпру. Одного разу до нашого села приїхали німці і поліцаї. Всіх чоловіків зігнали розчистити місце від кущів і викопати довгу яму. По селу пішли чутки, що будуть розстрілювати жителів села. Всіх охопив жах, в тому числі і нас, дітей. Але я з деякими іншими дітьми повзком через садок дісталась до місця, де копали яму, і спостерігала за роботою. Німці встановили кулемети і почали стріляти. Ми злякались і втекли. На другий день дуже рано я прокинулась від шуму і криків. Такого голосіння я більше ніколи не чула.
До села гнали колону євреїв, яких було більше 300. Вони з усіх сторін були оточені озброєними поліцаями, деякі з яких були на конях. За колоною їхали порожні вози. Побачивши вириту яму, люди зрозуміли, що це кінець: більшість кричали, кидали принесені вузли, валізи і навіть подушки, бо людям рекомендували брати з собою найцінніше в дорогу. Прикладами, палицями і кулаками людей примусили стати вздовж ями у кілька рядів. У першому ряду були діти, потім – підлітки, жінки, старі. Молодих чоловіків майже не бачила, мабуть, були в армії. Я бачила через вікно, як почали стріляти з кулеметів і люди падали в яму. Багато поліцаїв під час розстрілу поховались за нашою хатою і сараєм. Один з них закривав вуха і плакав, але більшість з них брала участь у розправі. Стріляли самі, а потім забивали поранених у ямі. Після розстрілу поліцаї зібрали розкидані речі на вози, роздягали вбитих і кидали заюшений кров'ю одяг туди ж. Перед розстрілом один дід в гумових галошах і хлопець років 16 побігли. Діда нагнав кінний поліцай і вбив прикладом в голову. Зліз з коня, став на коліно і стріляв в підлітка, але той сховався за пагорбом і тіла не знайшли. Його подальша доля невідома.
По дорозі до ями одна жінка з дитиною на прізвище Мілоданова – дружина вчителя, зуміла непомітно сховатись під містком, але після розстрілу, коли поліцаї повертались до Городища, дитина закричала, і їх зразу ж застрелили, а жителі закопали на завтра на тому ж місці. Знову зігнали чоловіків села, щоб загорнути яму. Потім ті розповідали, що ще кілька годин земля ворушилась, то багато людей були лише поранені і поховані живими. Загортання ями відбувалось під наглядом місцевих поліцаїв, їх було двоє. Прізвищ не пам’ятаю, але одного звали Грицько, а другого по вуличному – Кислиця. Після війни їх судили, і вони повернулись через 25 років».
Імена окремих жертв увічнені в Ізраїлі
Один із відгуків на перший матеріал автор отримав з Ізраїлю від жителя м. Пардес-Хана Юхима Сигалова. А розповів йому про публікацію близький приятель, колишній черкащанин, а нині відомий російський адвокат – Сергій Кондратьєв. Автор зустрічався з ним влітку в Черкасах. В ході подальшого листування вдалося вияснити, що близькі родичі Юхима були розстріляні і поховані у Братській могилі поблизу Млієва. Сам Юхим Сигалов народився у Харкові. Його батьки і старші родичі, які пережили Другу світову війну, довгий час намагалися не торкатися страшної теми Голокосту. Цим вони хотіли захистити молоде покоління від душевних ран, з якими залишалися самі до кінця своїх днів.
Проте перед службою в армії батьки взяли сина з собою в поїздку до Городища і там він вперше дізнався про трагедію своєї родини. Його мама, Винокур Фріда Бурахівна (1921-1996), була родом з Городища. За її спогадами, жили вони у будинку, половину якого займало поштове відділення. Батько Юхима – Йосип Сигалов був родом з Шендерівки, до війни служив у Червоній армії на Городищині і тут позайомився з Фрідою Винокур. Ще до війни вони одружилися і переїхали жити до Харкова. Туди ж переїхала і молодша сестра Фріди – Іда Винокур. Влітку 1941 року їх евакуювали до Сибіру, де вони пережили війну. В окупації залишилися батьки Фріди – Роза і Бурах Винокури та маленький брат Абраша. 29 березня 1942 року їх, як і всіх євреїв Городища, змусили пройти трагічний шлях у вічність…
Юхим Сигалов був вражений цими фактами. Вже в дорослому віці, переїхавши до Ізраїлю, він написав невелику автобіографічну книгу для членів своєї родини, для дітей і онуків. Він зробив все можливе, щоб подібна трагедія не повторилася. А в Залі Імен меморіального комплексу Яд Вашем в Єрусалимі ним увічнені імена загиблих городищан: Рози, Бураха й Абраши Винокур.
Декілька днів тому Сергій Кондратьєв відвідав Юхима Сигалова в Ізраїлі. Він привіз приятелеві частинку городищенської землі з місця поховання на околиці Млієва. Так замкнулося «трагічне коло доль» однієї родини. Тож хай Історія збереже їх імена, а дещиця землі буде вічною згадкою про колишню малу Батьківщину…
Підписи до фото: 1. Місце трагедії. Мліїв. Фото 2012 р. 2. Юхим Сигалов з мамою Фрідою Винокур під час служби в армії. Остер. Фото 1969 р. 3. Зал Імен меморіального комплексу Яд Вашем в Єрусалимі (Ізраїль).