Остарбайтер з Хлистунівки пройшов через німецькі, американські і радянські табори
Василь Савович Баб’як знана на Городищині людина. В свій час він вдало керував колгоспом у рідній Хлистунівці та в Старосіллі. А ще – кохається в садівництві, гарно малює, захоплюється риболовлею. Має вірну дружину, дітей і онуків. Доля йому сприяла, проте були й драматичні сторінки біографії. І пов’язані вони з дитинством і юністю, що припали на важкі тридцяті – сорокові роки ХХ ст.
Мріяв стати художником
Народився Василь 16 березня 1927 року в селі Хлистунівка у бідній селянській родині. Батько – Сава Сергійович та мати – Агафія Михайлівна – працювали в колгоспі. В сім’ї було четверо дітей, тож мав брата і сестер: Параску, Іллю та Катерину. Ще одна маленька сестричка померла під час голодомору. Поховали її у вишняку на власному подвір’ї.
Під час колективізації Василевий дід по матері Михайло Следь був розкуркулений, хоча мав у власності лише одного вола. Його відправили у Воркуту і десть років він провів на засланні. Василевий батько після голодомору подався на заробітки у Крим: возив пісок, глину, виконував різні будівельні роботи. А у 1937 році, після повернення, помер у рідному селі. Мати ж пішла працювати до гранкар’єру. Робота була важкою, та все ж платили гроші.
У 1934 році Василь пішов до Хлистунівської неповносередньої школи. Вчився добре, любив біологію й географію. Вдома виконував всю необхідну роботу: пас корову, доглядав кролів, полов, сапав тощо. А коли випадала вільна хвилина, бігав з вудочкою по рибу, читав книги і малював. Малював природу, портрети і мав бажання розвинути цей хист. У 1941 році, по закінченні семирічки, відвіз документи до Дніпропетровського художнього училища. Почав готуватися до вступних іспитів, але завадила війна…
Дорога в німецьку неволю
На початку Великої Вітчизняної війни старший брат Ілля пішов на фронт. Він був моряком Балтійського флоту і брав участь в подіях Ленінградської блокади. В повоєнний час був обраний Почесним громадянином м. Ленінград. Василь з матір’ю та сестрами залишився в окупації. З 14 років почав працювати у «німецькому колгоспі». Був погоничем при волах.
У 1942 році німці активізували роботу по відправці молоді до Німеччини. Василю було лише 15 років, однак і його направили у Городище. Майбутніх остарбайтерів тримали перед відправленням у Чкаловській школі. Цього разу Василь зумів втекти з-під варти і повернутися в село. Декілька місяців переховувався у знайомих в сусідньому селі Ксаверове. Інколи вночі повертався у Хлистунівку. Але одного разу нічний візит помітила поліція і Василя забрали прямо з рідної хати. І знову Городище та тимчасовий табір в школі.
Через три дні молодь посадили на потяг і він рушив на Захід. Перша зупинка була в Польщі. Розмістили в якомусь концтаборі, де утримували майже три місяці. Спали в казармах, на нарах, а харчували лише один раз в день. Далі знову вагони і наступна зупинка була вже в Німеччині у м. Ольденбург. Там знову був великий табір і лише через чотири дні Василева «подорож» закінчилася. В складі групи з 30 осіб його направили до села Зюд-Боленгаген. А вже з нього розвезли до місцевих господарів.
На службі у трьох господарів
Василь потрапив до німкені Ганни Ябо-Ябен. Її чоловік служив на Західному фронті, а вдома залишалося четверо дітей: Вальтраут, Ганна, Ганс-Герман і Гюнтер. Два хлопці і дві дівчини. Старшій було вже 17 років, а найменшому лише – 1,5. Василеві доручили доглядати за господарством і бути нянькою при малій дитині. Німкеня мала чималий город, сад, утримувала корів і свиней.
Ночували остарбайтери у бараці, який стояв на землі Василевої господарки. Щовечора інші господарі звозили їх сюди, молодь перераховували, а щоранку розвозили по маєткам. Василя ніхто не возив – ходив на роботу сам і пішки. Був випадок, коли один з юнаків намагався втекти. Проте вже через день він був схоплений і повішений у сусідньому селі. Василя та інших остарбайтерів пригнали на цю страту. Хлопець змушений був це побачити і ще раз переконався в тому, що звідси вже не втечеш. Довкола німці, а до України ой як далеко!
Спочатку Василь харчувався за одним столом з німкенею та її дітьми. Але одного разу це помітив місцевий поліцай, який зайшов до будинку. Він почав сваритися і бити Василя гумовим кийком. Німкеня заступилася. Поліцай припинив екзекуцію, але наказав, щоб їсти юнакові давали окремо. Після цього випадку харчування не погіршилося. Просто Василь їв один. Голодним він ніколи не був, навіть трохи з харчів непомітно приносив до табору. В селі були різні господарі: і скупі, і жадібні тож окремі остарбайтери недоїдали.
Два дні на тиждень Василь працював у іншого господаря. Робота була важкою, адже треба було доїти 16 корів. Цей німець був членом фашистської партії. Два його сини були на війні. Господар виявився жорстоким і немилосердним. Коли один із синів загинув на фронті, він з розпачу побив Василя вилами. При цьому лаяв хлопця і кричав, що помститься за сина.
А ще один день, по суботах, Василь працював у місцевого пекаря. Той у сусідньому містечку мав свій магазин і Василь кіньми їздив за 15 км за посудом, борошном та іншими речами. Господар довіряв хлопцеві і Василь їздив сам, без нагляду. Пекар був людиною доброю і порядною. Мав трьох синів. Один з них загинув на фронті, але жорстоким господар після цього не став.
Репатріантом був недовго
За час перебування в Німеччині Василь двічі надсилав матері листи в Україну. Вони доходили і він отримував на них відповіді. Чоловік Ганни Ябо-Ябен Ганс-Герман служив недалеко, за 60 км, на Голландському валу. Часто бував дома і до Василя ставився добре. Одного разу навіть говорив, що Гітлер і Сталін – тирани і, що Україна повинна бути незалежна від них!
В травні 1945 року село, в якому перебував Василь, звільнили американські війська. Спочатку остарбайтерів направили до табору для переміщених осіб. Перевіряли півтора місяці. Потім посадили у вагони і відправили на Батьківщину. Але радість юнака була передчасною. Побачити рідну домівку, матір і сестер вдалося не відразу. З таборів американських репатріанти потрапили до таборів радянських.
Тепер Василь працював на шахті по добуванню залізної руди в м. Ліпецьк Воронежської області. Жили в бараках трудового табору. Водночас тривали й перевірки: «Чи добровільно поїхав до Німеччини? Чи співробітничав з німцями?»
Хто знає скільки б часу провів тут Василь, якби не допомога близького родича. Дядько Василя – Дмитро Михайлович Следь – був льотчиком, героєм війни, воював разом із знаменитим Олександром Покришкіним. Після війни був направлений до Москви слухачем у Військову академію ім. Фрунзе. Дізнавшись про долю племінника, приїхав у Ліпецьк і, хоч це виявилося досить не просто, таки вмовив начальника табору звільнити Василя Баб’яка. Офіційна довідка свідчила, що хлопець «хворий і нездатний до фізичної праці». І лише після цього, на початку 1946 року, Василь повернувся у Хлистунівку. Навчання у сільськогосподарському технікумі, робота агрономом, головою колгоспу, одруження, захоплення садівництвом – все це ще було попереду…
На фото: 1. Дід Михайло, дядьки Дмитро, Йосип та мати Агафія. Фото поч. 30-х рр. 2. Дядько Дмитро Михайлович Следь. Фото 1945 р. 3. Василь Баб’як студент Городищенського сільськогосподарського технікуму. Фото 1946 р.