Михайло Потупейко – аристократ українського духу з Млієва
Михайло Миколайович ПОТУПЕЙКО (1922-2007) – відомий український літературознавець, письменник, громадський діяч, лауреат премії імені М. Коцюбинського. Він прожив довге, сповнене драматичних колізій, життя. В ньому були тривоги і поневіряння, клопітка праця і відкрита боротьба, непорозуміння і визнання. Символічним є й те, що народився 24 серпня (нині День Незалежності), адже все життя був істинним українським патріотом і вболівав за долю Батьківщини. А починався його життєвий шлях на Городищині…
Поруч із Симиренками
Народився Михайло 24 серпня 1922 року в селянській родині, життя якої було тісно пов’язане з великим садівничим господарством Левка Симиренка. Дід Михайла – Яків Потупейко очолював охорону симиренківських садів, а батько – Микола Потупейко вже з 10 років доглядав за плодовими деревами. Пізніше став одним із помічників знаменитого вченого. Батько був учасником Першої світової війни і обирався солдатами делегатом 1-го, а потім і 2-го Військових з’їздів України.
Мати Михайла – Пелагея Сергіївна походила з родини священнослужителів Гулаків-Артемовських. У селі їх рід називали Гулаченками. Батько, свого часу, не віддав її до школи, проте Пелагея сама навчилася грамоті.
Сім’я Потупейків мала трьох дітей і Михайло був середнім із них. Тож мав старшого брата Петра і молодшу сестру Степаниду.
У 1921 році, після загадкового вбивства Л. Симиренка, Микола Потупейко змушений був виїхати до іншої губернії. До початку 30-х років працював в одному з садівничих господарств поблизу Мелітополя. Михайло народився саме тоді, коли батько був на півдні, а вперше навідався до нього в гості вже школярем – у другому класі.
Родина вижила під час голодомору, але недуги організму спричинені голодом далися взнаки Михайлові через 7 років. Коли надійшла пора йти до війська, медична комісія визнала юнака непридатним до служби.
Навчався Михайло спочатку в своєму рідному селі, а середню освіту здобував у Вільшані. Там, разом з однокласниками, часто бував у Моринцях і Кирилівці на батьківщині Тараса Шевченка. Зачитувався «Кобзарем» та почав писати власні вірші. Після десятирічки поїхав поступати на філологічне відділення Київського університету. Однак його мрія залишилася тоді нездійсненною. Навчальні заклади отримали директиву: «Не приймати хлопців, які не відслужили в армії».
Все ж вдалося поступити на річні курси вчителів історії 5-7 класів. Коли почалася війна слухачам терміново видали посвідчення і погнали на будівництво укріплень довкола столиці. Правда німці швидко обійшли Київ і ополченці потрапили в оточення. Вибиралися з нього – хто як міг. Михайло пішки дістався до Млієва.
Два кола пекла
З початком окупації розсадник Симиренка був залишений напризволяще. Його потроху почали розкрадати. Тож Микола Потупейко звернувся до нової влади з проханням організувати охорону і навіть зголосився бути сторожем. Німці через день погодилися, але за умови, що він буде старостою у селі. Батько Михайла відмовився і його кинули у «холодну». Тримали цілий місяць і він змушений був погодитися.
Влітку 1941 року до Млієва «прибився» волинянин, колишній регент церковного хору і чудовий музикант Тадей Ліщук. За його ініціативи і активної підтримки передових мліївців було організовано Народний дім «Просвіта» імені Леонтовича. Його очолив Михайло Потупейко. «Просвітяни» створили хор, драматичний гурток і лекційну групу. Ставили на сцені українську класику (спектаклі «Мати-наймичка», «На перші гулі», «Наталка Полтавка»). Виступали перед односельцями і навіть їздили на гастролі до районного центру і навколишніх сіл.
Восени 1941 року, упродовж трьох місяців, Михайло Потупейко був вчителем історії у своїй школі. Згодом, переконавшись, що фашистські будівники «нового порядку» не кращі за своїх більшовицьких попередників, Михайло вступив до таємної патріотичної організації «Визволення України», що діяла у Городищі. У лютому 1943 року арешт і перебування в гестапівських катівнях: у Городищі, Смілі, Умані й Києві. Звідти стелилася дорога до концтабору у Німеччині. На одній із зупинок він зумів розв’язати руки і непомітно перейти до іншого вагону. Там везли остарбайтерів і охорони було менше. За декілька кілометрів від Західного Бугу зумів зіскочити з поїзда. Автоматні черги просвистіли над головою. А далі, не без пригод, через всю палаючу Волинь і Поділля добирався додому.
Переховуючись в рідному селі Михайло зустрівся з радянськими партизанами-десантниками. Допоміг їм перебратися з Ірдинських боліт на хутір Руденково. Був зв’язковим і розвідником. Проте в лютому 1944 року, після звільнення села, Михайла заарештовують свої «визволителі». Юнака відправили на «госпроверку» до Сталіногорського табору під Москвою. Перевіряли 50 тижнів, щоденно допитуючи: «как и почему остался жыв». Потім перевели на «трудфронт», уже без конвою, на Сталіногорську ГРЕС. Тут Михайлу пощастило – призначили літпрацівником багатотиражки «Енергетик», а згодом в.о. відповідального секретаря газети. Врешті решт, переконавшись у непричетності до «враждебной деятельности», Михайла відпустили. Можна було втілити свою мрію про вищу освіту.
У Вінницю до Коцюбинського
Після закінчення війни Михайло надіслав документи до Київського університету, але до вступних іспитів його не допустили. Лише через рік, у 1946 році, став студентом Львівського університету. Вчився старанно, з натхненням. Водночас удосконалював свої творчі здібності: писав статті й рецензії до «Вільної України», читав лекції. Проте доля не завжди була схильна до нього. Перед державними іспитами, без пояснень, Михайла виключили з університету «за антирадянську поведінку». Лише завдяки клопотанням академіка Михайла Возняка та Зиновії Франко юнакові вдалося скласти екзамени й отримати диплом (та ще й з відзнакою!).
З літа 1951 року, ставши вінничанином, понад 11 років Михайло Потупейко очолював музей Михайла Коцюбинського. Він перейнявся музейними турботами, захопився вивченням життя й творчості українського класика. Багато працював в архівах, займався пошуками фотодокументів, записував спогади тощо. Цей доробок став основою трьох його головних книг як коцюбинськознавця: «Спогади про Михайла Коцюбинського» (1962), дослідницької монографії «Михайло Коцюбинський. Ранній період життя і творчості» (1964), «Михайло Коцюбинський. Життя і творчість в портретах, ілюстраціях і документах» (1973). Вказану монографію він захистив як кандидатську дисертацію.
Майже до кінця 90-х років кандидат філологічних наук Михайло Потупейко викладав на кафедрі української літератури Вінницького педагогічного університету, був доцентом цього навчального закладу. А ще тривалий час очолював обласну організацію «Просвіта».
У 1994 році Михайло Потупейко видав основний твір свого життя як письменник. Це роман-трагедія «У лабетах смерті», в якому на основі документів, які збирав більше 40 років, змалював страхіття голодомору 1932-1933 років в Україні. У 1997 році вийшла його книга «На далекому острові». До неї увійшла повість про перебування М. Коцюбинського на острові Капрі та «дитячі» автобіографічні оповідання про події 30-х – 40-х років на Черкащині. Того ж року у Вінниці урочисто відмітили його 75-річчя, а колеги назвали Михайла Потупейка «аристократом українського духу».
Радощі й турботи родинного життя
Ще у Львові, під час навчання в університеті, Михайло знайшов свою обраницю життя – студентку Музу Новакову з Кіровоградщини. Доля дівчини теж була нелегкою. Її дядьки були в сій час у Білій армії, тож родина весь час боялася репресій, часто змінювала місце проживання. У 5 років Муза втратила матір, а в 15 – загинув на фронті батько. Виховувала далі тітка. Після першого курсу перевелася до Політехнічного інституту. Там була більша стипендія і читався курс архітектури, якою вона захоплювалася.
Коли Михайло отримав направлення до Вінниці, молоді розписалися. Дружина почала працювати у міськархітектурі, а потім стала першою жінкою на посаді головного архітектора міста.
Спочатку молода сім’я отримала службове житло – дві кімнати у старому будинку на території музею М. Коцюбинського і лише 1963 року – власну трикімнатну квартиру за декілька кварталів від музею.
Разом з дружиною Михайло Потупейко виховував трьох доньок: Валентину (1955 р.н.), Людмилу (1957) та Лесю (1970). Валентина вже на заслуженому відпочинку, мешкає в м. Новий Розділ на Львівщині. Людмила живе у Вінниці, працює старшим викладачем на кафедрі іноземних мов національного технічного університету. Леся працює дизайнером меблів у Львові. Там же, живе й працює онука Михайла Потупейка Соломія. Як і дід, вона закінчила Львівський університет, а нині – викладач Львівського медичного університету. Її маленький син Олекса – правнук Михайла Потупейка.
Зі слів доньки Людмили, за радянського часу батько лише один раз був за кордоном. Через багато років виявилося, що його троюрідна сестра Катерина залишилася після війни у Чехословаччині. Він їздив до неї в гості у Братиславу. Михайло Потупейко завжди дбав про своє здоров’я, не палив, а у вільний час полюбляв займатися садівництвом на дачі. Останні два роки життя, вже важко хворий, Михайло Потупейко жив у Львові, повернувшись у місто своєї драматичної юності. Тут він й відійшов у вічність.
У його рідному Млієві, на Яхненковому хуторі, ще пам’ятає Михайла його двоюрідна сестра по матері Марія Карпівна Нестеренко (1926 р.н.). Вона пригадує, що на початку 2000-х років Михайло був у Млієві востаннє. Пам’ятає й попередні приїзди: на день-два на Великдень, а влітку – то й на тиждень. Завжди привозив гостинці: цукерки, печиво, тканину. Був людиною інтелігентною і доброзичливою.
Не все, що планував, встиг реалізувати Михайло Потупейко. Але його літературознавчі праці й художні твори, як і саме його життя, вже частина нашої історії.
На фото: 1. Михайло Потупейко (в центрі) з однокласниками Королем і Дрибком. Вільшана. Фото 1940 р. 2. Михайло Потупейко студент Львівського університету. Фото 1946 р. 3. М. Потупейко. Фото 1950 р. 4. М. Потупейко з дружиною. Фото поч. 50-х рр. 5. М. Потупейко під час відпустки на Кавказі. Фото поч. 60-х рр. 6. М. Потупейко. Фото кін. 90-х рр. 7. Будинок у Млієві, який відвідував М. Потупейко. Фото 2012 р.