В матеріалі «Бабин Яр» на околиці Млієва» від 25 січня 2013 року було опубліковано краєзнавче дослідження Миколи Щербини про про братську могилу, що знаходиться поруч траси Городище-Мліїв та обставини трагедії, яка сталася тут у 1942 році. Це одне із свідчень Голокосту в Україні, адже на цьому місці було розстріляно фашистами 360 осіб єврейської національності. Вказана публікація мала відгуки, зокрема й дзвінки до редакції. Це спонукало автора продовжити пошук. І він виявився плідним. Вдалося віднайти нових очевидців трагедії, дізнатися окремі прізвища загиблих та прізвище єдиного єврея, який врятувався; прояснити обставини приїзду американців; знайти родичів тих, чиї близькі поховані в цій могилі…
Камінь на «шосі» був залитий кров’ю
Довідник «Памятники Украинской ССР» вказує, що в братській могилі поховано 360 осіб єврейської національності, яких розстріляли фашисти у лютому 1942 року. В автобіографічній повісті «Мой след на земле», уродженець с. Мліїв, доктор біологічних наук Михайло Кравченко, згадує: «Везде была кровь и забрызганый мозгами мартовский тающий снег. Еще целую неделю после расстрела следы крови оставались заметны, люди смотрели, не верили». Автор документально-публіцистичного нарису «Оборотень», журналіст Анатолій Саух, описуючи цю трагедію та участь у ній поліцая Миколи Жука, вказує конкретну дату – 5 квітня 1942 року. Отже, є розходження в датуванні події: лютий, березень чи все-таки квітень?
Житель м. Черкас Прокіп Феодосійович Лелеко (1926 р.н.) згадує: «У 1942 році я навчався у Городищенському сільськогосподарському технікумі. В ті дні заняття були на Мліївській дослідній садстанції. Коли почув постріли, був біля Симиренківської церкви. Разом з однолітками побігли на дорогу. Розстріл вже завершився, але на місці події ще були поліцаї. Тож ми розвернулися і пішли в напрямку центру села. Снігу вже не було. Пам’ятаю, що вже були зелена трава й листя».
Розповідь доповнює житель м. Городища Юрій Федосійович Сук (1926 р.н.): «Я теж навчався у технікумі і був у той день на садстанції. Постріли почули ще на заняттях. На перерві запитали у технічних працівників: «Що трапилося?» У відповідь почули: «На «шосі» (так вимовляли у селі) німці побили євреїв». Разом з хлопцями побіг на місце події. Вже нікого не було. Камінь на «шосі» був залитий кров’ю. Кругом валялися речі убитих: взуття, хустинки, документи, фото тощо. Бачили і вже загорнуту траншею. А ввечері, від викладача, дізнався, що серед загиблих був мій товариш, єврей, Гриша Мельник. Коли почалася стрілянина він побіг під гору і вже на самій вершині був убитий».
Науковець з Черкас Тетяна Миколаївна Курінна додає: «Моя родина проживала на Дядюрівці, недалеко від місця трагедії. В той день моя мама Любов Іванівна Юрик та її старша сестра Ольга чули постріли. Згодом вони проходили по дорозі і бачили розкидані речі, цибулю та підібрали одне фото. На ньому була молода жінка-єврейка. Це фото довгий час зберігалося в сім’ї моєї бабусі Ярини Дмитрівни Юрик».
Житель с. Млієва Станіслав Максимович Нечипоренко (1935 р.н.) завершує спогади про подію: «Я жив на садстанції. Був ще дитиною і грався в той день з хлопчаками. Раптом ми почули постріли і крики. Побігли на «шосу», але від побаченого злякалися і повернули назад. Ніхто цю подію не обговорював. Дорослі мовчали. Це було своєрідне табу».
КДБ вимагало депортувати Миколу Жука
В уже згадуваному нарисі «Оборотень» одним із головних учасників розправи вказано уродженця с. Дирдин, заступника начальника районної поліції, Миколу Жука. Автор характеризує його вкрай негативно, прямо називаючи садистом і катом. Але не все в цьому нарисі відповідає дійсності. Про це свідчить і сама поява матеріалу.
Корифей черкаської журналістики Петро Миколайович Жук (1930 р.н.) згадує: «КДБ, через партійні органи, замовив цей нарис. Стати його автором пропонували мені та моїм колегам Михайлу Карпенку та Івану Рябоштану. Ми вже були досвідчені фахівці і журналістський нюх нас не підводив. Під різним приводом кожен з нас відмовився…»
Житель м. Лисичанська Луганської області Михайло Петрович Царинник (1938 р.н.) свідчить: «Я народився в с. Дирдин і проживав у ньому до 1959 року. Знаю, що Микола Жук був судимий, ненавидів радянську владу, тож при німцях пішов служити в поліцію. Але в селі він себе особливо не проявляв: ні поганим, ні добрим. Після війни проживав у США. У Дирдині залишився його син Анатолій з дружиною. Через батька їм жилося дуже важко».
Житель м. Городища Володимир Феодосійович Лелеко (1938 р.н.) згадує: «Наша родина була багатодітна і проживали ми тоді в с. Дирдин. Мою матір, як активістку, називали «сталінською дочкою». Під час окупації був випадок, коли мати вдарила сина одного з поліцаїв. Той поскаржився. Матір могли арештувати і навіть розстріляти. Проте староста Пухтій, поліцай Король, за погодженням з Жуком, її не чіпали. Після війни будинок Миколи Жука хотіли конфіскувати. В ньому проживала сім’я Анатолія Жука й іншого житла вони не мали. Моя мати була тоді депутатом сільської ради і заступилася за них. Будинок не відібрали. З кінця 60-х років Анатолію почали приходити посилки із США. Тепер КДБ вже точно знав, що їх відправник Микола Щука з Філадельфії та поліцай Микола Жук одна особа. Органи КДБ хотіли депортувати його з США та судити в СРСР. Почалися пошуки свідка – того єдиного єврея, який вцілів під час розправи. Врешті-решт його знайшли. Мав він прізвище Гергель і проживав десь на сході Радянського Союзу. На офіційний запит КДБ, на початку 80-х років, до СРСР, і безпосередньо у Городище та Мліїв, прибули американські прокурори і адвокати єврейської національності. Привезли до них і Гергеля. Свідка трагедії допитали американці. Він не підтвердив, що Жук особисто брав участь у розстрілі, а про своє спасіння пояснив так: «Я тікав через кущі. Вискочив на Миколу Жука. Він міг мене пристрелити, але натомість – відвернувся. І я побіг далі».
Володимир Лелеко знає обставини цих подій зі слів свого колеги по та офіційних звітів свого відомства. Тривалий час він служив в обласному управлінні КДБ.
За підсумками перебування американських юристів у Городищі було проведено прес-конференцію. Її учасниками були журналісти В. Тищенко, М. Карпенко, І. Рябоштан та П. Жук. Однак, того результату, на який очікував КДБ, вона не дала. Американці заявили, що доказів проти Миколи Жука не достатньо і у депортації відмовили.
В тій могилі поховані мої родичі
Зі слів Галини Артеменко відомо, що серед розстріляних була родина вчителя Мілоданова. Новий пошук добавив Григорія Мельника та представників родини Бегельфер.
Житель м. Черкас Юхим Лазаревич Бегельфер (1946 р.н.) свідчить: «Наша велика родина Бегельферів до війни проживала в Городищі. Батько – Лейзер Іцкович (1897-1981) був чоботарем, а мати – Гені Павлівна (1906-1971) – домогосподаркою. У батька це був другий шлюб. Його будинок знаходився в центрі містечка по сучасній вулиці Винниченка.
На початку війни батька забрали в армію. Він брав участь в обороні Москви. В окупації залишилися старший брат батька Пальті з сім’єю та перша дружина батька Беті з сином та дочкою. У 1942 році їм, як й іншим єврейським родинам Городища, запропонували переселитися в інше місце, але насправді розстріляли поблизу Млієва. Там вони й поховані.
Під Москвою батько був поранений, лікувався, а згодом був комісований за станом здоров’я. Коли він дізнався, що сім’ю розстріляли, то поїхав до родичів у Ташкент. Після звільнення Городища повернувся до своєї оселі і одружився вдруге. Два його старші сини від першого шлюбу пропали безвісти під час війни.
В повоєнні роки, вже нечисленна єврейська громада, відвідувала братську могилу і пішки ходили до місця трагедії. А у 60-х роках виборний староста громади Моїсей Велетніцький зібрав гроші і зробив оградку. За його ж ініціативою члени громади привезли з єврейського кладовища, що знаходиться поблизу автовокзалу, верхівку гранітного пам’ятника. Її приробили до вже існуючого постаменту. Це була верхня частина надгробку колишнього старости єврейської общини ще дореволюційного часу.
Мої батьки та батьки дружини поховані в Городищі, а брат дружини – у Млієві. Тож ми постійно провідуємо їхні могили. Зупиняємося і біля братської могили на околиці Млієва. В ній поховані мої родичі. Дорослі і діти – невинні жертви Голокосту».
Підтримуючи думку Юхима Бегельфера хотілося б вірити, що пам'ять про загиблих не згасне, а подібна трагедія – ніколи не повториться.
На фото: 1. Родина Бегельферів (другий зліва у другому ряду Пальті Бегельфер; друга праворуч у верхньому ряду Беті Бегельфер). Городище. Фото 1922 р. 2. Місце трагедії. Мліїв. Фото 2012 р.