З примусу і без нього: трудові міграції Ілька Дудника з Хлистунівки
Ілько Прокопович Дудник (1923-2005) прожив на світі 82 роки. Дитиною він пережив голодомор, а перед війною – не встиг закінчити школу. Під час окупації був забраний на примусові роботи до Німеччини. Після звільнення, вже свої, направили на шахти Тульщини. І лише в 40 років його трудова міграція відбулася з власної волі. Ще майже 20 років Ілько Дудник працював на золотих копальнях у Магаданській області. За трудові досягнення мав чимало грамот і урядові нагороди. Перипетії його долі стали відомі автору зі слів сестри Тетяни Прокопівни Каплун та документів, що зберігаються в її родині, як пам’ять про старшого брата.
Від голоду рятувалися аж на Алтаї
Народився Ілько в селі Хлистунівка у бідній селянській родині. Батько – Прокіп Петрович (1896-1995) був столяром та комірником у колгоспі. Мати – Химка Василівна (1896-1972) працювала в колгоспній ланці. Сім’я була багатодітна – шестеро дітей: Антон, Дуня, Ілько, Олександр, Ганна і Тетяна.
У 1931 році Ілько пішов у перший клас Хлистунівської семирічки, колишньої «земської школи». Школу хлопчик полюбив відразу. Був дуже допитливим і впертим у здобутті знань, вчився на добре та відмінно. І навіть в негоду не пропускав заняття. Проте наступний навчальний рік вчитися не довелося.
Наступив страшний 1932 рік. Щоб врятувати свої родини від голодної смерті частина жителів Хлистунівки та сусіднього Дирдина виїхала на Алтай. Там теж люди бідували, але з харчами було трохи краще. Серед цих мігрантів була і сім’я Дудників. Жили в степу в селищі Комуна Алейського району в бараках по декілька сімей. Рятував буряк, який їли вареним, печеним та робили з нього напій. Школа була дуже далеко тому діти тимчасово не навчалися.
В кінці 1933 року сім’я повернулася в Хлистунівку. За час відсутності померли дід, баба та двоюрідний брат Ілька. Оселилися в хаті-пустці близьких родичів, бо у їхній оселі жила вже рідна батькова сестра. Ілько продовжив навчання у другому класі, а у 1939 році закінчив семирічку. Повну середню освіту здобував далі у В’язівку і перед війною закінчив 9-й клас.
В німецькій неволі: остарбайтер та в’язень штрафного табору
З початком війни сім’я Дудників залишилася на окупованій території. У 1942 році німці почали примусово забирати молодь до Німеччини. Перший раз Ілька схопили і відправили товарняком на Захід. Але вже в Корсуні він утік і пішки добрався до додому. Переховувався разом із сусідом Іваном Дудником в його погребі. Ховалися постійно, дома майже не ночував. Та все ж від долі не втечеш. Наприкінці травня хлопець був схоплений вдруге і, разом з іншими юнаками з району, насильно відправлений на примусові роботи до Німеччини. Потрапив у селище Ротенбург поблизу м. Галле землі Саксонія-Анхальт.
Жити довелося за колючим дротом, під постійною охороною, в чоловічому таборі приблизно на 120 чоловік. В цьому ж селищі знаходився і основний табір на декілька тисяч осіб. В ньому були й жінки, а також примусові робітники з Франції, Польщі, Чехословаччини та Італії.
Працював Ілько на фабриці по виробництву дроту. Підприємство було невелике, десь на 50 осіб. Остарбайтери з основного табору працювали на великому військовому заводі. Табірний номер Ілька був 1530.
В своєму таборі хлопець краще всіх знав німецьку мову. До нього почали приносити клаптики газет з проханням перекладу. Особливу цінність мали ті, на яких попадалися карти фронтів. Одного разу до Ілька звернувся Микола, колишній моряк із Одеси, із пропозицією вступити до антифашистської організації. Потрібно було й далі займатися перекладом та проводити агітацію. Ілько погодився, проте вже невдовзі його та ще декількох осіб заарештувало гестапо. Після допиту з побиттям Микола і його соратник по підпіллю були повішені у Ротенбурзі, а інших відправили в тюрму м. Галле.
Після нових тортур Ілько Дудник був відправлений до штрафного табору Шпергау. Тут він отримав табірний номер 3903. Працювали на старих відвальних, перетягували каміння з одного місця на інше. Наглядачі були жорстокі і постійно шмагали полонених, били їх, інколи до втрати свідомості. Декілька разів попало й Ількові. На деякий час він навіть втратив розум. І лише через декілька місяців, коли одужав, його повернули на попереднє місце роботи в Ротенбург.
Старший майстер фабрики пожалів Ілька і доручив йому прибирати сміття в цехах. Інші німці, що працювали на фабриці, теж співчували Ількові і намагалися йому чимось допомогти, зокрема харчами. Адже повернувся він ледве живий, як кажуть «один скелет, обтягнутий шкірою».
Хлистунівська діаспора на шахтах Тульщини
На початку травня 1945 року остарбайтерів Ротенбургу звільнили американські війська. Після проходження ретельної перевірки особливим відділом у фільтраційному таборі біля м. Кюстрін (Східна Пруссія), Ілька Дудника, в складі чоловічої колони в декілька тисяч осіб відправили пішим ходом в Росію. Спочатку в Кіровські ліси, а звідти – на вугільні шахти у Тульську область.
Сталінська влада вважала тоді всіх полонених зрадниками. З підозрою ставилася і до остарбайтерів. Хтось відразу повернувся додому (переважно жінки), а когось, так як Ілька, направили на роботи. І не питали, згоден ти з цим чи ні. Це була ще одна трудова міграція з примусу.
Жив і працював Ілько Дудник тепер в селищі Бєгічевське Богородицького району. Тут же закінчив 10-й клас у вечірній школі. У 1946 році приїхав вперше у відпустку до Хлистунівки. Добирався декілька днів, переважно товарняками. Однієї ночі заснув, а коли прокинувся, то помітив, що речі відсутні. Лишилася лише маленька валізка, що була під головою.
В наступні роки Ілько щоліта приїздив на Черкащину і привозив подарунки рідним і сусідам. Діти всього кутка чекали доброго дядька Ілька з цукерками. Для них це було як невелике свято, адже Ілько відзначався веселою вдачею, був щедрим і щирим.
У 1948 році до брата поїхала старша сестра Дуня. Через рік двоюрідна сестра Настя, згодом її син Іван Кулабін. На початку 50-х на Тульчину перебралися брат Олександр, сестри Нюра і Тетяна, товариш Олександра Іван Крикун та його сестра Ольга. Так, на Тульській землі, в невеликому шахтарському селищі, з’явилася діаспора українців з Городищини, яку заснував Ілько Дудник. Працювали на шахтах, одружувалися і жили до тих пір, поки не стали закривати шахти. Не стало вугілля…
Остарбайтерство та участь в русі Опору відстоював через суд
Ще в 1945 році Ілько Дудник їздив у Новомосковськ поступати на заочне відділення гірничого технікуму. Там він познайомився з молодою дівчиною Зіною Дорохіною, яка згодом стала його дружиною і переїхала у Бєгічевське. Пізніше, теж заочно, Ілько закінчив Новомосковський філіал Тульського гірничого інституту. Працював вже майстром, потім начальником відділку.
У 1963 році Ілько Прокопович нарешті прийняв самостійне рішення і разом із сім’єю мігрував на Північ. Переїхали до селища Мой-Уруста Текінського району Магаданської області. Наступні 19 років Ілько Дудник працював на золотій копальні «40 років Жовтня». Спочатку гірничим майстром, начальником відділу підривних робіт, згодом інспектором з питань техніки безпеки і начальником виробничо-технічного відділу копальні.
Разом з дружиною Зінаїдою Ілько Прокопович виховував трьох чудових дітей: Віру (1952 р.н.), Володю (1958-1964) і Валерія (1967). Ще зовсім молодою Віра поїхала до тітки в Комсомольськ-на-Амурі, де й познайомилася з майбутнім чоловіком. Після заміжжя, разом з чоловіком, переїхала до його батьків у Маріуполь. У 1984 році забрала до себе батьків. Згодом до Маріуполя переїхав брат Ілька Олександр і вони збудували окремий будинок на дві сім’ї.
У доньки за містом була дача і, будучи вже пенсіонером, Ілько Прокопович там працював на землі. Цим він посильно допомагав родині в скрутні часи перебудови і початку незалежності. Коли ж у 2001 році Німеччина і Австрія почали виплачувати грошову компенсацію колишнім остарбайтерам, себе у списках він не виявив. Тривалий час листувався з різними установами, а потім пригадав, що у Ротенбурзі було декілька жінок із Городищини і почав їх шукати, як свідків. Вияснилося, що дві із них: Клавдія Іванівна Задорожня та Ольга Семенівна Оксаніченко проживали на той час у Городищі. Завдяки їх свідченням, через суд, Ілько Прокопович відновив факт перебування на примусових роботах та участь в антифашистському русі Опору. І лише після цього отримав частину передбаченої компенсації.
Пам’ять про Ілька Прокоповича Дудника бережуть його односельці й родичі, що нині проживають в Хлистунівці і Маріуполі. А його рід продовжують: донька Віра, син Валерій, онуки Ірина, Людмила, Валерія та правнук Дан.
На фото: 1. Ілько Дудник (вгорі з права) з членами родини: батько, мати, сестри Таня, Нюра й Дуня. Фото 1946 р. 2. І. Дудник з донькою Вірою. Фото 1955 р. 3. І. Дудник з онукою Іриною і правнуком Даном. Фото 2004 р. 4. Старий волочильний верстат для виготовлення тонкого дроту, на якому працював остарбайтером І. Дудник. Ротенбург. Фото 1930-х рр. 5. Місцеві «гори» – терикони вугільних шахт. Від шахт, на яких працювали хлистунівчани залишилися лише терикони. Бєгічевське. Фото 2010 р. 6. Селище Мой-Уруста Магаданської області. Тут І.Дудник працював на золотій копальні «40 років Жовтня». Фото кінця 1970-х рр.