На 97 році життя не забуває Лекеря Трохимівна Щербак із с. Ксаверове про свої корені в Шевченковій родині
Лекеря Щербак (в дівоцтві – Шевченко) вже багато років на заслуженому відпочинку. Вона учасник війни і ветеран праці. З осені 1941 року постійно проживає у Ксаверове, а до заміжжя проживала в Керелівці (нині Шевченкове). Довгим і не легким був її життєвий шлях. І якою мінливою не була б до неї доля Лекеря Трохимівна завжди вболівала за вшанування пам’яті великого Кобзаря.
Стати піонеркою завадило соціальне походження
Народилася Лекеря 17 травня 1915 року в селі Керелівці Звенигородського повіту в заможній селянській родині. Батько – Трохим Ларіонович Шевченко (1892-1924) був сільським ковалем. Мати – Химка Олексіївна (1874-1956) – домогосподаркою. В одній хаті з ними мешкали також дід Ларіон і баба Степанида. Дітей в сім’ї було четверо. І всі дівчата: Настя (1913-2001), Лекеря, Марія (1918-1984) і Василина (1920-1932). Зі слів Лекері Трохимівни, проживали вони на садибі Івана Андрійовича Шевченка – діда Тараса Григоровича. А прапрадідом самої Лекері є брат Тараса – Микита.
До Керелівської школи дівчинка потрапила не відразу. Спочатку не приймали, бо куркульського роду. Довелося батькові дати директорові доброго хабара (20 пудів пшениці!) І лише після цього, розпочалося її навчання.
А ще, запам’ятався один прикрий випадок. У п’ятому класі Лекерю прийняли в піонери і вожатий пов’язав їй на шию червоний галстук. Дівчинка була рада і горда, та не довго. Наступного дня той галстук помітив старший піонервожатий. Він зірвав його з Лекері і при цьому заявив: ”Ти підкуркульниця! Тобі не положено!” Дівчинка була ображена і додому прийшла в сльозах.
Під час розкуркулення у Шевченків забрали кузню, клуню, млинок, віялку і частину землі. Надалі родина жила одноосібно маючи невелике власне господарство. Тримали корову, свиней і це дало змогу вижити під час голодомору 1932-1933 років. Таких, як вони, одноосібників, називали тоді ”індусами”.
До війни вона стала молодою вчителькою, дружиною і матір’ю
Після сільської семирічки Лекеря поїхала в Корсунь. Мріяла стати вчителем, але через місяць голод змусив покинути навчання і повернутися додому. Далі навчалася у місцевому агрономічному технікумі. Практику відробляла у м. Сквира на Київщині. Однак бажання бути педагогом не давало спокою і Лекеря звернулася в Городищенський райвідділ освіти: ”Хочу бути вчителем, а не агрономом”. Їй порадили вступити заочно до Корсунського педучилища. Так дівчина і зробила.
У 1936 році Лекеря отримала направлення у Ксаверове. Працювала вчителем німецької мови та початкових класів. Досвіду ще не було, а тому до ночі сиділа над зошитами і перекладами, займалася самоосвітою. У 1939 році її направили завідуючою початкової школи до Валяви. Того ж року Лекеря вийшла заміж. Її обранцем став Іван Гордійович Щербак – машиніст потяга, який працював на станції Цвіткове і жив у Ксаверове.
Через рік у молодят народилася донька Валентина. Згодом чоловіка направили в Західну Україну і він забрав сім’ю з собою. Лекеря встигала і доглядати дитину і працювати завідуючою початкової школи у містечку Кам’янка-Бузька.
Добре пам’ятає, як в червні 1941 року забіг до хати чоловік і тривожно сказав: ”Почалася війна. Я їду на Київ”. Лекеря була при надії, а тому вирішила негайно повертатися додому. Вона схопила малу дитину, валізку з речами і побігла на залізницю. Їхала товарняком. Декілька разів потяг обстрілювали німецькі літаки. Так дісталася до Ніжина. Потім, разом із солдатами, що везли ліс, до Києва. Війни тут ще не було і вона доїхала потягом до Городища. А там підводою у саме Шевченкове.
Під час окупації не вчителювала, бо не знала Закон Божий
На серпневій педагогічній конференції завідуючий райвідділом освіти сказав: ”Тепер у нас німецька влада. Будемо вчити німецьку мову і Закон Божий”. Лекеря погоджувалася працювати за таких умов, але директор школи заявив: ”Ви не знаєте Закону Божого. Йдіть додому”.
Восени 1941 року, вийшовши з оточення, Іван Щербак повернувся додому. Відразу ж прийшов у Шевченкове за дружиною і донькою. Пам’ятає, як з речами і дитиною на руках, втомлені, але щасливі, що живі та разом, вони пішки прийшли у Ксаверове. У 1942 році в родині з’явився син Іван, а на початку 1943 – донька Антоніна. Але, на жаль, ці діти не вижили.
Іван Щербак і далі працював машиністом. Одного разу він перевозив поранених німецьких солдат і був змушений різко загальмувати потяг. Частина поранених попадала з полиць. Івана заарештували, звинуватили в диверсії і сприянні партизанам. Хотіли повісити. Наступного дня Лекеря була вже у Цвітково. Дізналася місцеві новини і випросила у завідуючого депо дозвіл на побачення. Разом з їжею передала записку: ”Не бійся, Іване, тебе не провісять. Вловили справжнього партизана”.
Наступного дня їх вивели на страту. До шибениці зігнали людей. Німці поставили партизана на табуретку, накинули на шию петлю і наказали Іванові: ”Вибивай!” Але той не витримав, покосився на бік і впав, втративши свідомість. Партизана повісили самі німці, а Івана Лекеря забрала додому.
Восени 1943 року німці виселили родину з хати і влаштували в ній штаб. Іван з Лекерею і маленькою Валентиною пішли жити до родичів. Так і мирилися, декілька сімей – в одній хаті. 7 лютого 1944 року настав день визволення села. Німці тоді тікали, кидали багато техніки і зброї. У власній оселі Лекеря знайшла їх окремі речі і незнайому металеву річ (гранату-”лимонку”). Думала іграшка. Добре, що зайшов наш солдат і відразу ж її забрав.
Болі і радощі повоєнного життя
1 вересня 1944 року Лекеря Трохимівна повернулася на роботу до школи. Знову викладала німецьку мову.
Чоловік продовжував працювати на залізниці. Але одного разу, за його провини, сталася аварія. Шість вагонів із зерном пішли під укіс. І знову арешт і звинувачення в диверсії. Хотіли присудити 10 років позбавлення волі. Лекеря зробила все можливе, щоб вдруге допомогти чоловікові. Вона заплатила людям за зібрану пшеницю і благала не карати його суворо. До її прохань прислухалися і чоловік отримав один рік виправних робіт. Працював на лісозаготівлі в м. Північно-Печорськ. Проте там він провинився і отримав ще шість років. Лише після цього він приїхав у Ксаверове. Просив вибачення і примирення, але Лекеря не погодилася і подала на розлучення. Надалі Іван жив і працював у Киргизії. В село більше не приїздив і зв’язок з ним втратився.
У 1953 році Лекеря Трохимівна завершила педагогічну роботу і стала завідуючою сільським клубом. Він тоді містився у старій конторі колгоспу. І лише у 1970 році збудували нове приміщення. У клубі жінка керувала гуртками, організувала хор-ланку. За її ініціативою учасники художньої самодіяльності ставили п’єси, проводили урочисті концерти, виступали на оглядах-конкурсах. За таку активність Лекеря Щербак мала не одну нагороду. Серед них і грамоти Міністерства культури та Президії республіканського комітету Профспілки працівників культури.
Не була вона осторонь і громадського життя села. На час відпустки, як член виконкому, не раз підміняла голову і секретаря сільської ради. Вісім років виконувала обов’язки народного засідателя районного суду і ще вісім років – голови товариського суду села.
Сестри Лекері Трохимівни й після війни працювали в колгоспі. Марія в Шевченковому, а Настя – у Пединівці. Донька Валентина теж все життя була колгоспницею. Вже давно стали дорослими онуки: Зоя, Юрій та Іван. Зоя Дмитрівна Дудник вчитель української мови і літератури, працює в Ксаверівській школі. Юрій Дмитрович Дудник працює залізничником на станції Цвіткове. Іван Дмитрович Дудник живе в Черкасах, працює начальником відділу компанії ”Зоря-Маїс Насіння”. Підростають у Лекері Трохимівни і п’ять правнуків: Богдан, Юлія, Марія, Роман і Альона. Найстаршій Юлії вже 25 років, найменшій Альоні – 15.
Приїжджаючи до сестри у Шевченкове Лекеря Трохимівна завжди цікавилася як увічнюється пам’ять її знаменитого земляка, слідкувала за розбудовою заповідника ”Батьківщина Тараса Шевченка”. І коли помітила одну невідповідність, почала цим непокоїтися: адже знак про хату батька Тараса Григорія Шевченка стоїть, на її думку, не на тому місці. Вона намагалася пояснити це працівникам заповідника, зверталася в Черкаси, але безрезультатно. Минулого року, за її листом до Національного музею Т. Шевченка в Києві, у Ксаверове завітала знімальна група каналу ”1+1”. З бабусею Лекерею поспілкувалися відома ведуча Валентина Доброта і працівники музею Наталія Клименко, Тетяна Калініна та Юлія Шиленко. Спеціалісти музею схильні вірити словам Лекері Трохимівни і були здивовані, що працівники заповідника не хочуть цим займатися і щось міняти. А мабуть варто було б розібратися.
Нині, не дивлячись на такий поважний вік, Лекеря Трохимівна сама себе обслуговує і живе в окремій садибі. Постійно слухає радіо, спілкується із сусідками, радіє успіхам своїх близьких і рідних.
На фото: 1. Л. Щербак (третя ліворуч у нижньому ряду) серед учасників художньої самодіяльності. Фото 1967 р. 2. Л. Щербак з донькою Валентиною, чоловіком і свекрухою. Фото початку 1950-х рр. 3. Л. Щербак з учасниками хор-ланки. Фото початку 1960-х рр. 4. Л. Щербак онуком Богданом. Фото 2005 р.