Про круїз навколо Європи у 1982 році розповідає житель Городища Іван Чубаренко
Після круїзу навколо Європи радянський турист зустрічає приятеля. Той його й запитує: – Як воно – ”за бугром”? Як там ”загниваючий капіталізм”? – Та ти знаєш, – відповідає турист, – гниє, гниє, але чомусь не смердить, а виключно пахне. (Радянський анекдот 70-х – 80-х років ХХ ст.)
Радянський громадянин початку 1980-х років міг би позаздрити сучасному українцю в можливостях побачити інші країни. Велика кількість туристичних агенцій можуть задовольнити будь-яку забаганку і відправити нас у найвіддаленішу точку світу. 28 років тому громадяни СРСР таких можливостей не мали. Адже ще тривала ”холодна війна”, складовою якої було ідеологічне протистояння двох систем. Радянські ЗМІ пропагували ленінську тезу про ”загниваючий імперіалізм – вищу і останню стадію капіталізму, переддень соціалізму”. А тому поїздки за кордон були обмеженими і дозованими. Кожного майбутнього туриста за анкетними даними і характеристикою перевіряли відповідні органи. А в складі кожної групи була людина, що співпрацювала з КДБ.
Далеко не кожен бажаючий міг побувати за кордоном, а особливо в капіталістичних країнах. Вершиною можливостей для радянського туриста був круїз навколо Європи, під час якого він міг відвідати аж 7 країн західного (!) світу. Волею долі, як і герой відомої кінокомедії ”Діамантова рука”, таку можливість отримав колишній житель м. Черкаси, а нині Городища Іван Васильович Чубаренко.
”Палаюча” путівка продовжила відпустку
Іван Чубаренко народився у 1928 році. Ще підлітком почав трудову діяльність. У 1946–1948 роках служив у Ризі. Був водієм і після демобілізації залишився ним працювати у латвійській столиці. Коли ж у 1954 році утворилася Черкаська область, Іван прислухався до прохань батьків ”бути ближче до дому” і приїхав до Черкас. Наступні 45 років він пропрацював водієм підприємства ”Союззаготтранс” (надалі АТП 17162).
До 1982 року, як водій, Іван Чубаренко побував у республіках Прибалтики, в Ленінграді, Москві та інших містах СРСР. Як член профспілки, лише один раз, по путівці, відпочивав у санаторії-профілакторії ”Родон” у Звенигородці. Про закордони не мріяв. Та й часу не було: одружився, будувався, піднімав на ноги двох синів. І раптом такий випадок…
На початку жовтня на підприємство прийшло дві путівки, які оплатив профком. Повинні були їхати водій і моторист – колеги Івана по роботі. Але під час медкомісії останнього ”забракували” за станом здоров’я. Треба було терміново знайти заміну. Іван на той час вже три тижні був у відпустці. Залишався ще тиждень і він зайшов на 5 хвилин до начальника, щоб уточнити дату виходу на роботу. І саме тоді прозвучала пропозиція щодо круїзу. Іван не відмовився, але попросив дозволу порадитися з родиною. Часу йому дали до ранку. Дружина і діти його підтримали і порадили їхати.
Через чотири дні, пройшовши медкомісію і оформивши всі необхідні документи, Іван Чубаренко був готовий до подорожі. Йому й самому ставало все цікавіше: ”Як воно там ”за бугром”? Яка вона – Європа?"
”Теплохідний рай” і перші враження
Доплата за путівку була до 500 карбованців. Гроші не маленькі, але в сімейному бюджеті знайшлися. Із собою можна було брати дві пляшки вина, одну горілки та гроші в сумі 40 крб. 94 коп., які обмінювалися на долари за тодішнім курсом: 1 дол. = 95 коп!
Делегацію від Черкащини, в кількості близько 80 осіб, очолював старший групи, начальник облздороввідділу Анатолій Іванович Горкун. Всі члени делегації прослухали окремий інструктаж про належну поведінку радянських туристів за кордоном.
А далі, в порту Одеси, туристів зустрічав теплохід ”Карелія”. Цей білосніжний красень приймав на борт 1200 пасажирів і мав 1500 чоловік обслуги (від капітана до офіціанта). Іван з приятелем розмістилися в двомісній каюті з окремим умивальником і душем. На кораблі було декілька їдалень та окремі кафе і буфети. Харчування було чотирьохразове і доволі смачне. На палубі в будь-який час можна було скупатися в одному з басейнів. Справжній рай для відпочивальника.
Першою зупинкою була Туреччина. Протягом доби радянські туристи знайомилися зі Стамбулом. Вразив Східний ринок, що мав 6 тисяч магазинів, а ще сподобався міст через Босфор. Він споруджувався за англійським проектом спільними зусиллями фірм з Англії, Італії, Франції та ФРН. Вартість його будівництва 100 млн. дол. Але вже за перший рік експлуатації ці витрати окупилися. Пропускна спроможність мосту 22 тисячі автомобілів на добу. Вартість проїзду – 2 долари. Довжина мосту 1560 м, висота – 64 м, ширина – 33 м.
В Туреччині тоді діяв сухий закон і за пляшку горілки можна було виміняти шкіряне пальто. Але пронести її було не так просто – діяв митний контроль.
Римське автозвалище та іспанський презент
Наступною країною була Італія, де члени делегації перебували в Римі і проживали в готелі ”Сивілія”. Було чимало екскурсій по місту, зокрема до Ватикану. Був і вільний час для самостійних прогулянок. Бачили і місцевих безробітних, які демонстративно лежали біля під’їздів житлових будинків, виявляючи в такий спосіб протест до влади. Але це були поодинокі випадки. Зустрічалися й українці, що залишилися в Італії з повоєнного часу. Їх цікавили українські речі, сувеніри. Але чогось подібного, на жаль, не було. Та й діяла усна заборона на спілкування з емігрантами. Був випадок коли Іван з товаришами не змогли відвідати найближчий універмаг, оскільки його тимчасово закрили через крадіжку… джинсів.
Але найбільше запам’яталося Іванові, як водію, римське автозвалище. На невеликій, мінімально огородженій території, височіла гора старих, відпрацьованих автомобілів. Той італієць, який здавав сюди своє авто, отримував довідку з правом купити нове зі знижкою. І ніяких ”автомародерів”. Дивина та й годі!
Далі були дві доби в Іспанії. Саме в той час йшла виборча компанія до місцевих органів влади і на очі весь час потрапляла наглядна агітація з портретами і всілякими обіцянками від кандидатів. Для радянських людей такий плюралізм був ще не звичним.
Чоловічій частині делегації особливо сподобалася екскурсія до іспанського винзаводу з відвідуванням винних погребів і дегустацією кращих місцевих марок. Дегустували по повній програмі. На зворотній дорозі чоловіки поділилися враженнями з гідом: ”Вина гарні, але чому ж в дорогу не дали?" Ці слова гід передав керівництву заводу і перед відплиттям на корабель доставили бутлі з вином. По 20 л на кожну групу!
Наступною країною була Португалія. В потовому місті був музей, де виставлялися брички колишніх королів Португалії. А у парку стояли стаціонарні біноклі, з яких було видно Лісабон.
Французькі поцілунки і англійська пунктуальність
Далі були три доби у Франції. Жили туристи у столичному готелі, на окраїні. З вікон було видно корпуси заводу ”Рено” та подвір'я незвичного для СРСР заводу по переробці побутових відходів. Дивувало, що працівники там ходили у білих халатах.
В Парижі відвідали Лувр, побували біля Тріумфальної арки та Ейфелевої вежі. Вразили її характеристики: 15 тис. частин, 25 млн. склепок, 7 тис. т ваги. Кожні 7 років вежу перефарбовують, витрачаючи на це 40 т фарби.
Під час особистих прогулянок були на Монмарті. Французькі художники були в захваті від пишногрудих українок і за поцілунок можна було отримати миттєвий малюнок-портрет.
Ввечері, в чоловічій компанії, пройшлися і по вулиці ”червоних ліхтарів”. Навіть наважилися зайти до одного з борделів, але на улесливе запрошення стати їхніми клієнтами змушені були відповісти: ”Совєтік турист – нєт!" І справа була не лише в ”обліко морале”, а в цінах на послуги. Кошти у наших були обмежені…
Наступною країною була Англія, в якій туристи перебували три доби. В програмі був Лондон та обов’язкова зустріч з робітничим класом містечка Тільбері. Сталося так, що через туман місцевий водій проґавив необхідний поворот і радянська делегація запінилася. За це англійці підняли їх на свист. Яка непунктуальність, аж 20 хвилин запізнення! Проте після пояснення причини ситуація розрядилася. Приймали туристів у пабі з пивом, вином і місцевою горілкою ”Московська Смірнофф”. Після години бурхливого спілкування наші туристи дістали бубон, гармошку і запропонували свої народні танці. Англійські робітники підтримали. У підсумку зустріч пройшла в теплій і дружній атмосфері.
Про смерть Брежнєва ми дізналися в морі
Вночі, посеред Північного моря, туристи почули по радіо про смерть керівника радянської держави – генерального секретаря Леоніда Брежнєва. Особливо не сумували, адже всі були налаштовані на відвідини Данії і розуміли, що цей ”рай” скоро закінчиться.
По Копенгагену гуляли пішки. Відвідали музей, собор та палац королеви. Здивувало, коли при туристах під'їхав автомобіль, королева вийшла з палацу, сіла в машину і спокійно поїхала. І не було при цьому десяток поліцейських, очіплення, перекриття руху – так звичних для радянських людей. А ще на столичному бульварі гід показав туристам заржавілий велосипед, що вже другий рік стояв біля лави. Господар його чомусь покинув, а ніхто інший не позарився. Мабуть був вже не новий.
Пунктом прибуття теплоходу була вже знайома Іванові Рига. За ті невеликі кошти, які в нього лишилися, мусив придбати презенти: начальнику автопарку – авторучку з електронним годинником, синам – по джинсах, собі – захисні окуляри (всі ці речі коштували по 3 долари), дружині – хустину, покривало тощо.
А взагалі враження від подорожі були дуже гарні. Неначе побував в зовсім іншому світі. Сподобалося, що в усіх країнах був порядок, а людей праці цінує держава.
Життя так склалося, що Іван Васильович більше ніколи не був за кордоном. А ось його син Ігор таки побачив світ: служив в Афганістані, а тепер вже 12 років живе у Нью-Йорку.
На фото: 1. Іван Чубаренко (в центрі) серед членів черкаської делегації. Іспанія, 1982 рік, 2. Туристична путівка, 3. Вхідна візитка римського готелю.