Історія – наука, що найчастіше піддається ревізії через уподобання нової влади. Кількість ”переписувань” свідчить про рівень сформованості державницьких інтересів та національної ідеї і свідомості народу. Але погодьтеся, є такі сторінки нашої історії, яких ніхто не має права змінювати, так само, як не має права забути… Йдеться про подвиг народів колишнього СРСР в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 р.р., героїзм і жертовність, віру в перемогу над фашистськими загарбниками.

Складовою визвольних боїв Червоної Армії була Корсунь-Шевченківська битва в ході якої, військам 1-го та 2-го Українських фронтів було визволене село Петропавлівка 9 лютого 1944 року. В Братській могилі, що в центрі села, перепоховано 102 герої-визволителі. Скільки ж покояться по полях, ярках, лісах – достеменно невідомо.

Скільки убито! А скільки повішено!
Все це забути?! Ганебно і зло!
Чую, як зболена пам'ять притишено
Йде до могили і схиляє чоло.

Про один із епізодів визволення села розповідає Світлана Петрівна Константінова – вчитель історії, керівник пошукової групи ”Патріот”, Петропавлівського НВК. Цей епізод став відомий пошуковцям зі спогадів жительки села, дитини війни – Варвари Андріївни Гриненко.

У свої 84 роки Варвара Андріївна, при нагоді, відвідує могилу, що тепер поросла густим лісом у ярку, згадує далекий лютий 1944 року, важкі бої за рідне село. Вона дякує Богові, що врятував її, молоду дівчину, та всю родину від ворожої кулі. Та пощастило тоді не всім.

– Про наближення фронту і неминучість боїв нагадували танки, що стояли замасковані прямо на нашому подвір’ї і по всій вулиці, а також поведінка німців, які були дуже знервовані, – згадує Варвара Андріївна. – Люди ховались в льохах, ямах, окопах. Про те, що нам треба ховатись ми зрозуміли, коли німці порізали багнетами великі ікони, мальовані на полотні. Мій батько Андрій Демидович Тригуб та дядько Олекса Пилипович Бур’ян викопали в ярку під пагорбом окоп, і коли почався наступ, наші родини сховались в те укриття. Пам’ятаю розвідника, який через ярок пробирався на передову до фашистів, кидаючи гранати. Серед німців зчинявся страшний ґвалт, стрілянина. Він по дорозі назад забігав до нас в окоп. Так було тричі. За четвертим разом солдат не повернувся. Коли стрілянина вщухла, я разом з іншими дітьми та дядьком Олексою вибігли, щоб дістати їжу, та німецькі снайпери відкрили вогонь, і дядько Олекса впав переді мною. Куля влучила прямо в серце. А могла ж бути я на його місці…

Жінка розповіла, як вони налякані, забігли в хату, а там вже наші солдати. Коли ж німці запалили хати, командир наказав повзти вперед. Так і доповзли за ними на безпечну територію.

Коли знову почали стріляти, діти побігли до окопу. Так і просиділи два дні в холодному окопі жінка вбитого Олекси з двома дітками (одна дівчинка згодом померла від застуди), не в змозі оплакати чоловіка, що лежав під відкритим небом. Ніхто не виходив, навіть за потреби. І лише коли почули рідну мову, то дізнались, що село звільнено ще два дні назад.

Загиблих О.П. Бур’ян та його сестру Я.П. Бур’ян (згоріла живцем) поховали в одній могилі на місці, де розгортались згадані події, біля могили їх батьків, що померли в 1933 році.

Ось така історія і її не перепишеш, і якою б гіркою вона не була, ми повинні знати і пам’ятати подвиг тих, хто наближав Перемогу в тилу і тих хто під жорстоким окупаційним режимом народжував і виховував дітей, наших з вами батьків.

Минулого літа до місця згадуваних подій пошукову групу ”Патріот” супроводжувала учениця 7 класу Петропавлівського НВК Вікторія Мірошниченко, правнука загиблого Олекси Пилиповича, яка показала могили та місце розташування окопу, що врятував життя людям. Вражені цією історією активісти прийняли рішення реконструювати окоп, і зробити музей під відкритим небом, як пам'ять про загиблих і з вдячності тим, хто вижив. Адже вони – це ми, і скільки б не пройшло часу, незрима нитка пам’яті довжиною в 66 років єднає сьогодні минуле і сучасне. Перемога ж була зіткана з мільйонів доль, з яких одним було дано вижити, а іншим – скотитися сльозою по щоці ближнього.

– Наші люди пережили жахливі часи, але найбільшого горя, як голодомор та війна не дай Бог нікому побачити. Пам’ятайте, прошу вас, що найстрашніше – це чужоземці на нашій рідній землі. Не допустіть ніколи повторення такого нещастя, – такими словами завершила свої спогади Варвара Андріївна.

На фото:
1. Могила Олекси Бур’яна,
2. С.П.Константінова,
3. Група ”Патріот” під час екскурсії по місцях визвольних боїв за с. Петропавлівку – на привалі (в центрі – С.П. Константінова, крайня справа – В. Мірошниченко – правнучка Олекси Пилиповича),
4. В.А. Гриненко.