Багато років професійно займався глушінням західних радіостанцій Борис Михайлович Філіпченко, якому зараз 81 рік. Половину життя працював на радіопередаючому центрі у Броварах, був начальником зміни цеху №3, який створював перешкоди радіостанціям “Свобода”, “Німецька хвиля”, “Голос Америки” та іншим. Водночас був уважним слухачем їхніх програм! Коли “Радіо Свобода” відзначало своє 50-ліття, Бориса Михайловича запросили гостем у їхню Київську студію. Він – правнук славетного управляючого Мошногородищенського маєтку Михайла Єфімовича Філіпченка.
– Служба глушіння знаходилася в одному з приміщень, до котрої не було доступу для новачків, – розповідає Борис Філіпченко. – Хоч я був цивільною особою, проте давав розписку про нерозголошення державної таємниці. Але усі довкола знали, чим ми займаємося. Технічне керівництво йшло з Києва, по телефону давалася команда, на якій частоті й хвилі виходити, коли вмикати ГМД – “генератор мєшающого дєйствия”. Глушилка певний час також стояла в Києві у костелі святого Миколая на Червоноармійській, а потім на Олегівській, на Подолі. В Радянському Союзі для глушіння використовувалося 13 станцій дальньої дії й 81 засіб місцевого захисту загальною потужністю близько 40 тисяч кіловат.
У житті радянських людей західні радіостанції відігравали важливу роль. Кількість слухачів “ворожих голосів” постійно зростала. Через шум і тріск ефіру роботяги ловили критику комуністичного режиму, дисиденти слухали розповіді емігрантів, українські націоналісти дізнавалися про життя діаспори, а молодь захоплено вслухалася у заборонені музичні ритми. Голосам “з-за бугра” довіряли більше, ніж “Маяку” та “Променю”.
Яка частина населення СРСР слухає зарубіжне радіо точно не знало навіть КДБ. У липні 1960 року у ЦК доповідали, що в країні є до 20 мільйонів радіоприймачів, здатних ловити іноземні радіостанції. Широкого розмаху набула практика кустарної переробки лампових радіоприладів. Умільці, зокрема й ветерани війни, навчені цьому в армії, за 25-30 карбованців обладнували приймачі короткохвильовим діапазоном. Підприємливі майстри знаходили клієнтів у великих магазинах, де продавалися радіотовари. Пізніше користувалися підвищеним попитом транзисторні радіоприймачі “Спідола”, “Океан”, “Меридіан”, що з фабрики мали короткі хвилі.
– Нам доводилося глушити те, що самі охоче слухали, – продовжує Борис Філіпченко. – Але поблизу глушилок, де ми жили, сигнал був зовсім відсутній. З динаміка лунало суцільне “у-у-у-у-у”, дослухалися до найменшого шепотіння, що долітало з закордону. Глушіння “Свободи” закінчилося у період горбачовської перебудови. Демократичні західні радіостанції допомогли зрозуміти, що відбувається у Радянському Союзі та в Україні. Вони зробили велетенську справу у пробудженні національної свідомості, зацікавили людей політикою, навчили аналізувати інформацію.
Довідка. Мовлення іноземних радіостанцій на територію Радянського Союзу почалося ще у 1930-ті роки й продовжувалося у часи Другої світової. Однак вислів “ворожі голоси” належить пізнішому періоду “холодної війни”. Бі-Бі-Сі почало регулярно говорити на Союз 26 березня 1946 року, “Голос Америки” – у 1947 році, 1 березня 1953 року почалося мовлення радіостанції “Звільнення” (з травня 1959 року змінила назву на “Радіо Свобода”), “Німецька хвиля” існує з 3 травня 1953 року. 16 серпня 1964 року на “Радіо Свобода” прозвучала перша передача українською мовою.
На фото: Борис Філіпченко зі своїм родичем – журналістом Данилом Яневським.
Радіоголоси з-за бугра
