Любові Прокопівні Луценко (Петрусі) в цьому році виповнилося 88 років. Вона найстаріша вчителька початкових класів в селах Дирдин і Хлистунівка. Лише по Хлистунівській школі її педагогічний стаж складає 36 років, 6 місяців і 27 днів. Важко порахувати скільки випусків вона зробила, скількох дітей перевела до середньої ланки. Їх було багато, майже тисяча. Сьогодні вона згадує своє нелегке дитинство і свій шлях до професії вчителя.
З початком колективізації я пішла до школи
Любов Петруха народилася у 1921 році в середняцькій селянській родині. Батько працював на залізниці, а мати господарювала вдома. Жили вони в с.Дирдин на кутку Голопузівка. Так довго звалася крайня вулиця села (пізніше її перейменували на В’язівську). Згодом в сім’ї з’явилося ще двоє дітей: Сергій (1923 р.н.) та Ольга (1925).
У 1929 році Люба пішла в перший клас. Її першою вчителькою була Тетяна Тимофіївна Паволоцька-Фоміч, полька за національністю. Бабусі вже було 72 роки, але вона ще вчителювала і паличку, з якою ходила, використовувала і в педагогічних цілях. Спочатку діти вчилися в старій школі, а до другого класу пішли вже в нову. Її побудували швидко, за рік, і це приміщення слугує школою по сьогодні.
Люба пам’ятає, як Тетяна Тимофіївна майже щодня перепитувала дітей: ”Чи батько подав заяву до колгоспу?" І діти змушені були повторювати це запитання вдома. Любин дід Йосип помер від тифу ще у 1919 році і баба Наталка сама вела господарство. Вона мала молотарку, драч, привід для коня, корову, пару коней, свою землю. Але все це баба віддала до колгоспу, бо боялася примусового виселення. Після неї заяву до колгоспу подала і мати.
В роки голодомору Любина сім’я не постраждала. Та й у селі великого голоду не було. Померло лише декілька родин. Під час репресій 1937-1938 років з їхнього кутка нікого не забрали, але в селі такі люди були. Серед репресованих: Босенко, Давиденко, Катеруша, Крись, Ус. Перший загинув у таборах, а інші повернулися у село під час хрущовської ”відлиги”.
Педагогічну діяльність перервала війна
У Дирдиному Люба закінчила сім класів. Середню освіту отримала в Городищі. А вже з осені 1939 року почала працювати піонервожатою у Дирдинській школі. Через рік її поставили вчителькою. Кадрів тоді не вистачало, а відсутність спеціальної освіти ліквідували швидко. Місяць навчання у Корсунському педтехнікумі і екзамени в кінці навчального року. Ось і всі її ”університети”.
Звістку про початок війни сім’я почула по радіо. Батько, як залізничник, мав бронь і з поїздами відійшов на Донбас. А вже там написав заяву і пішов воювати. Брата не мобілізували. Юнаків 1923 року тоді ще не брали. Війна знайшла його вдома. На третій день окупації Сергій знайшов капсуль від німецької гранати, намагався його розібрати і… стався вибух. Хлопцеві відірвало пальці на лівій руці. Постраждала і ліва нога. Після цього випадку німці Сергія не чіпали і він почав навчатися у сільськогосподарському технікумі у Городищі. Закінчив його вже коли прийшли наші війська.
У 1942 році до Німеччини забрали сестру Ольгу. Вона потрапила до німецького господаря. Нарівні з нею працювала ще француженка та дві доньки господаря. Було важко, але німець не ображав і добре годував. Ольга навіть справляла у нього свій день народження і мала окремий фотоальбом. Після війни вона його ховала у скрині і нікому не показувала. Тоді всі хто ”добровільно” був вивезений на роботи до Німеччини були мало не ”вороги народу”.
Весною 1945 року Ольгу звільнили наші війська. Лише тоді господар показав нашим бійцям документи члена німецької комуністичної партії. Сестра вирішила негайно повертатися додому. Німець її відмовляв, але вона наполягла на своєму. Знайшлися ще дві дівчини з Дирдиного, які працювали у сусідніх господарствах. Добиратися додому вирішили разом. Господар Ольги виділив їм віз, пару гарних коней, а особисто для неї ще й ”придане” – дванадцять валіз різного добра (матерія, одяг, побутові речі). Добралися дівчата лише до кордону. Там їх затримали, реквізували коні і залишили при частині. Працювали для своїх: варили їсти, прасували тощо. Повернулися додому лише 21 вересня 1945 року. Забрати з собою Ользі дозволили лише одну валізу.
При німцях я вийшла заміж і вінчалася у церкві
Люба теж була у списках остарбайтерів. Довелося переховуватися у тітки Горпини. Тітка розповіла, що сімейних дівчат не беруть до Німеччини і запропонувала вийти заміж. Свого майбутнього чоловіка Федора Люба знала ще до війни, як вчителя із сусіднього села Хлистунівка. З перебитою конем ногою його комісували з армії у травні 1941 року. Німці його не чіпали. З Федором Люба зустрічалася разів п’ять на переїзді, між Дирдиним і Хлистунівкою, поруч мадярських вояків, які охороняли залізницю. У 1943 році молоді розписалися у сільській управі, а за наполяганням тітки ще й повінчалися в церкві. Люба переїхала жити до чоловіка у Хлистунівку.
Місцевий староста був сватом її чоловіка, але все ж записав дівчину до списку остарбайтерів. Коли ж Федір пішов до нього розбиратися, то у відповідь почув: ”Нічого. Хай їде”. Врятувало те, що вона вже була вагітна і зуміла своєчасно дістати про це довідку.
Восени 1943 року німці в останній раз забирали чоловіків до Німеччини. Хотіли забрати і Федора. Під час облави, коли вже стукали у двері, він висадив вікно і сховався у ятці (прибудові для соломи). В кімнаті це вікно заздалегідь було завішене килимком. Німці довго його шукали, навіть хотіли спалити хату, але так і пішли з двору ні з чим.
Після звільнення села від німецько-фашистських загарбників Федора Миколайовича викликали до райвійськкомату і призначили директором Хлистунівської школи. Ще й наказали, щоб через два тижні вона працювала. Школа була без парт, з побитими вікнами і купами гною. Під час окупації в ній була конюшня.
2 березня 1944 року школа запрацювала. Але це коштувало неймовірних зусиль. Зібралося сім перших класів і в кожному по 40-45 учнів різного віку. Так, Любов Прокопівна повернулася до вчителювання. Вона любила свою професію і віддавала частинку свого серця дітям. З любов’ю і повагою ставилися до неї діти та їхні батьки.
Разом з чоловіком Любов Прокопівна виховала двох дітей: Ольгу і Віктора. Має вже трьох онуків і трьох правнуків. Відрадно, що по стопах бабусі пішла її онука Лариса. Вона теж стала педагогом і викладає німецьку мову в Київському національному університеті ім.Т.Шевченка.
Хотілося б щоб всі, хто знає цю чудову жінку, а тим паче був її учнем, згадали добрим словом свою першу вчительку, побажали їй здоров’я і добра. А хто має можливість і привітали її особисто, завітавши на вулицю В’язівську у Дирдиному.
На фото: 1. Любов Петруха (крайня з ліва у першому ряду) з однокласницями. Городище, 1939 р. 2. Любов Прокопівна у Хлистунівській школі, 1966 р.