Городищенець Микола Мамай мріяв керувати зовсім іншою машиною – хотів керувати вугільним комбайном і працювати на шахтах Донбасу. Та війна висмикнула його з рідного Городища на фронт і посадила в кабіну літака-бомбардувальника.

Перший свій орден Червоного прапора офіцер отримав за Великі Луки – у битві за це місто літак нащадка козацького роду Мамаїв зробив 8 бойових вильотів за день і був буквально зрешечений ворожими снарядами, проте кожен з вильотів завдав тяжких втрат ворогові.

На грудях льотчика дзвеніло вже кілька орденів і медалей, коли він узяв участь у боях за визволення рідної Черкащини – зокрема у Корсунь-Шевченківській битві. Йому випало бомбардувати міст у рідному Городищі, через який втікали ворожі війська. Одна з бомб Мамая рознесла міст, біля якого він малим ловив рибу у річці Вільшанці, адже до рідної хати від мосту було якихось метрів триста. Виконавши завдання і лігши на зворотний курс, хитнув крилом над рідною хатою і скинув вимпел з листом для матері, у якому обіцяв скоро повернутися…

Слава про майора гвардії Мамая гриміла по всьому фронту після нового подвигу – фактично, саме його літак зірвав спробу німців відступити за річку Нейсе й закріпитися на рубежі Котбус-Шпремберг. Якби фашистам це вдалося, жертви радянських військ були б величезними. Та бомби Мамая залишили від мосту через Нейсе лише бетонні підпори, а німці, які, відступаючи, скупчилися на березі річки, були знищені радянською піхотою…

Війна йшла до завершення. Майор вже бачив під крилом свого літака Берлін, бомбив скупчення фашистів, чий недобитий орел зі свастикою в агонії чіплявся за останні метри на підступах до лігва Третього рейху. Спалахи залпів ворожих зеніток були для Мамая звичними за роки війни, та цього разу вони були й найбільш влучними. Коли літак спалахнув від прямого попадання, його екіпаж вирішив битися до кінця. Останнє, що бачив у своєму житті майор з Городища Микола Мамай, – перекошені від жаху фізіономії фашистів, у колону яких він увігнав свій палаючий літак. Це сталося 16 квітня 1945 року, за лічені дні до Великої Перемоги…

Того ж, 1945 року, Миколі Мамаю посмертно присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Його ім’ям назвали вулицю в рідному Городищі, де стояла батьківська хата Мамая. Нині цю звивисту вуличку, яка спускається з кручі від сільськогосподарського технікуму до берега Вільшанки, перетворили на суцільне сміттєзвалище. Збереглося рідне дворище героя, яке місцеві досі називають Мамаєвим. Тут ніхто не живе: частину двору разом з хатою Миколиної матері продали, та вже вимерли всі, хто там жив, а від хати залишилися тільки жалюгідні руїни. На іншій частині дворища, на хаті рідного брата Миколи, довго висіла металева табличка, яка гласила про те, що тут народився Герой Радянського Союзу. В часи "недорозвиненого капіталізму" її вкрали на брухт…

На дворище навідується двоюрідний внук Миколи Мамая – на городі в центрі містечка Городища він садить картоплю й городину. Родич героя виживає так само, як і решта співвітчизників у наш далеко не героїчний час…