Криваві 30-ті... Чи можна їх забути? Житель с.Набоків згадує трагічні сторінки життя його близьких родичів та односельців
Дмитро Карпович Пожар за віком вже давно пенсіонер, але продовжує активно працювати, очолює районну ДЮСШ спортивного товариства “Колос”. Не байдужий він і до історії. Вже не раз розповідав про пережите читачам газети. Ось і сьогодні, пригадуючи власні враження та розповіді родичів, ділиться спогадами про важкі , а під час і жорстокі, довоєнні роки.
Бий своїх, щоб чужі боялися
Не так давно по черкаському радіо цілий ряд міських депутатів та жителів міста паплюжили свого мера за демонтаж пам’ятника Леніну. В цих виступах було багато злоби і ненависті. Але виникає запитання, щоб було б з цими “вболівальниками” за радянської влади? Чи могли б вони так відкрито критикувати дії посадових осіб? Так ось пам’ятника їм жаль, а життя сотень тисяч, а то і мільйонів життів громадян СРСР, яких було знищено за теоретичними викладками того ж таки Леніна про невідворотність класової боротьби, зовсім ні?!
За ленінською теорією, яку ревно втілював в життя Й.Сталін, нищилися не лише “буржуазні елементи”, а і просто “неблагонадійні”. Серед них навіть соратники революції, видні воєначальники, герої війни. Пригадайте Бухаріна, Якіра, Кузнєцова та багатьох інших. Що вже говорити за простий люд, якому клеїли ярлики “ворогів народу” і мільйонами, без суду і слідства, піддавали репресіям. І все це робилося, щоб утвердити радянський лад, щоб тримати людей в страхові і покорі. І не лише в своїй країні.
Злиденне життя і жорстокі закони
Люди середнього та старшого віку нарікають на сьогодення: малі зарплати, скромні пенсії, постійне зростання цін. Все це так, та чомусь забувають, що при радянській владі більше тридцяти років на селі взагалі не знали, що таке пенсія. Більше того понад двадцять років колгоспники працювали на трудодень, а селяни навіть не мали паспорта громадянина СРСР. А без паспорта і ні туди, і не сюди... А на той трудодень більшість селян працювало по 10-12 годин на день, а в кінці року на кожну записану “паличку” отримували по 7-25 коп. і по 200-300 г зерна, та й то після виконання державних заготівель.
А які були суворі закони щодо дотримання трудового законодавства! Запізнився на роботу на 15-30 хвилин – отримуй півроку, а то й рік примусової праці. Так, рідний дядько Дмитра Пожара Яків, працюючи вантажником у пісчаному кар’єрі в Городищі, запізнився на зміну, що починалася о шостій ранку. Підвела зозуля (годинник-ходики), яка не закувала о четвертій. Запізнився на 15 хвилин, і відразу ж був засуджений до трьох місяців примусової праці. На те, що в нього було п’ятеро дітей і їх треба годувати ніхто не зважав.
Не менш суворими були і закони щодо охорони соціалістичної власності. Так, один із сусідів підібрав після колгоспних жнив біля кладовища житні колоски. А вже перед своїм двором зустрів колгоспного охоронця, який запідозрив його у крадіжці снопа. Наступного дня виїзний, показовий суд ухвалив дядькові Іванові 1 рік ув’язнення. Оскільки “вкрадений” сніп не знайшли, то судили “за посягання на соціалістичну власність”. Так сусід і відсидів у тюрмі за якихось 2-3 кг жита.
Краще війна, ніж тюрма
А ще селяни були обтяжені непомірними податками (щоб зміцнити державу): на м’ясо, молоко, яйця, картоплю і навіть на садки. Тому їх інколи і вирубували без жалю. І все це необхідно було здати в указаний термін державі. Бо могли забрати і більш цінні речі.
А найбільшим лихом в той час був страх, що не сьогодні, так завтра тебе заберуть. Ще один дядько Дмитра Пожара Петро – бухгалтер місцевого колгоспу, щовечора перед сном тихенько відкривав вікно, не знімав черевики і клав під подушку якусь торбинку. Коли ж малий Дмитро запитав у бабусі чому дядько не знімає черевиків, як лягає спати, то бабуся пояснила, що у дядька ревматизм і йому так легше, не болять ноги. А ще хлопцеві кортіло перевірити, що ж там дядько ховає в торбинці, під подушкою. І така нагода трапилася. В торбинці лежали дві цибулини, шматок сала і окраєць хліба. Ось так дядько щоденно, протягом трьох років, готувався до втечі на випадок нічного арешту. Але ж чи далеко втечеш? Дядько говорив: “Хай би краще війна, то знав би за що загинув, а гнити нізащо в тюрмі, та ще й на дітей пляма – це несправедливо”.
Уникнути репресій було не можливо. Після розкуркулення на початку 30-х нова біда прийшла в село у жовтні 1937 року. За якихось 3-4 тижні в Набоковому вибрали (заарештували) всі рештки “буржуазних прихисників”. Спочатку забрали колишнього церковного дяка та колишнього агронома балашовської економії. Потім двох поляків, які в 30-х роках одружилися на місцевих дівчатах і залишилися жити в селі. Згодом колишнього корчмаря та власника сільського магазину, двох колишніх прапорщиків царської армії та двох куркульських синів. Так очищали село від “буржуазних елементів”.
Наслухавшись офіційної пропаганди в селі вірили, що то були вороги радянської влади. Та яке ж було розчарування і подив, коли 27 березня 1938 року, за одну ніч, забрали 12 осіб рядових колгоспників: конюхів, воловиків, теслів, каменярів. Зранку їх повезли до містечка. По дорозі оперуповноважений побачив випадкового перехожого, який як на лихо зібрався в своїх справах у Городище, і запропонував тому під’їхати з ними. Всі ці люди в село більше не повернулися. Ніби зникли безслідно. А на осінь 1938 року в селі “підмели” майже всіх партійних та активістів. Комуністична влада “пожирала своїх власних дітей”.
Тож жалкують за соціалістичним суспільством лише ті, хто не зазнав всіх “благ” утвердження соціалізму. А небайдужій людині потрібно знати гірку правду і не забувати все те, що відбувалося в роки лихоліття.