Гладенько зачесані на рівний проділ коси. Глухо застебнута на часті ґудзики сукня з білим круглим комірцем. Туго затягнута тонка талія. Ледь вловима усмішка на вустах. А в погляді – впевненість та доброта. Це – молода господиня Симиренкового дому, дружина Платона Федоровича – Тетяна Іванівна.

…З двадцятилітньою донькою голови Одеської міської думи Овчинникова, що, як і Симиренки, походив з кріпаків-втікачів, двадцятидев’ятирічний Платон, один із засновників процвітаючої фірми «Яхненки — Симиренки», став на рушник 1849 року. І, як свідчать родинні перекази, весільного дня молодята поклали у ґрунт яблуневу насінинку, а потім разом зростили декоративний і плодовий сад, який дбайливо доглядали, прилучаючи до цього і сина Левка — майбутнього вченого-помолога світового рівня.

Хутір, на який подружня доля привела Тетяну Овчинникову, хоч і на сотні кілометрів віддалений від Одеси, не був, однак, глушиною. Адже він — частинка модерново оснащеного цукрового, верстато- й машинобудівного заводів, де високо оплачується праця робітників, добре облаштований їхній побут, навчання, медичне обслуговування… Цей дивний острівець свободи й духов­ності приваблював звідусіль людей освічених, з передовими поглядами. Гості не переводилися у Симиренків, їх радо зустрічала і проводжала привітна Тетяна Іванівна, не тільки дбайлива господиня, а й цікава співбесідниця, яка добре зналася на літературі, мистецтві, мала свою думку щодо всіх суспільних процесів.

На долю цієї тендітної, але, як виявилося, вольової і мужньої жінки, випали важкі випробування. Спізнати подружнього щастя їй довелося лиш вісімнадцять недовгих років, але й вони були потьмарені втратою двох дітей, невиліковною хворобою чоловіка. Коли Платона Федоровича не стало, Тетяна Іванівна залишилася з п’ятьма дітьми на руках: старшому — вісім, молодшій — нема ще й року. Скоро за сином пішов за вічну межу й батько Платона, а Тетянин свекор Федір Степанович, незабаром і старий Яхненко, цебто не стало не тільки головного керманича великого виробництва, яким був Платон Федорович, а й керівників фірми старшого покоління. Темні хмари, що зависли над справою всього життя Симиренків, не заступили світу вдові. Всю себе вона віддала вихованню чотирьох синів — Левка, Платона, Миколи, Олекси та доньки Марії, які, отримавши глибоку домашню освіту, були віддані до престижних гімназій, а потім здобули вищу освіту відповідно до своїх здібностей і бажань. Тетяна Іванівна щиросердно любила своїх дітей та онуків, віддавала їм свою ласку, тепло і ніжність, прагнула, щоб вони зросли щирими і чесними.

Тетянин день дуже шанувався в родині Овчинникових. Скажімо, 10 січня 1850 року мати писала до доньки у Мліїв: «Вітаю тебе, люба моя Таню, з днем твого янгола, бажаю тобі здоров’я і щастя…» І, як засвідчила подальша історія, ця традиція пустила глибоке коріння у Симиренковім роду, де було дуже відповідально носити ім’я Тетяна. Так, на честь матері, назвав свою доньку Левко Платонович і в одному з листів так звертався до неї: «…В цей день мене завжди огортає атмосфера минулого, щасливого, молодечого, коли жива була мати, людина виняткових душевних властивостей. Який це був світлий, святий образ, рівного якому я в житті не зустрічав… Метою нашого життя повинне бути прагнення стати подібними до неї і бути гідними її любові до нас усіх… Бабуня — свята людина і християнка в найкращому розумінні цього слова».

Ще ніхто не відав тоді, скільки бід доведеться пережити онуці й тезці Тетяни Іванівни. Якщо бабуня, тяжко переживаючи ув’язнення і заслання улюбленого сина Левка, могла клопотатися перед царським урядом про полегшення його долі, то сама Тетяна Львівна не сміла заступитися за свою єдину дитину, коли сатанинський сталінський режим відняв у неї батька, чоловіка та сина Платона.

Тетяна Львівна зростала у Млієві і Києві в інтелігентній родині, навчалася в Парижі, там вийшла заміж, народила дитя. І повернулася додому в Україну, де пройшла жорстоку школу виживання і де творила свій непомітний щоденний подвиг. Коли восени 1937 року без жодної на те причини, услід за дядьками Володимиром та Олексою Симиренками, за грати потрапив Платон, вона мала мужність, аби не тільки вистояти самій, а й підтримати інших. У двох кімнатках на вулиці Артема у Києві, що залишилися від великої материної квартири, прихистила двох круглих сиріт, свою племінницю Оленку та її подружку Катю, чиї батьки були заарештовані майже водночас, і підгодовувала всіх, чим могла. Заробляла тоді непогано, викладаючи в школі німецьку та французьку мови, брала додаткові уроки, а сама жила дуже скромно. Допомагала багатьом, найперше родині вже тоді розстріляного брата Володимира, що жила в Херсоні і дуже бідувала. Пакунки відправлялися туди, а також у Солікамськ, де, за офіційним повідомленням, був ув’язнений Платон. Усі ці тривожні роки, всю війну в кімнаті Тетяни Львівни, у дверному проміжку із сусідньою квартирою, закладеному цеглою кимось із бійців, які останніми залишали Київ, зберігався великий скарб — рукопис батькової «Помології», яку було видано тільки за часів хрущовської відлиги трьома солідними томами, а також дорогоцінні призи, вручені імператором на петербурзьких виставках плодівництва.

Катерина Гловацька, одна саме з тих, порятованих Тетяною Львівною дівчаток, у своїх спогадах «Роки мчать, змиваючи сліди», розказує, що після ХХ з’їзду КПРС Платона реабілітували, Тетяні Львівні повернули синову кімнату, а незабаром вручили орден Леніна, буцімто за тридцятилітню вчительську працю. Сама ж Тетяна Львівна тоді сказала: «Орден я одержала за сина». Не прийняти нагороду за тих часів вона не могла…

Попри всі випробування, Тетяна Львівна залишалася жвавою, балакучою, дзвінкоголосою, навколо неї завжди юрмилися люди, молодь, відвідували журналісти із Черкас, науковці, пропагандисти діяльності родини, зокрема письменник Олексій Савчук, автор книги «Зелене сонце».

Останні свої роки Тетяна Львівна присвятила створенню бібліографічного довідника про батька, співпраці з симиренкознавцями, зокрема одним з авторів книги про цю родину «Симиренків сад» доцентом Олександром Кекухом. Це йому було доручено в 1958 році відкрити урочисту сесію академії сільськогосподарських наук, присвячену 70-річчю створення Мліївського розсадника і постанови уряду про присвоєння садстанції імені Левка Симиренка. Впродовж 1956-1958 років Олександр Кекух опублікував у «Черкаській правді» більше десятка нарисів про цю славетну родину. Багато документів, фотографій та інших безцінних реліквій передано до Мліївського музею.

Катерина Гловацька докладно описує, як відзначався в квартирі Тетяни Львівни Тетянин день: «Щороку, 25 січня, двері помешкання майже не зачинялися із самого ранку й до вечора — стільки приходило людей, щоб привітати іменинницю, побажати їй здоров’я, принести якийсь немудрий подарунок, найчастіше — це було щось смачне до святкового столу. Якось в один з останніх років я мала можливість прийти вранці і зосталась на весь день, щоб частувати гостей. Тоді я полічила: без будь-якого запрошення протягом дня прийшло двадцять вісім осіб. Це до старої, немічної жінки, якій уже перевалило за вісімдесят. Зазнавши стільки горя — вбивство батька, розстріл брата, загибель у ГУЛазі сина, вона робила тільки добро, а добро не забувається».

Тетяна Львівна була невимовно рада, коли з-за океану обізвалася родина брата Володимира — його дружина Олександра Демидівна з сином Олексою та донькою Тетяною. Налагодилось листування. Тетяна Володимирівна, донька професора Володимира Левковича Симиренка, який мріяв укрити яблуневими садами цілий світ, народилася у Києві, але, як свідчить сама у публікації «Очима пам’яті», з родинного патріотизму батька, була зареєстрована у Млієві. Тут провела своє раннє дитинство, з молоком матері всотала любов і повагу до минувшини й своїх предків. Її охрестили Тетяною на честь прабабусі, у них був спільний день янгола, але дівча уявляло того янгола-охоронця в особі Тетяни Іванівни.

Професора Володимира Симиренка добре знали в зарубіжжі і дуже мало хто в Україні. Це вже в добу незалежності з’явилося багато публікацій про всю родину й про нього, а Тетяна Володимирівна кілька разів приїздила в Київ, у Городище та Мліїв, казала про себе, що вона остання з тієї гілки роду, що народилися і зросли в Україні, а більшість життя провели в еміграції. Вона політолог, тривалі роки працювала в міністерстві федерального уряду Канади, а вийшовши на пенсію, присвятила себе й увесь свій час відродженню правдивої пам’яті про свою родину в Україні, адже Симиренки вписали не одну яскраву сторінку в історію нашого краю. Своєю найбільшою перемогою Тетяна Володимирівна вважала вихід у світ останньої наукової праці Володимира Симиренка «Часткове сортознавство плодових рослин України», третій примірник машинопису якої дивом врятувала Марія Демидівна, вірна дружина, а донька 1992 року передала його з-за океану до Інституту садівництва Української академії наук.

В одному з своїх інтерв’ю Тетяна Володимирівна повідала, як у перший день Різдва чекісти потрошили родинний архів, палили папери в каміні — козацькі грамоти Симиренків, малюнки Шевченка, його листи. Вся підлога була засипана паперами, важко було все допильнувати. Тоді мати виштовхала рукопис ногою за двері, його сховали під матрац Олесевої колиски. У рюкзачку, за плечима тоді ще юної Тетяни Симиренко, рукопис і кілька родинних фотографій здійснили дуже важкий і довгий шлях у еміграцію, щоб повернутися в Україну більше, ніж через півстоліття.

Саме Тетяна Володимирівна в 90-их роках минулого століття була одним із фундаторів музею «Робоча кімната В.А.Симоненка», створеного у редакції газети «Черкаська правда». Вона передала музею всі опубліковані в Канаді твори поета і книги, присвячені витязю молодої української поезії.

Поет Олекса Ющенко в збірці «Гомери України» вмістив вірша «До серця йшов потік тепла» про нескорену й сміливу дівчину, яка повернула батьковій землі його труд, який не втратив свого звучання і сьогодні. Завершується вірш такими рядками:
Є дочки у батьків — вони
Проносять вірність, як сини.

Це про всіх Тетян із знаменитого роду Симиренків. Згадаймо про них у Тетянин день.

На фото:
1.Дружина Платона Симиренка Тетяна з донькою Марією. Фото сер. ХІХ ст.
2.Дружина Володимира Симиренка Марія. Фото 1920-х рр.

Антоніна ГЛУЩЕНКО,
член Спілки журналістів України, м. Городище