Шевченків ювілей 1964 року в спогадах городищенців
Сьогодні українці всього світу, і не лише українці, готуються до великого ювілею – 200-річчя з дня народження Великого Кобзаря. Попередній великий 150-літній ювілей відзачався 1964 року – ще за радянського часу і був одим з останніх заходів державного рівня епохи хрущовської «відлиги». Про окремі цікаві епізоди тогочасних святкувань згадують сучасники тих подій, очевидці і безпосередні учасники передювілейних заходів та святкових урочистостей, уродженці Городищини. Тож надамо їм слово…
Перший спогад від колишнього школяра, а нині викладача Городищенського ПТУ-14, Євгена Івановича Волощенка, 1949 р.н.: «В 1964 році мені було 15 років, я ходив до восьмого класу Городищенської СШ № 2 і дуже добре пам’ятаю ті часи. До ювілею готувалися, звичайно, не так масштабно, як зараз, – в школі проводили шевченківські читання, виховні години, уричисті засідання, покладання вінків, були тематичні підбірки хужожньої літератури і тому подібне. Проводилися заходи й на міському рівні (району тоді не було), які саме – сказати не можу, бо далі школи я нічим не цікавився, але добре пам’ятаю дві події. Перша – того року вперше було дозволено делегаціям з США та Канади виїхати за межі Києва, в зв’язку з цим в авральному порядку вздож дороги, що вела на Мориці та Шевченкове, солом’яні покрівлі на хатах поміняли на шиферні, а двори від дороги відгородили штахетними парканами. У Вільшані була виправна трудова колонія, яку терміново перевели кудись в інше місце. Друга – на 1963 рік припадає початок глобального потепління, однією з ознак якого була поява колорадського жука. Якщо влітку того ж року траплялися поодинокі екземпляри, на які ніхто не звернув уваги, то в «ювілейний» рік жуки стали справжнім лихом, до якого люди виявилися зовсім не готові. Тоді ж, восени, поповзли наполегливі чутки, які швидко поширилися, що це американці під час відвідин Шевченківських місць звезли нам ці «подарунки» з метою економічної диверсії».
Своїм спогадом про події того часу ділиться колишній інженер з охорони праці, уродженець Городища, Вадим Григорович Шиленко, 1936 р.н.: «В період підготовки до святкування і святкування 150-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка я працював у Черкаському цукротресті і значну частину робочого часу проводив у відрядженнях в межах області. Згадую, що в цей час проводилася значна робота по відзначенню знаменної дати. Особливо це стосувалося місць пов’язаних з перебування там Т.Г. Шевченка. Причепурялися також дороги, по котрих мали пересуватися екскурсії до Вільшани, Шевченкового, Моринець. Дорога від Городища до Моринець була упорядкована, місцями заасфальтована. Прилеглі до неї садиби і будівлі огороджені стандартною штахетною огорожею. Декому з власників будинків, розташованих уздовж дороги, виділили шифер на заміну солом’яних покрівель. Майже в кожному з сіл можна було почути іноді з гумором: «Спасибі Тарасу за тин і за трасу». Зустрічалися і «потьомкінські» рішення проблем. Так, у селі Петропавлівка, на виїзді в бік Вільшани, праворуч від дороги, стояла убога хатина. Двір огородили тином, саму хатину дещо причепурили, але убогість садиби все-одно дратувала око. Тоді перед хатою поставили величезний щит з малюнком і написом метровими літерами типу «Наше поколение будет жить при коммунизме!»
Невеликим спогадом поділився уродженець с. Дирдин Володимир Федосійович Лелеко, 1938 р.н.: «З 1962 року я працював інструктором обкому комсомолу. Ще за рік до ювілею почалася кампанія по вибору активістів на святкові заходи. По всій області молодіжні комсомольські організації проводили шевченківські конкурси, вечори тощо. В Каневі, на Чернечій горі, була побудована величезна сцена з місцями для глядачів. Ці заходи контролював відділ пропаганди обкому комсомолу і особисто перший секретар Володимир Єфимович Омельчук. В кожному районі готувалися до виступу молодіжні агіткультбригади. Під час святкувань був великий концерт. Керівник радянської держави Микита Хрущов і члени урядової делегації їздиди після нього на острів. Для них там було організовано гарний стіл та дозвілля. Я відповідав за вирішення організаційних питань щодо розташування запрошених делегацій. Люди святкували цілу ніч, особливо молодь. Мене охоплювало тоді почуття піднесення і гордості за нашого земляка, який зібрав на свій ювілей шанувальників з усього світу».
Згадує Володимир Якович Бурлака, 1947 р.н.: «В березні 1964 року, будучи студентом Городищенського сільськогосподарського технікуму, я брав участь у чергуванні народних дружинників і міліціонерів уздовж вулиць Городища, коли іноземні делегації проїжджали через місто на Шевченкове. Пам’ятаю, що їхало 20 автомобілів «Волга» і 17 автобусів ПАЗ. І ось на повороті, біля маслозаводу, автобус притишив хід і у вікно висунулася жінка. Вона закричала: «Люди добрі, передайте мамі, що я жива й живу у Канаді», а ще назвала село й прізвище матері. На жаль я їх вже забув. Коли будувалася траса на Шевченкове, коштом держави перекривали шифером хати над дорогою. У Городищі, навпроти теперішнього автовокзалу, стояла убога хатина під соломою. Шиферу на її перекриття не вистачало. Господарю хатки дали вказівку перекрити дах лише від дороги, а він зробив навпаки. Отож була халепа. Довелося для «мудрого» діда шукати додатково шифер».
Ще один спогад від жительки м. Городище Лариси Юріївни Бондаренко, 1947 р.н.: «У 1964 році я була студенткою другого курсу Городищенського сільськогосподарського технікуму. Брала активну участь в художній самодіяльності технікуму та районного Будинку культури – грала на кларнеті в духовому оркестрі, співала в хорі й ансамблі. В березні 1964 року проводилися концерти-огляди, на яких відбирали колективи для зведеного хору, що мав виступити в травні місяці в Каневі на Чернечій горі. Хор технікуму теж потрапив на канівське свято. Готуючись до нього ми шили костюми, ходили на репетиції. Для нас це був відповідальний захід. В день поїздки було сонячно і жарко. Перед тим як сісти в автобус, зробили колективне фото біля будинку райкому ЛКСМ та парткому, бо району тоді в Городищі не було. В Каневі, на Тарасовій горі, було збудовано величезний поміст-східці для зведеного хору Черкаської області у дві з половиною тисячі виконавців. Пам’ятаю, що ми стояли на лівому крилі, а на правому – облич не бачили, лише силуети співаків. Співали кілька пісень на слова Т.Г. Шевченка та пісні про Черкащину. Найбільше запам’яталася пісня «Реве та стогне…» Це було незабутнє, особливе враження – шум вітру, грому, хвиль Дніпра. В ході концерту виступали провідні артисти України, зокрема, Дмитро Гнатюк і Діана Петриненко. Останній від спеки стало погано і їй викликали швидку допомогу. Серед хористів теж багатьом було пагано, бо всі стояли проти сонця, а воно таки добряче гріло в той день. Мої подруги, студентки технікуму, виконали кілька номерів (соло і дует). Ми були горді, що виступали на такому величному святі. Хочу сказати, що так масово відзначати річниці Шевченка почали саме в ті роки. В школах і раніше вивчали творчість Т.Г. Шевченка, проводили вечори тощо. Але такої помпезності, як на 150-річний ювілей ще не було.
Крім того сталося в той період ще ряд подій… Від Городища ло с. Шевченкове було збудовано гарну дорогу, поставлено нові паркани, перекрито дахи шифером, за що люди почали говорити: «Спасибі Тарасу, що побудував нам трасу». А до того ходив таємно по руках вірш «Встань, Тарасе, подивися, до чого ми дожилися». Вірш був дуже дотепний. Майже в стилі Тараса. На жаль я його вже не пам’ятаю, та й про таке тоді було заборонено говорити. Вірш був про всі недоліки тогочасного життя: i про злидні, і про колгоспні трудодні, і про дороги, і про сало та м’ясо, яке треба було здавати державі, а собі не залишалося. У Вільшані було закрито тюрму і побудовано на тому місці сільгосптехніку. Допоміжна школa-інтернат була перенесена з Шевченкового до Вільшани. Це було зроблено після наполегливого втручання української діаспори з Канади.
Коли Україна стала незалежною, до Шевченкового краю приїхала делегація зі Львову. Вони йшли до музею з національним прапором, але знайшлися люди, які той прапор вирвали з рук і зламали. Проте гості не злякалися, а винесли з автобуса ще один прапор. Такі то ми українці. Тому й стоїмо сьогодні на Майдані, вирішуємо, куди йти: влада каже на схід, а народ – на захід. А Тарас писав: «В своїй хаті, своя правда і сила і воля». Тож не забуваймо ці слова».
На фото: 1. Зведений хор Черкащини на Тарасовій горі, 1964 р. 2. Автор спогадів Вадим Шиленко. Фото 1964 р. 3. Хор Городищенського технікуму перед поїздкою в Канів. Крайній зправа – керівник хору Онацький Юрій Миколайович, поруч з ним – Лариса Бондаренко. Фото 1964 р.