Гілки Шевченкового роду із Зеленої Діброви. Село Зелена Діброва – батьківщина роду Красицьких. З нього пішло дві відомі талановиті постаті – художник Фотій Красицький та письменник Дмитро Красицький.

Дев’ятнадцятилітньою Катерина, старша сестра Т.Шевченка, вийшла заміж у Зелену Діброву за Антона Красицького. Тарас, залишившись сиротою, часто навідувався до улюбленої сестри, бо знав: тут йому завжди раді. Про перші відвідини нашого села знаходимо в книзі Д. Красицького «Тарасові світанки»: «Тарас ішов у Зелену Діброву. Густий ліс, ніби кліщами, обняв невеличке село, що загубився в садках. Ішов не кваплячись і мимоволі думав. Тут сестра Катря одружена з Антоном Красицьким. У них є вже Оленка, а він, Тарас, виходить Олені дядько. Дивно! Тарас усміхнувся і прискорив ходу. В центрі села виднілася церква з високою дзвіницею».

І в рідній Кирилівці, і так само в Зеленій, сидячи між дорослими тихим надвечір’ям на спризьбі сестриної хатини, слухав розповіді про несправедливість панів. І можливо, вже тоді в дитячій голові малювалася помста, яка пізніше знайшла свій відбиток у «Гайдамаках».

Більше тижня гостював він у сестри і потоваришував із однолітками. З ними бігав до лісу, що зветься Довжик. А в ньому – Козацький дуб, де любив ховатися в його дуплі від дощу, про якого й досі з покоління в покоління передається легенда.

Легенда про Козацького дуба.

Широкою вкатаною стрічкою тягнеться дорога між Зеленою Дібровою і Козацьким. По обабіч неї – крислаті дерева. Вгорі сплітаються віттям і утворюють своєрідний тунель. Входив в нього - і відчуваєш ніжну прохолоду і душевний спокій. Час нібито сповільнюється і ритм життя якийсь інакший. Здається, розумієш мову кожного дерева, і від того в твоїй уяві постає багатовікова його історія. Особливо вражає розповідь старезного дуба, який, наче дід на осонні гріє своє вироблене роками тіло. А йому ж більше трьохсот літ.

...Молодий, кремезний, гарний. А до всього ще й жартівник на вечорницях. Його , Івана, любило все село. Бо одне діло з молодими дружбу водити, а інше - старість шанувати. Та й майстер був на всі руки. Від діда-прадіда передалось. Чи стельмашити, чи ковалювати –все до ладу. Про таких в народі кажуть: « І швець, і жнець, і на дуду грець». Та одна вада в парубка була: не міг кривди терпіти. Як тільки запримітить щось не так, то зуби зціпить, блисне очима – аж іскри сипляться. Та кулаки зіжме так, що аж хрустять. Та терпілось до пори, до часу.

Накинув молодий панич оком на його дівчину, Оксану. Наказав прислузі доставити її в маєток. Обіцяв багато, а сам ковзав похітливими очима по стрункій постаті дівчини. А вона, беззахисна, як те чаєня, благальним поглядом дивилася на нього і не могла зрозуміти. Навіщо їй ті панські покої, розкішні убори, коли їй і у вишиванці добре і хоч один разочок намиста в неї на шиї, та й той їй до лиця. Та й чоботи до осені Іван обіцяв справити. Як не просила, як не благала - не допомогло.

Дізнався про це Іван-відчайдух. Налетів на панський маєток уночі, викрав дівчину, сховав у далеких родичів у сусідньому селі. А коли повертався - отут у лісі і настигли його панські посіпаки. Знущалися як могли. Понівечили молоде тіло до невпізнання. Там у лісі й поховали його люди. Переказували, що Оксана кілька разів відвідувала могилу, тужила дуже за коханим, а тоді зникла назавжди. А на тому місці, виріс могутній дуб, а біля нього - кущ калини.

...Цей дуб нині нагадує старезного сивого дідугана. Вже й стовбур на ньому, ніби шрамами вкритий, як на козацькому тілі. Біля нього свого часу стояв замислено малий Тарас, прошкуючи навпростець до сестри Катерини в Зелену Діброву. Цього велетня відобразив на картині художник Ф.Красицький, внук Т.Шевченка по сестрі Катерині.

Багато часу спливло з тих пір. Та й понині дуба називають Козацьким. А іноді й Циганським. Бо були часи, коли зі степів сусідньої області кочували через наші місця цигани. І саме неподалік дуба на галявині зупинявся їх табір. Повз цей дуб проїжджали і чумаки зі своїми мажарами. Біля нього чаклували зі спорядженням вечері.

У 20-і роки XX століття цей велетень-дуб наводив жах на жителів села Зелена Діброва та навколишніх сіл. Саме біля нього найчастіше зачаєно чатувала на перехожих банда, яка грабувала і навіть убивала людей. Люди, які їхали до млинів та на торги у Звенигородку та Ватутіне, з острахом долали відрізок лісу, який сполучав Зелену Діброву з Козацьким.

Напередодні другої світової війни, неподалік дуба, будувалася залізнична колія, яка мала стратегічне спрямування. До цього часу, як живий свідок, стоїть частина мосту, який не зруйнували ні дощі, ні сніги. Біля нього розводили піонерські вогнища учні, святкуючи день народження піонерської організації. Молодь проводила свої розваги, відзначаючи травневі та великодні свята.

А сьогодні дуб зустрічає туристів, охоче позує їм на фотографіях.

...Козацький, Циганський, Чумацький… Та як би не називали його прийдешні покоління, головне, що бережуть своїм нащадкам і переповідають цю дивовижну історію. А вона завжди жива!

Катря в усьому була схожа на матір. Такі ж добрі й ласкаві очі, дбайливі руки, що так чепурили його чуприну у ночвах із запашним зіллям. Та й чисту сорочку в святу неділю подавала так, як це робила мати.

Саме такою уявляємо ми Катрю, дивлячись на обличчя викарбуване на пам’ятнику на її могилі. У глибокій задумі над ним – каштан, про якого у стилі Шевченкового вірша написала ще ученицею вчителька місцевої школи Галина Степаненко.

Ой каштане, милий брате
Ой каштане, милий брате,
Як шумиш листвою.
Я виходжу розмовляти,
Як з рівним, з тобою.
Тебе люди посадили
На моїй могилі,
Щоб удвох ми говорили<
Обом речі милі.
Бо ті гості, що приходять,
Завжди поспішають,
На роботу, то з роботи,
А нас залишають.
Все ми маємо з тобою,
Брате мій коханий,
Тільки ні з ким говорити,
Зелений каштане.
Колись були в нас сусіди
І церква близенько,
А тепер лиш важкі плити
Давлять на серденько.
Буду вночі говорити,
Братику, з тобою!
І нікому підслухати
Нашу тиху мову.

Задумався Ф. Красицький над створенням власної Шевченкіани. Розпочалася вона 1899 року двома олійними портретами. У першому – він прагнув розкрити в поетові думки, переживання, викликані важким становищем рідного народу, якого хотів бачити вільним. Обличчя Кобзаря суворе, він заглиблений у невеселі думки. На другому портреті Шевченко гнівний, очі метають блискавки, погляд з-під лоба.

Події 1905 року загострили увагу до поета та його творів. Скориставшись з тимчасового послаблення цензурного режиму, Красицький надрукував один з портретів на обкладинці ж. «Шершень» № 8 1906 року.

Думка видати кольоровою літографією портрет Шевченка серйозно заполонила увагу митця. Дев’ять місяців працював він, виконуючи портрет на літографських каменях.

За задумом – це образ поета – бунтаря. Шевченко зображений в смушевій шапці. Погляд очей зосереджений, гострий, з холодним відтінком. За основу портрета Красицький взяв опубліковане свого часу Шевченкове фото. Проте в образ Кобзаря художник вклав багато свого. Портрет було надруковано в київського видавця Чоколова. Він розійшовся по Україні і по багатьох країнах світу. Його придбали книготорговці Росії, Австралії, Америки, Канади, Франції.

Окрилений успіхом, художник пише ще один портрет Шевченка. У ньому виявлена лаконічна ясність і повнота характеристики поета: високе опукле чоло, гострий погляд глибоко посаджених очей, загальний занепокоєний настрій душі. Психологічне трактування образу великого бунтаря відрізняється від інших, раніше виконаних. Тут поет – викривач тиранії, друг пригноблених. Тираж цього портрета також швидко розійшовся.

У 1910 році два портрети Шевченка художник виконав засобом фототипії. Через 15 років видав їх малим тиражем. Художник сам був напевно незадоволений роботою, бо працю над Шевченкіаною на певний час перервав. Аж у 1934 році був виконаний рисунок портрета Шевченка з бородою. Це вже був принципово новий етап у творчості Фотія Степановича, пов'язаний з підготовкою до ювілею 125-річчя з дня народження геніального українського поета.

Щоб зібрати ескізи до майбутньої картини «Шевченко в майстерні», здійснює подорож по шевченківських місцях Чернігівщини: Качанівку, Седнів, Борзну. У Качанівці зупинився у колишньому будинку Тарновського.

Згодом пише «Портрет Т.Г.Шевченка» у 1938 році, виконаний олівцем та аквареллю. А у картинах «Шевченко на Чернечій горі» та «Шевченко над Дніпром» (1938 р.), митець прагнув показати єдність поета з природою. На певний час із-за хвороби художник перервав роботу над Шевченкіаною. Згодом почав працювати над картиною «Смерть Шевченка». У композиції полотна він дотримується свідчень сучасників, зокрема спогадів А.Лазаревського про останній день життя Шевченка. Пишучи картину, Красицький не сподівався, що цей твір стане його «лебединою піснею» на персональній виставці 1941 року.

Мистецька спадщина Фотія Степановича Красицького багата і різноманітна. Він красиво і поетично розповідав у своїх творах про життя людей, збагатив наше сприйняття природи. Таємниця чарівності полотен та етюдів художника в їхній творчості. Про все він розповідав із зворушливою теплотою, а інколи й з болем, правдиво і щиро.

Красицький не був революціонером чи новатором, він не відкривав нових сторінок мистецтва. Він завершував довгий, славний шлях своїх попередників, починаючи від Т.Г.Шевченка і кола його послідовників – демократів, кінчаючи вихованцями рєпінської майстерні.

Прослідковуючи життєвий шлях художника, можна пересвідчитися, що в деякій мірі він був схожим із Шевченковим. Хист до малювання у ранньому віці, вплив відомих людей у оволодінні майбутніми художниками азів живопису. Як і Шевченко, так і Красицький, перші нагороди (у Шевченка – 3 срібні, Красицького – бронзові і срібні отримали за «рисунок з натури».

Як і геніальний поет в свій період, зазнав переслідувань під час подій 1905 року, був заарештований, як політично неблагонадійний на початку 1914 року. Переживання за долю дочок Фотіни і Галини у 1934 – 1938 роках, знущання гестапівців через відмову писати портрет Гітлера на повний зріст у 1941 році – все це підірвало здоров'я художника. Але він виявився незламним, як свого часу Тарас Шевченко.

Як і великого Кобзаря, його ховали двічі: спочатку на Куренівському кладовищі в 1944 році, а у 1956 на прохання дочки Ірини його прах перенесено на Байкове кладовище.

Зеленодібрівці гордяться тим, що саме з їхнього села вийшли талановиті люди, доля яких пов’язана з іменем Шевченка. У селі встановлено погруддя поету в 1963 році, пам’ятник на могилі Катерини Красицької 2006 року, пам’ятний знак на місці садиби родини Красицьких 2007 року, пам’ятник П.Лебединцеву (церковному й громадському діячеві, педагогові, історику, досліджувачу життя і творчості Т. Шевченка) 2010 року.

Зустріч земляків відбулася в 1959 році, коли поет повернувся на Україну після заслання. Достовірний факт, що при перепохованні великого Кобзаря на Чернечій горі тіло покійного одспівував сам Петро Лебединцев.

З 1964 року в селі існує козацький кіш, діяльність якого не обмежується тільки в рамках села. Члени його відвідали всі місця, пов’язані з перебуванням Шевченка на Україні. Побували і в Польщі, приймали гостей з Польщі і Німеччини в себе.

Усі матеріали, пов’язані з історією села, з його минулим і сьогоденням розміщені в краєзнавчому музеї. Зокрема, виставлені експозиції, які розповідають

про зв'язок нашого села з іменем Шевченка та його нащадками по лінії сестри Катерини. Виготовлено генеалогічне дерево родини Красицьких.

Спільно із Всеукраїнським благодійним культурно- науковим фондом Т.Шевченка відзначали 120-річчя з дня народження Фотія Красицького у 1993 році.

Отже, стежина, яка в свій час привела малого Тараса в наше село, стала широким шляхом для початку розквіту таланту гідного його послідовника – Фотія Красицького.

Цей шлях продовжується в його нащадках. Син Фотія Степановича – Володимир Красицький був багатогранною натурою, успішний учений, майстер спорту по плаванню, піаніст, художник.

З роду рідного брата Фотія Євлампія вийшов відомий художник Валерій Красицький. По ліній дочки Федори у селі Кищенці Маньківського району працює бібліотекарем Наталія Майборода (уродженка села Зелена Діброва, 1960 року народження), закінчила відділ живопису Московського університету. Пише чудові картини. Її дочка Людмила (1981 р.н.) пише натюрморти, пейзажі, портрети. По цій же лінії Юлія Писаренко (1999 р.н.) гарно малює, чудово співає, ще й до того пише власні вірші.

По лінії сина Катерини Якима Оксана Столяренко (1992 р.н.) продовжує удосконалювати свій хист до малювання у Черкаському технологічному університеті на відділі графічного дизайну.

Як бачимо, зеленодібрівська земля і далі породжує таланти. Про це у своєму вірші написала вчителька місцевої школи Галина Степаненко:

Господній дар Шевченкового роду

Живе крізь покоління і віки,

На добру славу нашого народу

І дії надихає, і думки.

Жива душа народу не збідніє,

Не збавить пишну ниву на стерню,

Бо у серцях нащадків сяє й гріє

Ця вічна іскра творчого вогню.

Ставши визнаним поетом і художником, відвідував Зелену Діброву у 1843 – 1845, 1847 роках. Він привіз своїй сестрі Катерині у подарунок червоний шерстяний пояс із зеленими смужками. Та ще й грошей дав на хату, яку пізніше збудували на Кушнірівці для сина Якима. А останні відвідини села були під час подорожі Кобзаря на Україну в 1859 році після повернення поета.

Із спогадів праправнучки по сестрі Катерині Дарії Соловеївні Бондар (лінія дочки Катерини – Федори):

«Одного спекотного дня в хату Онуфрія Бондаря (чоловік Федори) зайшов якийсь чоловік, з усього видно, пан. Трохи налякані діти повідомили, що батьки на панщині. Чоловік засміявся, пожартував із їхнього страху до родича, згодом сказав, хто він є насправді. Далі швидко щось написав на папері, поклав на нього 25 крб. і засунув під скатертину на столі. Потім скуйовдив білочубі голівки малих, попрощався і пішов. Увечері діти повідомили про гостя, і Федора з Онуфрієм здогадалися, що то був дядько Тарас. Серед наляканої малечі був і Мартин, 90-літній дід Дарії Соловеївни».

Прожила Катерина лише 44 роки. У 1848 році із чоловіком померла від епідемії холери. У подружжя з 1825 по 1847 народилося 12 дітей. І тільки від чотирьох із них: Федори (1827), Степана (1835), Якима (1842) і Максима (1844) пішли гілки Шевченкового роду по сестрі Катерині.

По дочці Федорі ми вже згадували Дарію Соловеївну Бондар, яка більше 30 років віддала бібліотечній справі нашого села, яка разом з Дмитром Филимоновичем Красицьким (правнук Катерини по сину Якиму) збирали матеріали про родовід Красицьких для книги «Гілки Шевченкового роду». Народився він у Зеленій Діброві 1901 року. Бажаним гостем був він для своїх земляків. Про це свідчать матеріали нашого краєзнавчого музею. Востаннє був письменник на початку 80-х років. Подарував школі портрет Т.Г. Шевченка. А 1989 року його не стало.

Неодноразово в наше село приїздила і Людмила Красицька, президент фонду Шевченка в Києві. Вона – нащадок по лінії Максима, третього сина Катерини. Живуть нащадки в Києві, Амурській області (Росія) та на Кіровоградщині.

Як згадує Людмила Олександрівна, талановитою художницею була старша дочка Катерини Федора. Її картини написані масляними фарбами, прикрашали хату Красицьких у Зеленій Діброві. Тарас Григорович цінив майстерність племінниці і давав їй поради при зустрічі у 1859 році. Жалкував, що та не могла отримати освіту і далі розвивати свої здібності. Бо для кріпачки шлях в мистецтво був закритим.

До речі, правнучка поета Надія Красицька (мама Людмили Олександрівни) до Великої Вітчизняної війни успішно виступала в ростовських театрах.

Ми підтримуємо зв’язки із Знам’янським краєзнавчим музеєм. Дякуючи його директору Тетяні Кулик, маємо змогу розширити генеалогічне дерево родини Красицьких.

На зламі двох епох пройшло життя художника Фотія Красицького – внука Т.Г.Шевченка по сестрі Катерині (по сину її Степану).

Народився у Зеленій Діброві у 1873 році. З ранніх літ хлопець малював, де тільки міг: на стінах, на дверях клуні, на запітнілому вікні. Учитель сільської школи наполегливо радив батькам віддати його в науку. Напевно, природні нахили до мистецтва свого великого родича передалися Фотію, який виявився одним із найталановитіших нащадків. У 15-річному віці з торбою малюнків прийшов він до Миколи Мурашка – засновника знаменитої Київської рисувальної школи і був зарахований до числа учнів, бо Мурашко серцем відчув, що має справу з непересічним талантом.

Щоб ближче придивитися, чим живе молодий нащадок Шевченка, поселив учня у себе вдома. Згодом звів його з Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Лесею Українкою. Вони підтримали молодий талант. Невдовзі послали юнака навчатися в Одеську рисувальну школу, диплом про закінчення якої давав право на вступ до Петербурзької академії мистецтв. Роки навчання в Києві (1888 – 1892) знаменували початок творчості. Небагато збереглося робіт того періоду. Серед кращих робіт «Портрет Миколи Лисенка».

Улітку 1889 року Красицький відпочивав у рідному селі. Фотій захоплювався етюдами з натури. Ці учнівські роботи відомі лише з розповіді художника та кількох рисунків олівцем.

А з весни 1892 року Красицький уже навчається в Одеській рисувальній школі. Лисенко з Києва в листах радить юнакові більше читати, поповнювати знання, розширювати світогляд. Ті настанови з рисунка та малювання з натури, здобуті в Київській рисувальній школі, дуже пригодились йому в Одесі. І вже в 1893 році його нагороджено малою бронзовою медаллю за малюнок гіпсової голови. Через місяць – така ж медаль за натюрморт. А вкінці курсу отримав він срібну медаль за рисунок натурника. Директор школи дав йому хорошу характеристику для вступу в Петербурзьку академію мистецтв.

Восени 1894 року він переступить поріг цього закладу уже сформованим молодим митцем. З трепетним почуттям він відвідав майстерню , в якій працював і помер пристрасний правдолюб, співець слов’янської єдності, борець проти насилля Т.Шевченко. За перший рік навчання досконало оволодів рисунком, став ширше дивитися на завдання живопису.

І ось нарешті довгождані канікули. Щоб показати академічні успіхи, олівцем виконав портрет свого першого вчителя М.І.Мурашка. У селах Козацьке, Майданівка, Зелена Діброва його бачили за малюванням від світанку до надвечір’я. За літо виконав близько 30 робіт. Тут і прекрасні рисунки олівцем «Селяни», «Пасіка», «Дівчина підперлась рукою», і олійні етюди «Село Козацьке», «Хата», «Гай», «Ярок», «Вечір», «Повітка», «Село Майданівка», «Дорога до лісу», «Хата Лебединцевих». Син села, він побачив давно знайомі картини життя очима досвідченого живописця. Надзвичайно вдалий портрет батька. Перед нами втомлений життям хлібороб. Сріблясто – сіра борода гармонує у тоні з білою сорочкою. Тільки в погляді очей якесь невимовне згасання.

Цікава історія картини «Подруги». Йому позували майбутня дружина із сусіднього села із Зеленою Дібровою села Козацьке Ганна Крекотень та племінниця Олімпіада Красицька (донька рідного брата Фотія - Єгора). Обидві з вінками в руках в оточенні квітів. Це одна з найоптимістичніших картин художника, сповнена віри в жіноче щастя.

Після повернення до Петербурга Красицький показав етюди Рєпіну. Це був перший контакт студента із видатним художником. Ілля Юхимович відзначив портрет «Дівчина в капелюсі» (1895 рік). На другому році навчання він частий гість у майстерні Рєпіна і цьому Микола Віталійович Лисенко був невимовно радий. Сумлінно ставиться Фотій Степанович до курсових завдань, ретельно опрацьовує натуру.

Коли майбутній художник 1901 року закінчував навчання в Академії мистецтв у оточенні художників, точилася гостра полеміка між передвижниками та представниками «Мира искусства». З’явився билинний епос В.Васнєцова, шуканням художніх образів філософічного змісту з майстерним виконанням натури зайнятий М.Врубель. Образ людини – сучасника високо піднесено у портретах В.Сєрова. Художники шукали нові естетичні ідеали.

Красицький хотів сказати і своє слово. Його передусім хвилювала українська тематика. Особливо сторінки визвольної боротьби.

Навесні він поїхав у Зелену Діброву шукати типаж для майбутньої конкурсної картини. Мав надію на малювання з натури в рідних місцях. Походив по садках. Краєвид зелений, але одноманітний. Сестра запросила його в сусіднє село Козацьке. Там нагледів садок. Поміж дерев проглядали вулики-дуплянки. Красицький сам побудував солом’яний курінь у старовинному стилі. Так остаточно визначилося місце дії картини, сповнене ліричного затишку, «Гість із Запоріжжя». Цікаві деякі подробиці праці над картиною. Типаж козака- характерникапідібрав легко. Це був місцевий селянин Семен Кругляк. У розташуванні і позі гостя використані принципи композиції картини «Козак-бандурист». А от образ діда-пасічника написаний з кількох осіб. Бабуся, онуки також написані з місцевих жителів.

Писав Красицький і портрети. Серед найвдаліших – портрет Лесі Українки (1904), І.Франка (1907), М.Садовського (1912), Олени Пчілки (1927), художника Ждахи (1928), академіка Багалія (1929), М.Старицького (1931).

Підготувала
завідуюча краєзнавчим музеєм с. Зелена Діброва
Городищенського району Черкаської області
Дзюба Г.М.

Джерело: