Родина Бондаренків була співучою. І батько, й мати співали і на свята, і на весіллях, і в будні. Передалася любов до музики й Василеві. А якось, коли відвідав сільський Будинок культури, запала в душу гра духового оркестру. Вирішив тоді обов’язково навчитися гри на дивовижних інструментах, вступив на курси в Умані. Навчання було платним, грошима допомагали батьки.
Після закінчення курсів служив у лавах Радянської Армії. А в 1960 році прийшов працювати в Городищенський районний Будинок культури керівником духового оркестру. Директором тоді був Олександр Юрійович Труш, здібний керівник, поміркований, чуйний. Він з повагою, по-батьківськи ставився до молодого спеціаліста, який заочно навчався в Канівському культосвітньому училищі.
Через десять років Бондаренко почав працювати керівником оркестру духових інструментів Будинку культури цукрорафінадного комбінату, згодом його призначають директором закладу.
Тоді ж почалося будівництво нового приміщення коштом підприємства. Вагомо, постійно допомагав зводити важливий об’єкт директор цукрорафінадного комбінату Іван Андрійович Шевченко. У цей час Василь Бондаренко був на кожній ранковій нараді і разом з керівниками інших підрозділів отримував завдання.
Перед відкриттям Палацу культури директор комбінату поцікавився, чи є нові костюми для учасників художньої самодіяльності. І виділив кошти для придбання їх для місцевих артистів. Василю залишалося одне: «Де дістати, як дістати, знайти ту чи іншу потрібну річ?» Тобто, де купити нові музичні інструменти, костюми, оформлення сцени...
То були нелегкі часи дефіцитів, і робота директора завжди мала організаційний, «пошуковий» характер. Василь Микитович пригадує, як їздив до Києва, де в «Метробуді» замовив для Палацу «розкішні» скляні двері. Встановлювали їх столичні майстри. Непросто було придбати й рояль (кошти були, а от «дістати» – проблема з проблем). Та, як кажуть, усіма правдами й неправдами наполегливий директор дістав.
– Мені заводський Будинок культури завжди дорогий, – щиро каже ветеран.
Надто багато сил і здоров’я він віддав, щоб заклад постав у всій красі, щоб у ньому було добре й затишно людям. Простора зала на 600 місць, чудова сцена, кімнати для гурткової роботи, бібліотеки... А ще милує око художнє оформлення приміщення, виконане київськими митцями... Не палац, а мрія!
Гортаючи сторінки життя В.М. Бондаренка, варто зупинитися і на 1972 році. Тоді на республіканському огляді, присвяченому 50-річчю СРСР, були представлені п’ять творчих колективів Палацу культури Городищенського цукрорафінадного комбінату: «заводський» хор, вокально-інструментальний ансамбль, драматичний гурток, духовий оркестр та агітбригада. І всі вони відзначені дипломами переможців (!).
Це був результат багатолітньої творчої праці і керівника колективів, і кожного учасника.
А учасників тоді було сотні. Бо до культури долучалися масово. В самому лише хорі виступало понад сорок виконавців народної пісні.
А як грали артисти драматичного гуртка, які «без відриву від виробництва» працювали, переважно, на заводі!.. Глядачі були в такому захопленні від вистав, що одну й ту ж п’єсу доводилося ставити і по чотири рази. Керівник колективу Микола Маркович Шевченко на репетиціях так «відточував» кожну роль, що запрошений із Черкаського обласного драматичного театру консультант вважав своїх городищенських колег майже професійними акторами.
Славилася агітбригада під орудою талановитої співачки Галини Іванівни Дзюби, яка сама добирала теми виступів, писала сценарії. Робітники підприємства любили цей колектив, добре його сприймали. Їм подобалася і «передова сторінка», де прославляли передовиків, і заслужена, з гумором, критика.
Найкращих слів заслуговував і керівник ансамблю Петро Терентійович Зеленько. Ну а без духовиків, якими керував Василь Микитович, тоді не обходилося жодне свято, жодна визначна подія.
Отже, мистецьке життя заводського мікрорайону міста пульсувало по-справжньому, і за таку роботу В.М. Бондаренко спочатку був відзначений пам’ятним значком Міністерства культури СРСР, а вже через рік (1973р.) йому присвоєно почесне звання «Заслужений працівник культури УРСР»
Звісно, у його житті були не лише творчі злети. Як, мабуть, і кожному, довелося зазнати й гіркоти розчарувань, зневіри, душевного болю... Особливо дорого розплачувався, коли не втримався й покритикував партійного чиновника.
А почалося все з того, що йому, людині, яка сповідувала принципи справедливості, доброго, чуйного людського ставлення, невтямки було, чому Палац культури «десятою дорогою» обминають партфункціонери?..
От і сказав чиновнику (наодинці!), що, мовляв, як же так:працівники цукрокомбінату регулярно відвідують гуртки, співають у хорі, тобто беруть активну участь у художній самодіяльності, а от він хоча б раз навідався увечері до Палацу культури, поцікавився роботою людей, поговорив з ними, перейнявся їхніми проблемами й радощами...
Від партії в ті часи залежало все. Вона і «піднімала», і кидала на саме дно...
Чиновник критики не сприйняв і почав мстити... Ні, Бондаренко гідно зустрів несправедливі звинувачення, але з роботи довелося піти. Хоч і з високо піднесеною головою. Він не захотів більше служити людям, які на його добро відповіли злом.
А культуру не залишив. Улюбленій справі присвятив ще багато літ. І в Городищі він один з небагатьох, кому присвоєно високе звання «Заслужений працівник…»
Сьогодні Василь Микитович Бондаренко зустрічає свій 75-й день народження. Тож хочеться побажати цій хорошій людині міцного здоров’я, довгих нев’янучих літ...
Вас знають, Василю Микитовичу, Вас шанують, Вас люблять. Бо Ви звикли творити тільки добро. А на добро добро і відкликається..
З когорти заслужених
