Волею долі сталося так, що дати народження і смерті Героя Радянського Союзу льотчика Володимира РУЖИНА різняться в два дня: 28 липня 1919 року він з’явився на світ, а 26 липня 1946 року – загинув. Навічно залишившись молодим – двадцятисемирічним. Про життя і бойовий шлях Героя уже не раз писали районна і обласні газети. Згадується він і у біографічних довідниках та нарисах про Героїв Радянського Союзу. Проте всі попередні публікації дуже схожі: обмаль про довоєнне життя, більше про бойові подвиги і одним реченням про смерть. Автору вдалося віднайти близьких родичів Володимира Ружина у Хлистунівці і Києві, зв’язатися з м. Красний Луч на Луганщині, а з допомогою онуки Героя, і з м. Болнісі в Грузії. Так, поступово, з’явилося багато нових фактів про юність Володимира Ружина, його особисте життя, долю його рідних та про вшанування пам’яті про нашого земляка в Україні та за її межами.

Народився Володя в селі Хлистунівка у бідній селянській родині. Батько – Михайло Антипович був землеробом і пасічником. Мати – Агафія Луківна, родом із села Завадівка, теж працювала на землі. Володя був єдиним хлопцем серед дітей, інші – дівчата: Ганна (1917-1918), Ірина (1918-1998) (працювала в Центральному управлінні КДБ) та Марія (1923).

У 1927 році Володя пішов до школи. Вчився добре, старанно, став відмінником. Дуже любив книги, читав не лише сам, а й вголос для матері і сестер. Ще навчаючись у сільській школі почав мріяти про небо. У 30-х роках став популярним масовий клич: «Молодь – на літаки!» Прізвища Байдукова, Леваневського, Чкалова були в усіх на слуху. Яскраві плакати, книги та кінофільми про видатних авіаторів змусили багатьох радянських хлопчаків марити небом. Одним з них був і Володя Ружин.

Однак мрії, якщо й збуваються, то не відразу. Після закінчення Хлистунівської семирічки Володимир Ружин потрапляє в Корсунь на курси кіномеханіків. Кіно він любив, а тому із задоволенням їздив по селах з кінопересувкою. Проте батько вважав, що син повинен мати більш фахову освіту. На сімейній нараді вирішили подати документи до залізничного технікуму. Чекали відповіді, а вона десь забарилася. Тоді Володимир прийняв самостійне рішення – їхати на Донбас. Він вважав, що там обов’язково повинен бути аероклуб, а це наближало його до мрії про польоти. Згодом стало відомо, що лист із технікуму таки був. Поштар його вкинув у скриньку, але невміло. Конверт залишився за поличкою ящика. В ньому було повідомлення про зарахування, але залізничником Володимир так і не став.

В місто Красний Луч Володимир Ружин приїхав у 1936 році і відразу вступив до гірничого технікуму. Наступного року, продовжуючи навчання у технікумі, почав працювати на шахті № 16-біс ім. «Известий». Водночас займався і в місцевому аероклубі. У 1938 році, як кращого учня аероклубу, Володимира Ружина направили у Ворошиловградську військову авіаційну школу пілотів ім. «Пролетариата Донбасса». З цього часу він в лавах Червоної армії. Авіашколу закінчив у 1941 році. Так, дитяча мрія стала дійсністю. Юнак став військовим пілотом.

Напередодні війни Володимир з радістю повідомив батьків, що закінчив авіашколу і можливо, по дорозі у військову частину, заїде у Хлистунівку. Але не судилося – почалася війна.

З червня по вересень 1941 року Володимир Ружин льотчик 288-го бомбардувального авіаполку Харківського військового округу, а з вересня – вже на фронтах війни. Воював на Південному, Північно-Кавказькому, Закавказькому і 2-му Прибалтійському фронтах. З перших днів відзначався умінням, наполегливістю, сміливістю. Бомбив гітлерівців під Запоріжжям і Луганськом, у Таганрозі і Ростові, біля Моздоку і Грозного. Був командиром ланки, згодом – заступником командира ескадрильї. На січень 1945 року Володимир Ружин здійснив 202 бойових польотів, в тому числі 32 – вночі. Він налітав 217 годин, виконуючи найбільш складні, відповідальні завдання командування. Більше 50 разів вилітав на бомбардування скупчення бойової техніки і живої сили ворога, 16 разів літав у розвідку. Група літаків, які очолював Володимир Ружин, знищила 10 ворожих літаків, 33 танки і самохідних установок, 43 залізничних вагонів і потяг, 96 гармат, 9 мінометів, 76 возів з вантажем і боєприпасами, 11 складів противника.

Про те, яким був в роки війни Володимир Ружин та про окремі епізоди бойового шляху авіатора нам нині відомо зі спогадів його однополчан. Серед них: полковник Михайло Євсеєв, полковник Сергій Павлейчук, генерал-лейтенант Іван Лобарєв, підполковник Дмитро Хоменко. Останній є автором документальної повісті «На фронтовых аэродромах» (Харків, 1987), на сторінках якої не раз згадується Володимир Ружин.

Володимир Ружин був нагороджений двома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, медалями: «За оборону Кавказу», «За взяття Берліну» та «За перемогу над Німеччиною». Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 серпня 1945 року за зразкове виконання завдань командування і проявленні при цьому мужність і героїзм, старшому лейтенанту Володимиру Ружину було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням Ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 8600).

В родинному архіві нащадків Героя зберігається свідоцтво про шлюб між Володимиром Михайловичем Ружином і Надією Данилівною Клименко. Документ виписаний 6 жовтня 1945 року Липецьким бюро ЗАГС і має цікавий припис: «Фактично сумісне життя вважати з 5 червня 1940 року». Отже, в цивільному шлюбі Володимир був ще до війни, а відразу по її завершенні цей шлюб був узаконений. Надія Данилівна (1923-1999) була родом із Ростовської області.

Далі Володимир Ружин був направлений у війська Бакинської армії ПВО (з 1949 року – район, а з 1954 – округ ПВО). Одна з його частин була розташована в сусідній Грузії в маленькому місті Болнісі. Тут було військове містечко і Ружини, як подружжя, мали окремий будинок, що залишився від німецьких поселенців.

Взимку 1945 року Володимир з дружиною приїздив у Хлистунівку до батьків і рідних. Двоюрідний брат Іван Грубський пригадує цю зустріч, спогади про війну, якими поділився відважний льотчик та зустріч з головою сільради. Володимир тоді відрекомендувався і попросив сприяти батькам, якщо будуть від них звернення. Ніхто з рідних і односельців навіть не могли собі уявити, що все це в останнє. Сам Володимир збирався в Москву поступати до військової академії ім. Фрунзе, але не встиг.

26 липня 1946 року Володимир Ружин здійснював черговий тренувальний політ. Напередодні дружині, яка вже була при надії, наснився тривожний сон. І він виявився віщим. Сталася авіакатастрофа і літак упав. Загинув весь екіпаж. Похований Герой Радянського Союзу старший лейтенант Володимир Ружин у міському парку у Болнісі. Після повідомлення про смерть мати їздила з Хлистунівки в Грузію на могилу сина.

Того трагічного дня, щось перешкодило Сергію Павлейчуку (1919-2004) здійснити політ і він залишився живий. Ще з перших днів війни Сергій був штурманом екіпажу і найближчим другом Володимира Ружина. Він був таємно закоханий в Надію, але глибоко приховував це почуття, адже вона була дружиною бойового побратима. Через рік Сергій Павлейчук взяв її за дружину і став батьком для маленької доньки – Валентини. Дівчинка довгий час навіть не знала правду про те, хто її справжній батько. Лише в 16 років під час поїздки до Хлистунівки, їй розповіли правду. Сприйняла вона це досить болісно, але й не перестала називати Сергія Захаровича батьком. Навпаки, вважали обох батьками.

На початку 50-х років Сергій Павлейчук був призначений головними штурманом Бакинського округу ПВО і сім’я перебралася до столиці Азербайджану. Тут вони прожили більше 25 років. Донька Валентина закінчила в Баку школу, а потім почала навчатися у П’ятигорському педагогічному інституті. На другому курсі перевелася на факультет романо-германської філології Київського державного університету ім. Т. Шевченка, який успішно закінчила в 1970 році. Декілька років, разом з чоловіком, була в Нігерії та Іраку. Після повернення на Батьківщину працювала адміністратором в готелях «Братислава» і «Русь». Нині на пенсії.

У Надії Ружиної та Сергія Павлейчука були і власні діти: син Віктор (нині живе у Москві) та донька Тетяна (живе у Тихорєцьку Краснодарського краю). У них є свої сім’ї – діти і онуки.

Сестра Володимира Ірина була на фронті, служила у розвідці «СМЕРШ». Після війни працювала в Києві в управлінні КДБ.

Сестра Марія пережила окупацію. В повоєнний час працювала швачкою в ательє у Києві.

Онука В.М. Ружина Надія (1979 р.н.) названа на честь бабусі – дружини Героя. Вона закінчила романо-германський факультет Київського гуманітарного інституту. Працювала у видавничому домі «ІТС». Нині Надія опікується донькою Монікою, якій вже п’ять років. Це правнучка Володимира Ружина. Іншій онуці Героя Оксані вже 39 років. Вона теж закінчила факультет романо-германської філології КДУ ім. Т. Шевченка. Працювала в компанії «Утел» та видавничому домі «Эдипресс Украина». Нещодавно вона стала мамою, тож на світ з’явилася ще одна правнучка Володимира Ружина. Її ім’я – Софія.

В рідній Хлистунівці одна з вулиць носить ім’я Ружина. У 1976 році в селі встановлено меморіальну дошку на місці будинку де народився Герой. Нині це пам’ятний знак, оновлений два роки тому.

В місті Красний Луч Володимир Ружин жив, працював і навчався лише декілька років. Але краснолучани вважають його своїм і зробили досить багато для вшанування пам’яті про нього. У 1986 році, до Дня шахтаря, на шахті ім. «Известий» було прийнято рішення про зарахування В.М. Ружина до кращої бригади гірняків, яку очолював В.І. Войтенко. На ім’я Героя була виписана трудова книжка, відкритий номер табельного обліку. При цьому члени бригади визначали йому зарплату по найвищому тарифу. Зароблені за почесного шахтаря 6-7 тисяч карбованців в рік перераховувалися в Радянський Фонд миру.

Того ж року, колишня вулиця Руднична була перейменована на вулицю імені В.М. Ружина. Вона знаходиться поруч шахти і проживають на ній переважно робітники чи колишні робітники цього виробництва. На початку вулиці була встановлена стела з інформацією про Героя.

На одному з засідань парткому шахти навіть розглядалося питання про перейменування назви шахти на «ім. В.М. Ружина». Проте виявилося, що працівниками шахти були ще два Героя Радянського Союзу, а «Известия» була однією із центральних газет в СРСР. Тому від такої пропозиції відмовилися.

Тоді ж піонерські дружині підшефної середньої школи № 20 було присвоєно ім’я В.М. Ружина. А у 1987 році колектив школи виступив ініціатором змагань по волейболу на кубок ім. В.М. Ружина. Вони проходили щорічно до 1993 року.

З 1988 року в м. Красний Луч діє народний музей шахти імені газети «Известия». В експозиції музею є окремий стенд про Володимира Ружина, його фотографії, спогади про нього. Нині музеєм опікується Володимир Миколайович Плугатаренко, якому автор щиро вдячний за допомогу у підготовці цих відомостей.

Проживаючи в Баку дружина Володимира Ружина стала журналісткою і саме з її подачі відомості про першого чоловіка увійшли до книги «Золотые Звезды Азербайджана» (Баку, 1987), а на Алеї Слави було встановлено портрет з короткою інформацією про Героя.

Інформація про Героя Радянського Союзу льотчика Володимира Ружина зберігається і в Росії в колишньому музеї Військово-повітряних сил Міністерства оборони СРСР в селищі Моніно Московської області.

За радянського часу могилою В.М. Ружина опікувалися грузинські піонери. Декілька раз, ще в 50-х – 60-х роках її відвідували близькі родичі. Далі зв’язок з Грузією обірвався і лише нині, онуці Героя вдалося через Червоний Хрест зв’язатися з містом. Виявилося, що військових в місті вже давно не має. Але могила доглянута і знаходиться в тому ж місці в міському парку Болнісі.

Отже, пам’ять про нашого славного земляка буде жити вічно. Її бережуть в селі Хлистунівка, містах Красний Луч і Київ в Україні, в місті Болнісі у Грузії, в столиці Азербайджану – Баку, та селищі міського типу Моніно, містах Москва і Тихорєцьк Російської Федерації.

На фото:
1. Ружини: батько, мати, сестри Марія (праворуч), Ірина та її син. Фото 1946 р.
2. Шахтар В. Ружин. м. Красний Луч. Фото 1938 р.
3. Курсант Ворошиловградської школи пілотів В. Ружин. Фото 1940 р.
4. В. Ружин з бойовими товаришами. Фото 1941 р.
5. В. Ружин і С. Павлейчук. Фото 1944 р.
6. Герой Радянського Союзу В. Ружин. Фото 1945 р.
7. Дружина В. Ружина Надія та її мати. Фото 1945 р.
8. Мати і дружина на могилі В. Ружина. Фото 1946 р.
9. Рідні В. Ружина: онука Оксана, сестра Марія та донька Валентина. м. Київ. Фото 2011 р.
10. Пам’ятник на могилі В. Ружина в Болнісі. Фото 2012 р.
11. Пам’ятний знак на місці будинку, де народився і жив В. Ружин. Фото 2011 р.
12. Вулиця Ружина в м. Красний Луч. Фото 2012 р.
13. Шахта ім. «Известий», на якій працював В. Ружин.