Поблизу м.Городище є мальовнича хвиляста місцевість, що має назву Дурні Яри. Знаходиться вона між західною околицею міста та лісом Валявська Дача. Це яри і балки, що мають свої назви: Дем’янове, Заяче, Марків шпиль, Софіївський садок тощо. Про походження спільної назви є давня легенда про те, як татарське військо хотіло пройти в Городище і в ярах зустріли дівчину пастушку. Татари примусили її вести своє військо до міста, але вона надурила ворогів і завела їх у яри, звідки вони не знайшли Городище.
З кінця XV ст. ця місцевість входила до Мошногородищенських маєтностей і переходила від одних землевласників до інших: Моравські, Любомирські, Потьомкін, Енгельгардт, Браницькі, Воронцов, Балашови. Довгий час, аж до останньої третини XIX ст., територія маєтку використовувалася для полювання і отримання оброку з місцевих жителів. Дурні Яри стояли пусткою і лише в другій половині 80-х років XIX cт., коли маєток перейшов у власність Катерини Андріївни Балашової, почалася їх економічна історія.
Софіївська молочна ферма
Ідея самої ферми і прибуткового використання Дурних Ярів належить управляючому Мошногородищенського маєтку Михайлу Юхимовичу Філіпченко. На 1889 р. в Городищі проживало 30 сімей службовців місцевої економії. Кожна сім’я тримала декілька корів і разом набиралося стадо до 100 голів. Підрахунок показав, що утримання худоби службовців обходиться маєтку більше ніж 3 000 руб. в рік. Величина цих витрат та невикористання гною підштовхнули до думки побудувати ферму, в якій вся худоба буде зосереджена в одному місці, а витрати на транспортування молочних продуктів будуть незначними.
Вибір місця під ферму в урочищі Дурні Яри мав дві причини: по-перше, урочище не приносило ніякого прибутку; по-друге, розташоване поруч ярів десятипільне господарство потребувало добрив, яких у місцевій економії не вистачало. З врахуванням цих обставин у 1888 – 1889 роках було збудовано кам’яну, вкриту черепицею будівлю ферми з приміщенням для учнів і службовців, невеликою конюшнею, сховищем для гною. Вся ферма мала вигляд букви «П» і стояла на високому, рівному майданчику. ЇЇ головний корпус мав три відділення: кормове, приміщення для корів і телятник.
Основним матеріалом для стада стали корови службовців, а також кращі породи з інших маєтків в т. ч. і з Орловської губернії. На 1894 р. стадо мало 106 корів. Обслуговували ферму такі службовці: 1 приказчик, він же майстер-маслороб; 1 обліковець, він же розвозчик молочної продукції; 5 доярок і 4 - 6 робітників.
Доставка продукції проводилася щоденно о 6 ранку кінним тарантасом по адресам службовців. Кожен споживач мав книжку, в якій записував свої потреби на майбутній день і перевіряв запис відпущеного. Службовці мали право брати на фермі продуктів на суму від 5 до 20 руб., тобто на 1 – 4 корови.
Побудова ферми обійшлася маєтку в 30 142 руб. 85 коп. і перші роки не мала прибутку. Але згодом збитки зменшилися і справи пішли на краще.
Софіївський фруктовий сад
Побудовою молочної ферми, яка зайняла 18 із 120 десятин Дурних Ярів, питання доцільного їх використання не завершилося. Яри були вкриті бідною травою, яка серед літа висихала. Тому використати схили під пасовища було недоцільно, а зайняти їх під лісонасадження ще не дійшла черга. Виходячи з цих міркувань М.Ю.Філіпченко запропонував частину ярів із схилами на південь і південний захід віддати під сад, який і був закладений починаючи з 1888 р.
Перші дерева куплялися в Києві у Е.Крістера. Згодом з’явився свій питомник і посадковий матеріал. В перші роки було висажено 4 000 фруктових дерев. Зверху ярів територія саду була обнесена живим парканом із двох рядів білої акації. Їх мета утримувати сніг і не допускати снігових завалів, які могли поламати молоді дерева.
Система посадки була вибрана у вигляді терас із ухилом в середину пагорба і невеликим спуском по довжині. Це утримувало воду і давало їй можливість переміщатися від одного дерева до іншого.
В саду розводили яблука – антоновка, ранет і два кримські сорти, осінні і зимові сорти груш, горіхи та різні сливи, але переважно француських сортів. Сад давав велику практику учням сільськогосподарської школи маєтку, які влітку жили на фермі поблизу саду. На думку управляючого садівництво повинно було стати прибутковою справою.
Дурні Яри стають "Червоними"
Буремні події 1917-1920 років зіграли трагічну роль в історії нашої країни і кожної окремої території зокрема. Власники Мошногородищенського маєтку змушені були залишити свої володіння і емігрувати. Бездумний гнів селян, підкріплений більшовицькими лозунгами "Весь мир насилья мы разрушим…", привів до розгрому і занепаду маєтку.
В перші роки радянської влади у більшовиків не було можливостей підтримувати той рівеньгосподарювання, який був тут в минулому. А тому Софіївська молочна ферма була згодом розібрана, а Софіївський сад, через відсутність спеціалістів і недооцінки садівництва, як прибуткової галузі, був залишений на призволяще.
В 1929 р. в Городищі було створено колгосп «Вільне життя», який в 1932 р. розділився на три артілі. Одна із них мала назву «Червоні Яри». Зрозуміло, що при радянській владі Яри не могли залишатися Дурними. Вони мусили стати «Червоними». На жаль нам відома лише повоєнна історія цього колективу.
В кінці 40-х – початку 50-х років відбувся ряд реорганізацій і укрупнень колгоспів. Тому мінялися і назви: ім.Димитрова, ім.Ворошилова, ім.XII партз’їзду КПРС, ім.Фрунзе і нарешті, з 1963 р., «Заповіт Леніна». При цьому колишні «Червоні Яри» стали другим відділенням об’єднаного господарства.
Молочне тваринництво повертається в Яри
В 50-х – 60-х роках в Ярах було обладнано літні табори для великої рогатої худоби, діяли вівчарня і курятник, облаштовані ставки, які живилися джерельною водою. Пізніше, в 70-х – 80-х роках, поруч Ярів були побудовані двоповерховий будинок тваринника, гаражі для тракторів і навіси для іншої техніки. Територія була електрофікована, а під’їзд до господарства мав асфальтну дорогу.
В той же час, в самих Ярах, було збудовано двохрядний корпус для корів з механічним доїнням, приміщення для молодняка, пункт штучного осеменіння. Кількість худоби в літній період була 200 голів корів і 600 молодняка. Для тварин Яри були своєрідним «санаторієм». Тут вони набирали вагу і міцніли. Корови були високопродуктивні і давали по 4 – 5 тис. літрів молока в рік.
Занепад і відродження Дванадцятого
Сьогодні мало хто в Городищі знає про Дурні чи Червоні Яри. За згаданою місцевістю закріпилася нова назва Дванадцятий.
На початку 90-х господарство ще було стабільним. В Ярах утримувався молодняк, велося активне будівництво, одна з ферм реконструйована під свинокомплекс. Ці обставини спонукали правління колгоспу «Заповіт Леніна» до пошуку власного піскового кар’єру. Під ківш бульдозера пішли дерева старого балашовського саду. Але на захист цієї місцевості, як культурно-природного заповідника із реліктовою рослинністю, стали представники районного осередку Народного руху України О.Близнюк і В.Павловський. Кар’єр так і не відбувся.
В другій половині 90-х загальна екномічна нестабільність зіграла свою негативну роль в історії господарства. В 1998 почалася його реорганізація. А в 2001 – 2003 роках, після розпаювання земель, почолося і розпаювання майна. Господарство зазнало розорення і занепаду.
Землі в самих Ярах міська рада отримала як землі резерву і сінокосу. Частину із них було здано в оренду. На території прилеглій до Ярів нині господарюють декілька одноосібників та фермер Воскобойник В.П. Зусиллями останнього відновлено молодий сад, який вже другий рік плодоносить. Вдало обробляються і землі. Так, в 2006р., молодий господарник зайняв I місце по врожайності зернових серед фермерських господарств району.
В самих Ярах ще можна знайти залишки фундаментів Софіївської молочної ферми та з півсотні дерев Софіївського саду. Старі яблуні одичавіли і доживають свого віку.
Як бачимо, історія повторюється: Дурні Яри стояли пусткою, в кінці XIX ст. почалося їх економічне піднесення, потім занепад, «колгоспне відродження», новий занепад і поступова стабілізація в наш час. Для їх повного відродження треба чимало коштів і зусиль талановитих людей. Таких, яким в свій час був і М.Ю.Філіпченко.
Дурні Яри: погляд з минулого
