Три історії одного села (з літопису с.Петропавлівки Городищенського району)
Історія перша – Трисаги
Петропавлівка – село, центр сільської ради. Розташоване на берегах невеликої річки Широкий Берег за 10 км від районного центру і залізничної станції Городище. Через центр села пролягає автомобільний шлях, який сполучає Моринці та Звенигородку з обласним центром та столицею України – Києвом. Петропавлівка, як і ряд інших українських сіл, має багату історію, свої, протягом віків складені, традиції.
Праісторією поселення на території сучасної Петропавлівки, за свідченням археологів, краєзнавців-істориків, є давні пам’ятки. Підтвердженням цього є археологічні знахідки в районі урочищ Капкас, Корніїщине, у центрі сучасного села, які дають змогу твердити, що на цій території були поселення трипільської культури. Селилися люди в цій місцевості і в наступні історичні епохи. Про це свідчать археологічні знахідки. Це поселення періоду пізньої бронзи (ІІ тис. до н.е.), а також кургани епохи бронзи і скіфів (VІІ-ІVст.до н.е.).
Село відоме з першої половини XVII ст. і згадується в документах часів Національно-визвольної війни 1648–1657 рр. на чолі з Б. Хмельницьким. На той час воно входило до Корсунського полку створеного в 1648 р. В 1710 р. після Прутського миру і ліквідації полкового устрою на Правобережжі землі села перейшли під владу польської шляхти.
Село декілька разів змінювало назву: спочатку воно називалося Трисаги, потім Свинарка (до 1916 р.) і далі Петропавлівка. Стосовно першої назви, то термін «сага» означає «затока на річці». На Полтавщині і Черкащині – «озерце біля річки». Можливо, що між трьома такими озерцями чи затоками і виникло перше поселення. За іншою версією, поселення називалось так з тієї причини, що в напрямку сучасних Вербівки, В’язівка, Валяви були видовжені заливні луки, біля яких селилися люди, маючи випаси для худоби і можливості займатися землеробством. Поселення було ніби видовжене у трьох напрямках, звідси, ймовірно, назва Трисаги.
Історія друга – Свинарка
1793 р. після другого поділу Речі Посполитої Правобережна Україна відійшла до Російської імперії. 29 серпня 1797 р. російський цар Павло І видав указ, згідно якому на правому березі Дніпра була заснована Київська губернія. Вона поділялася на 12 повітів. Одним із них був Черкаський повіт, який в свою чергу поділявся на 20 волостей. Село Свинарка відійшло тоді до Хлистунівської волості.
Отже, вже в кінці ХVІІІст. село змінило свою назву. Є архівний документ, який може бути цьому підтвердженням. Це опис Черкаського повітового казначейства від 15 липня 1797 р. про кількість населення і населених пунктів Черкаського повіту. Він був складений на підставі ревізії 1795 р. В ньому вказано, що с.Свинарка мало 117 дворів і 802 жителі (із них 416 чоловіки і 386 жінки).
Чому ж село змінило назву? Існує припущення, що тогочасне поселення, було оточене густими дубовими лісами, в яких водилося багато диких свиней. З часом ці мисливські угіддя стали називати Свинаркою, а пізніше ця назва офіційно закріпилася за поселенням.
Цю другу назву ще в середині 19 ст. пояснив відомий краєзнавець Л.І. Похилевич, сказавши, що воно «... перейменоване нинішньою назвою якимось вельможею, що вбив тут на полюванні дику свиню чи вепра».
Вдруге село Свинарка згадується в 1845 році. Про це свідчить документ, виданий Черкаським повітовим судом 1845 р. Пикалу Семену Пилиповичу.
Спочатку село називали хутором, бо воно не мало своєї церкви. Лише в 1846 р. хутірська громада викупила за власні кошти у с.Бурти невелику дерев’яну церкву, що названа була пізніше на честь святих Петра і Павла.
В 1861 р. у Свинарці було відкрито церковно-приходську школу.
В своєму дослідженні “Сказання о населённых местностях Киевской губернии” (К., 1864) відомий краєзнавець Л.І. Похилевич дає короткий опис с.Свинарка свого часу: “...село в п’яти верстах на південь від села Валява, на західному кордоні Черкаського повіту із Звенигородським, на знак чого на північний захід від села, на великому Одеському шляху поставлено кам’янний стовп... Жителів обох статей: православних 1960, римських католиків 9, євреїв 23”.
Отже, ми бачимо, що серед жителів села були представники трьох релігійних конфесій переважна більшість яких становили православні. Порівняння, стосовно кількості жителів показує, що їх кількість збільшилась приблизно в 2,5 рази.
Наступним історичним джерелом, що свідчить про село Свинарка того часу є “Памятная книжка Киевской епархии” (К., 1882). В ній згадуються всі церкви, що існували в єпархії та короткі данні про жителів, школи тощо. За село Свинарка сказане слідуюче: в селі знаходиться Петропавлівська приходська дерев’яна церква, яка відносилася до 5 класу приходу 5 благочинного округу. Священиком був М.Т. Рудкевич. Йому допомагали два причетники. Прихожанами церкви були 1246 чоловіків і 1257 жінок. Окрім них в селі були 9 католиків і лютеран та 55 євреїв. Церква мала земельну ділянку 42 десятини. У церковно-приходській школі на той час навчалося 50 хлопчаків. На утримання школи сільська община виділяла 120 карбованців.
Отже, ці дані свідчать про те, що серед жителів села з’явилися представники четвертої релігійної конфесії-протестанти. А також про збільшення кількості євреїв та загальної кількості жителів села, яких на той час було вже 2567. Із відомостей про школу ми бачимо, що школярами були лише хлопці.
У 1889 р. в селі було збудовано нову церкву.
Історія зберегла нам два документи про стан села на рубежі ХІХ-ХХ століть. Один із них це “Список населённых мест Киевской губернии. Издание Киевского Губернского Статистического Комитета. Киев 1900”. В ньому говориться, що в с.Свинарка на 1 січня 1900р. нараховувалося 727 дворів і 3440 жителів ( із них 1712 чоловіків і 1728 жінок). Головне заняття мешканців – хліборобство. Крім того, селяни відправляються на заробітки до Херсонської губернії. Землі в селі 2282 десятини. Із них поміщицької – 724, церковної – 42, селянської – 1516. Господарство в помісті вів управляючий Максим Михайлович Крижанівський. Велося воно за трипільною системою. В селі була 1 православна церква, 1 церковно-приходська школа, 24 вітряні млини, 3 кузні і 1 хлібний магазин. Пожежна команда мала в своєму розпорядженні 1 насос, 9 бочок і 12 багрів.
Другий документ – це загальний статистичний опис Черкаського повіту, який був складений повітовим ісправником Солтисом 1 жовтня 1900 р. Він містить короткі дані про с.Свинарка, зокрема про кількість жителів за станами і статтю.
“Дворян: ч.с. – 6, ж.с. – 4. Духовного стану : ч.с. – 9, ж.с. – 12. Селян: ч.с. – 1816, ж.с. – 1843., міщани: ч.с. – 8, ж.с. – 4. Окремо вказано кількість євреїв: ч.с. – 33, ж.с. – 29. Порядок в селі підтримували 5 представників влади: 1 сотський і 4 поліцейських десятських. В селі 1 винна лавка. В церковно-приходській школі навчалося 163 дітей. Із пожежних засобів в наявності 2 бочки і 4 багра – при сільській управі; 8 бочок – при економії. Окремо даються дані по Черкаській економії поміщиці К.А. Балашової при с.Свинарка, в якій мешкало дворян: ч.с. – 3, ж.с. – 4, селян: ч.с. – 7, ж.с. – 2.
Отже, аналізуючи ці два документи ми бачимо, що за досить короткий час, з 1882 по 1900 рік, населення в селі збільшилося на 25% (873 особи). Очевидно, що це сталося не лише завдяки позитивному природному приросту населення, що характерно для всієї України того часу, а і з появою в селі нових поселенців. Ці короткі дані свідчать також, що частина жителів займалася не лише хліборобством, а і торгівлею, ремеслом, підприємництвом. Мабуть, саме хтось з них і виділений в нехарактерний для села стан міщан. Із даних про школу ми бачимо, що кількість школярів за 18 років збільшилася більше ніж в три рази.
Наступні відомості про с.Свинарка початку ХХ ст. можна знайти в довідниковому виданні А. Чугаєва “Описание и справочная книга Черкасского уезда Киевской губернии” (Черкассы: 1911). В ньому вказується, що в 1903 р. губернською установою, що відала селянськими справами було відпущено громаді с.Свинарка 1500 карбованців на облаштування ставка з противопожежною метою. Це була безповоротна допомога в розмірі 2/3 вартості робіт при умові, що останню третину сільська община повинна внести грошима із своїх доходів, або відпрацювати на будівництві ставка. Далі згадуються дані за 1910 р. Тоді в селі було 3 дерев’яні мости. А 30 червня 1910 р. в селі було затверджено статут споживчого товариства (кооператива). В цьому ж виданні є статистичні дані про село на 1 січня 1911 р. Село тоді мало 685 дворів і 3749 жителів (із них: 1962 чоловіків і 1787 жінок). Селяни володіли 1560 десятинами землі; 42 десятини були у власності церкви. В сільській школі навчалося 137 хлопців і 30 дівчат. Окремо згадуються дані по економії Катерини Балашової, де проживало 12 жителів. Економії належало 711 десятин землі.
Отже, ми знову бачимо ріст числа жителів (на 309 осіб) і це, до речі, найбільша їх кількість за всю історію села. (Далі кількість мешканців поступово почне зменшуватися). А ще ці дані свідчать, що з початку ХХ ст. до школи почали ходити і дівчата.
Ще одним джерелом, що може доповнити дореволюційну історію села, є “Памятная книжка Киевской епархии” (К., 1913). В ній містяться короткі дані про церкву та представників церковного притчу. На 1913 р. прихожан Петропавлівської церкви було 1824 чоловіки і 1750 жінок. Капітал церкви складав 3225 карбованців 62 копійки. Шкіл в приході: дві 1 – класні церковно-приходські, чоловіча і жіноча. Отже, останнє свідчить про те, що хлопці і дівчата вчилися тоді окремо. Церковний притч складався із чотирьох осіб:
Священик – Євгеній Васильович Горбачевський, 34р., казенного жалування 300 крб.; Псаломщик – Яків Васильович Богацький, 39р., казенного жалування 50 крб.; 2-й псаломщик – Георгій Іванович Варницький, 54р., казенного жалування 38 крб.; просфорниця – Афанасія Філіпович, казенного жалування 16 крб.
Історія третя – Петропавлівка
Свинарка жила своїм життям, але мешканцям не подобалося назва їхнього села, і питання перейменування неодноразово піднімалося громадою. Тож у 1916 р. загальним сходом села, при погодженні з волосною управою, було вирішено перейменувати село у Петропавлівку, на честь апостолів, ім’я яких носила сільська церква.
Селяни так уподобали нове ім’я, що вживання попередньої назви каралося штрафом у 10 копійок. У ті часи в селі було 3411 жителів і 671 двір, більшість земель належала поміщиці Катерині Балашовій, чий маєток був у Мошнах.
У подальші часи село завжди давало собі раду, йому ніколи не бракувало наполегливості, сили громадської думки, обов’язковості. Якщо громада вирішувала, що в першу чергу оброблятимуться земельні наділи вдів, сиріт – то так і було, ніхто від заведеного порядку не відступав, бо піклування про слабших – то неодмінний закон буття.
Імперіалістична війна забрала а пожертву – 12, громадянська – 8 земляків.
В 20-х роках відбулися зміни в адміністративно-територіальному підпорядкуванні села. Так, 15 серпня 1920 р. було видано декрет ВУЦВК “Про організацію Краменчугської губернії”, згідно якого Черкаський повіт увійшов до її складу. Складався він тоді із 33 волостей. Одна із них була Петропавлівська, тобто село стало волосним центром.
7 березня 1923р. за постановою Президії ВУЦВК було введено окружний поділ. Петропавлівка відійшла тоді до Городищенського району Корсунської округи Київської губернії.
В 1932 р., після ліквідації окружного поділу, за постановою 4 сесії ВУЦВК 12 скликання “Про організацію областей на території УРСР”, село Петропавлівка залишилося в складі Городищенського району, але вже Київської області.
Далі все було, як у підручнику історії – розкуркулення, колективізація, голодомор, Велика Вітчизняна війна. За всім цим людські долі часто знівечені, навіть скалічені. У лихому 1933 померло 1300 жителів села. Ця страшна сторінка у житті Петропавлівки, ще потребує доскіпливого вивчення, аби не забути і не повторити її ніколи.
Село пам’ятає земляків які тим чи іншим причетні до історичних подій. Мусій Олександрович Ковтун штурмував Зимовий, першими представниками радянської влади були : Панас Цілуйко, Микола Ружин, Карпо Зозуля, Тодось Засунько, а головою сільради Степан Недоступ. Товариство спільного обробітку землі “Культура” очолив Омелько Зозуля, а колгоспи імені Клари Цеткін і Молотова – Олександр Барабаш та Яків Безпалий. Перші трактористи – Саків Цілуйко, Павло Туш, Марія Засунько. В 1930 році відкрилася семирічка (до цього була чотирикласна школа) директором якої був Петро Бараненко.
546 петропавлівців пішло на фронти Великої Вітчизняної, 226 загинуло, у фашистське рабство вивезено 111 юнаків і дівчат, 29 із них не повернулися. 198 відзначені урядовими нагородами. На братській могилі воїнів, які полягли в боях за визволення села від німецько-фашистських загарбників, споруджено обеліск слави. Автори пам’ятника скульптор Валентин Селібер і архітектор Валерій Лапшов. Автор текстів до пам’ятника – відомий поет Борис Олійник. Встановлений пам’ятник на високому пагорбі над шляхом, що проходить край села. До складу монумента входить невелика тераса з розміщеними на ній світильником і 2 плитами серед квітів. На плитах викарбовані імена тих людей, які загинули за свободу і гідність, усіх хто живе й житиме після їх смерті.
Важкими були повоєнні роки, але завдяки працелюбству селян Петропавлівка поступово росла і розбудовувалася (об’єднаний колгосп імені Куйбишева очолив Дмитро Погорілий). Особливого прогресу в зміцненні соціальної сфери досягнуто в 60-70-х роках, тоді з’явилися Будинок культури, школа, магазин. Мати власний Будинок культури було давньою мрією селян. І лише спільними зусиллями всієї громади ця мрія матеріалізувалася в 1964 р. “Епопея” цього будівництва стала прикладом для наслідування. Про нього дізналася вся Україна завдяки чудовому нарису із фоторепортажем, що були надруковані у столичному журналі “Соціалістична культура” (№ 12, 1964р.).
На території села містилась центральна садиба колгоспу імені Куйбишева, який користувався 3138 га землі, в тому числі 2155 га орної. Вирощувалися зернові і технічні культури. Розвивалося м’ясо-молочне тваринництво. За успіхи у розвитку колгоспного виробництва 85 трудівників нагороджено орденами і медалями СРСР. Ці короткі, але змістовні дані згадуються у виданні “Історія міст і сіл УРСР Черкаська область” (К., 1972). На той час у селі була восьмирічна школа, клуб на 400 місць, бібліотека з фондом 10 тисяч книг, фельдшерсько-акушерський пункт. Партійна організація налічувала 39 комуністів, комсомольська – 37 членів ВЛКСМ.
З 1971 р. незмінною завідуючою фельдшерського-акушерського пункту є Лідія Іванівна Бабич. За ці роки вона заробила незаперечний авторитет серед колег та односельців. До неї, як до професіонала і просто як до доброї жінки, завжди звертаються петропавлівці у скрутні моменти свого життя. Сама Л.І. Бабич шкодує лише за тим, що тепер молоді жінки рідко наважуються народжувати дітей. Нині лелека навідується в село 5–6 раз на рік. А були часи коли у Петропавлівці кожен рік народжувалося 100-150 немовлят.
Ці демографічні проблеми мають звичайно об’єктивні причини. А як наслідок – за кількістю дворів та мешканців село нині повернулося на рівень 20-х рр. 19 ст.
За сучасними даними в Петропавлівці мешкає 1224 жителі, налічується 628 дворів. Загальна земельна площа села 3,2 тис. га в тому числі сільській раді належить 0,7 тис. га. У загальноосвітній школі навчається 190 учнів, дошкільну установу відвідує 17 дітей. Школа носить ім’я земляка Героя Радянського Союзу Петра Чуєнка. Діє фельдшерсько-акушерський пункт.
Уже декілька років практично немає колгоспу. Але нічого страшного не сталося. Уся земля виорана, обсіяна, оброблена. Адже лад усьому дають фермери. Найголовніший тут Іван Жуган. Торік у його обробітку було 180 паїв, а нині вже 413. Він відповідає за 880 га землі. Просто люди побачили його енергію, старанність, а головне – порядність у розрахунках. Сьогодні у фермерському господарстві Івана Жугана працює 20 осіб, люди вчасно отримують заробітну плату грошима або товарами.
Фермерське господарство в Петропавлівці буде і надалі розвиватися. Адже в селі крім Івана Жугана хазяйнують ще чотири фермери. Вони не замикаються суто на своїх виробничих потребах, а беруть активну участь у соціально-культурному житті села. Усі спортивні, розважальні заходи, народні гуляння проходять за їхньої підтримки. Так, вдалося організувати дітям харчування у школі та дитсадку. Перед сільським бюджетом фермери не мають жодних боргів, навпаки – повне взаєморозуміння. Між собою фермери досить непогано миряться, що дуже приємно, адже землі потрібні не конкуренти, а господарі. Так, офіси трьох найбільших фермерів сусідять в одному приміщенні контори колишнього колгоспу. Щоправда, у кабінетах фермерів не застанеш – весь час у полі. (2005 р.)