29 січня в Україні згадували Героїв Крут. Щоправда, згадували тільки ті, хто береже і любить українську історію. Та 94 роки тому відголоски тієї кривавої драми долинули й до Черкащини...

Але спочатку трохи історії. Це був бій між 5-тисячною більшовицькою армією та трьомастами київськими студентами, що захищали підступи до Києва. У перебігу військових дій бій вирішального значення не мав, та у свідомості багатьох особливого значення набув завдяки героїзму української молоді, яка загинула в нерівному бою.

Бою під Крутами передувала майже річна дипломатична боротьба за незалежність України спочатку з Тимчасовим урядом, а потім і Раднаркомом Росії.

Раднарком 16 грудня 1917 року поставив Центральній Раді ультиматум, за яким вона мала обрати або повну покору більшовикам, або війну через 48 годин. Через два дні більшовицька армія почала наступ на Україну. У відповідь Центральна Рада 22 січня 1918 року проголосила Україну незалежною, але, на жаль, на цей час вона добровільно позбулася війська.

28 січня 1918 року більшовики стягували сили і розташовували їх у ліску між станціями Пліски і Крути. Становище для Центральної Ради стало загрозливим.

Вона закликає до збройного захисту України, і молодь відгукується на заклик – вступає до лав Вільного козацтва і "Куреня Студентів Січових Стрільців". Це були здебільшого студенти Володимирського університету, учні гімназії імені Кирила і Мефодія, гідротехнічної та військово-лікарської шкіл.

У Крутах їх зустріла жменька гайдамаків, що з двома кулеметами й однією гарматою стримуваливорога. Сили більшовиків більш як у десять разів переважали сили українців. Вони розпочали наступ 29 січня 1918 року о 10-ій годині ранку.

У рукопашній в першу мить атаки командира студентів було вбито, кількох молодих юнаків поколото. Решту захопили в полон під Крутами і ввечері того ж дня розстріляли. Перед смертю один заспівав "Ще не вмерла Україна", пісню обірвали кулі. Більшовики не дозволили місцевим селянам поховати тіла загиблих.

9 березня 1918 року Центральна Рада повернулася до Києва, і на першому ж засіданні її голова Михайло Грушевський запропонував вшанувати пам'ять загиблих і перевезти їхні тіла до Києва.

19 березня на Аскольдовій могилі відбувся урочистий похорон. Коли у 1919 році Київ знову захопили більшовики, могилу зрівняли з землею, а у 1930-ті роки ліквідували кладовище. Місце поховання крутянців поглинув парк, а пам’ять про них старанно стирала радянська влада. Після проголошення незалежності України на місці бою і на могилі героїв було встановлено пам'ятні знаки. Нині героїв Крут традиційно згадують у чергову річницю тих подій. Проте згадують їх і в Старосіллі Городищенського району.

Збереглись свідчення, що після того бою селяни, ризикуючи життям, добирались до місця битви і тихцем вивозили поранених. Одного зимового дня 1918 року через село Старосілля Городищенського району їхала підвода. Чоловік віз з-під Крутів свого пораненого сина та двох його товаришів. Зима, мороз, а батько все оглядається на сина та Бога молить – тільки б довезти. Звідки були ті люди і як їх звали, у Старосіллі вже не пам’ятають навіть старожили. Казали, десь з Лівобережжя. Але переказували цю історію, бо ті, хто бачив це, розділили тоді горе батька, який в Старосіллі втратив своє дитя. Поранені юнаки так і не доїхали до домівки, померли… Трьох студентів-героїв батько вирішив поховати там, де душа до Бога відійшла. На сільському цвинтарі Старосілля поряд викопали три могили, на них поставили дерев’яні хрести, які назвали "Крутівськими". У селі пам’ятали про ту подію, але вголос не говорили – часи були не ті. Багато років місцевий краєзнавець, нині вже покійна Людмила Старіченко, доглядала за могилами – хлопці були поховані біля її мами. Коли жінки не стало, її справу продовжила місцева жителька Людмила Удовик. Та сьогодні жінці несила відновити на двох могилах хрести, які від часу перегнили і впали. Історія про старосільських героїв Крут, на жаль, для більшості селян і досі є невідомою. Людмила Карпівна бідкається, що після неї нікому буде зберігати пам'ять про тих, хто віддав за Україну своє життя. Тож попросила місцевого священика Василя Плешинця, коли її не стане, подбати про могили героїв. Привела на цвинтар, показала могили і, як за рідними, заплакала та помолилась…