Залишаючись сліпим, поет Микола Красюк зробив чимало…
Микола Ігоревич Красюк (1943–2004) – людина тяжкої долі і сильного духу. Ще у вісім місяців він повністю втратив зір. Але в подальшому житті стільки усього встиг зробити! Можна лише позаздрити його плідній творчості і невгамовній вдачі. Більшу частину свого життя він прожив у Львові, але народився на Городищині в селищі Вільшана, а корені його роду по батьківській лінії з сусідньої Пединівки Звенигородського району.
”Перемог без боротьби, повір, нема”
Народився Миколка 8 липня 1943 року у Вільшані. До війни його мама Віра Охрімівна Красюк (1919–1977) працювала у Шепетівському міськкомі комсомолу. Рятуючись від фашистів, вона намагалася евакуюватися. Але добралася лише до Вільшани, де й народила первістка – сина Миколу. Восени 1941 року, вийшовши з оточення, до Вільшани прибув і батько – лейтенант Червоної армії Ігор Степанович Красюк (1914–1990). Він був зв'язаний з партизанами, а потім пішов на фронт.
У вісім місяців Миколка захворів менінгітом і повністю втратив зір. Весною 1944 року Віра Охрімівна переїхала з сином до села Пліщин Шепетівського району Хмельницької області, де жили її батьки Охрім і Мотрона Сердюки. Туди ж, після лікування у шпиталі і демобілізації, повернувся у 1946 році й Ігор Степанович. Через п'ять років в сім'ї Красюків з'явилася ще ода дитина – донька Ліна.
У 1950 році малого Миколу віддають до Київської школи-інтернату для сліпих дітей. Після закінчення у 1959 році він навчався у Львівському інтернаті № 100 для незрячих дітей, де здобув середню освіту. Там знайомиться з незрячим поетом, членом Спілки письменників України, Андрієм Васильовичем Волощаком та його дружиною Ісидорою Сидорівною, який надалі стає його вчителем, наставником, старшим товаришем. У 1962 році Микола вступив до Львівського університету ім. Івана Франка на філологічний факультет, який успішно закінчив у 1967 році.
Деякий час Микола Ігоревич викладав в одній з Львівських шкіл історію, адже вакансії філолога для нього спочатку не було. Та згодом викладав і улюблену рідну мову та літературу.
Весь цей час Микола Красюк не забував і Черкащину. На канікулах та у відпустку, до 1970-х років, поки живі були дідусь і бабуся, він приїжджав у Пединівку. Пізніше, у збірці ”Дума про світло”, він напише вірш ”У тій Пединівці…”, де добрим словом згадає своїх рідних і саме село:
У тій Пединівці, Де спалахнув вогонь В душі моїй од бабиної пісні Про Дніпр широкий, Що реве та стогне…
”Приходять вірші в світ, як діти…”
Віршувати майбутній поет почав ще в дитинстві. Перший його вірш "Республіка радянська, Україно” був надрукований у шепетівській районній газеті ”Шляхом Жовтня”. Відтоді він друкувався в обласній і республіканській пресі.
У 1963 році вийшла перша книжка поезій Миколи Красюка ”Людяність”. Через чотири роки побачила світ друга збірка віршів ”Поклик”, а в 1968-му – третя: ”Паралелі і меридіани”. У березні 1974 року молодий поет став членом Спілки письменників України. Навесні того ж року вийшла четверта збірка поета ”Зустрічі”. Далі, у 1979 році, збірка антиклерикальних поезій ”Вирок”, драматична поема про Ярослава Галана ”Поштова скринька, до запитання” (1989), збірка поезій ”Дума про світло” (1989). Збірка ”Балада про дорогу” (1988) в перекладі на литовську мову (шрифтом Брайля) вийшла у Вільнюсі. У 1997 році Республіканський будинок звукозапису та друку Українського товариства сліпих випустив шрифтом Брайля збірку Красюка ”Крик”. Регулярно друкувалися вірші поета і в альманасі-щорічнику ”Поклик”, який видавався при Львівській бібліотеці УТОС ім. Т.Г. Шевченка в одному примірнику (самодрук) шрифтом Брайля.
Микола Ігоревич знаний не лише як автор власних книжок. Він був засновником і редактором поетичного альманаху ”Нащадки кобзарів”, що виходить у Києві і друкується рельєфно-крапковим шрифтом Брайля для незрячих. Цей часопис має на меті популяризацію творчості людей з вадами зору.
А ще вельмишановного Миколу Красюка знають і пам'ятають люди, які спілкуються міжнародною мовою есперанто. З багатьма із них, і не лише в межах колишнього СРСР, він регулярно листувався. Брав участь у конгресах та інших заходах есперантистів. Переклав і переписав шрифтом Брайля есперанто-український словник!
Спробував себе Красюк і в якості перекладача! Підбірка його перекладів поетів Північного Зауралля (з ненецької, хантийської і мансійської мов) ”Барви полярного сяйва” була опублікована у журналі ”Жовтень” ще у 1973 році.
”Для народу мого хочу жить і горіти!"
Як і більшість людей радянського часу Микола Красюк вірив у ”комуністичні ідеали”, але згодом зрозумів облудливість радянської пропаганди. Він з піднесенням зустрів нову незалежну Україну і написав чимало глибоко патріотичних віршів. При цьому не забував і про свої корені:
Ні голод, ані культ не підкосив Жадання мого роду йти до щастя. Так, я Дніпра затруєного син Й калини, що в Чорнобилі зачахла.
У 1999 році поета чекала нова біда: інсульт з усіма його наслідками. Права частина тіла залишалася фактично бездіяльною. Але опираючись на плече своєї дружини Станіслави Матвіївни (з якою він одружився у 1979 році) Микола Красюк долав всі перешкоди і продовжував творити. За сприяння свого незрячого товариша по школі і університету Юрія Симончука, голови Волинського товариства сліпих, вийшла десята книжка-збірка віршів для дітей ”Киця Мурка” (2002).
До ювілею поета – 60-річчя з дня народження – побачили світ ще дві книжки поезій – ”Вечірні дзвони” і ”Наодинці з Україною” (2003). Та, на жаль, хвороба підстерегла поета в розквіті його творчих сил і задумів. 7 червня 2004 року Микола Красюк перейшов межу земного буття. Але лише земного, бо свою душу, як відомо, поети залишають у власних віршах. Його прах упокоюється на затишному цвинтарі села Ближчеводи Жовківського району Львівської області, звідки родом дружина поета.
А в 2005 році вийшла збірка його поезій ”Гетсиманський сад”, в якій переплелися філософське узагальнення і прості істини людського буття. В цій збірці автор пориває зі своїм атеїстичним минулим і повертається до Бога. Над нею поет працював до останніх днів. Про це свідчить і написана власноруч передмова до… посмертного видання. А в ньому є такі слова: ”поезія – це мій спосіб спілкуватися зі світом та з Богом…”
У 2009 році, зусиллями родичів і друзів (зокрема сестри поета Ліни Глуховської та однокласниці Олени Кутньої) була видана ще одна посмертна збірка Миколи Красюка ”З невмирущого джерела”. Її склали вірші не використані у попередніх збірках.
Миколу Красюка називають поетом корчагінського гарту. Як і письменник Микола Островський, він жив і творив всупереч тяжким життєвим обставинам. По собі Микола Красюк залишив 14 поетичних збірок, вірші у збірниках і на платівках, переклади, альманах ”Нащадки кобзарів”, есперанто-український словник. Частина його віршів покладена на музику і стала піснями.
Пам'ять про Миколу Красюка увічнена у Львові і на Хмельниччині. Так, у Львівській бібліотеці УТОС ім. Т.Г. Шевченка є постійно діючий куточок поета. З 2007 року вулиця і провулок на околиці Шепетівки носять ім'я Миколи Красюка. А 26 квітня 2011 року у Пліщинській сільській бібліотеці ім. М. Красюка відкрито кімнату-музей письменника. Було б добре, якби і на Черкащині, на Городищині була гідно пошанована пам'ять про нашого талановитого і мужнього земляка.
На фото: 1. Миколка з батьками. Фото 1947 р. 2. Микола – студент Львівського університету. Фото 1963 р. 3. Микола з мамою під час навчання в університеті. Фото 1965 р. 4. М. Красюк у львівському сквері. Фото 1987 р. 5. М. Красюк. Фото 1988 р. 6. Книги М. Красюка.