"Могилу загиблого батька допоміг віднайти... Інтернет" – так називалася стаття Миколи Щербини, яка побачила світ у "Прес-Центрі" 16 червня.

У статті йшлося про Василя Ружина з Хлистунівки Городищенського району. Згадується й "голова колгоспу Петро Стріленко". "Одного серпневого дня, коли німці підійшли до Хлистунівки, голова наказав запрягти коней і їхати в центр села. А там вже були німецькі солдати на машинах. Стріленко зіскочив з воза і кинув під колеса автомобілів гранати. Проте вони не вибухнули. Голова крикнув Василеві, щоб той тікав, а сам кинувся в протилежний бік у гречку. Німці застрочили з автоматів і прострелили йому ноги. Потім підбігли і пронизали тіло зухвальця багнетами..."

Я – син того Стріленка. Хочу уточнити: батька звали не Петро, а Павло. Родом він, як і моя мати, з с. Орловець. Крім того, обставини його загибелі описані не зовсім точно. Це й зрозуміло: війна і час стерли дещо із пам’яті...

Насправді того дня п’ятеро чи шестеро жителів Хлистунівки, і серед них Павло Ониськович, мій батько, збиралися їхати підводою у призначене місце, щоб організувати партизанський загін. Кожен мав по дві гранати, по гвинтівці і по 30 патронів. Німців чекали з Городища. Але німецька розвідка поїхала через село Валява на В’язівок і на Хлистунівку. Коли вони зустрілися з німецькою розвідкою, побачили, що попереду їхали мотоциклісти, а за ними – легкова машина з офіцерами. Мотоциклісти пропустили підводу, ще й привіталися. А німці з машини зупинили підводу. Знаючи, що у возі зброя, батько, як правильно пише Микола Щербина, скочив з воза і кинув дві гранати одну за одною, але вони не розірвалися. Тоді він ухопив гвинтівку і раз вистрілив, але патрон заклинило. У цей час підвода рвонула тікати. Зробили це вони самі чи за наказом батька, я не знаю. Батько теж почав тікати – побіг по гречці. Німці погналися не за підводою, а за ним, бо кидав гранати він. У статті правильно сказано, що йому з автомата перебили обидві ноги вище колін, але батько пробіг ще метрів зі сто, до якогось діда на город.

Підбігши, німці одразу знайшли в нього документи. А батько був комуніст і за військовою спеціальністю політрук. Вони його зразу не пронизали багнетами, а повикручували і поперебивали руки й ноги, а потім підняли на багнетах і кинули на землю. А потім ще повибивали всі золоті зуби. Шукали сім’ю, але ми, на щастя, були в евакуації.

Дід, біля хати якого вбили батька, поховав його у себе на городі. Після війни загиблих, у тому числі й батька, перепоховали у братську могилу.

Цю історію мені розповіла мати, а їй – очевидці трагедії. І ще додам, що батька у 1970-х роках посмертно нагородили медаллю "За відвагу", про це писали в газеті. Але матері медаль ніхто не вручав...

Леонід СТРІЛЕНКО, с. Веселий Хутір Чорнобаївського району