Справжнім випробовуванням для молодого подружжя з Городищини була служба чоловіка в армії та участь у вторгненні до Чехословаччини у 1968 році
Подружжя Андрія Микитовича та Галини Йосипівни Педько з Млієва разом вже 44 роки. Вони виховали двох синів: Сергія та Леоніда, мають трьох онуків. Нині їхнє життя спокійне і розмірене. Але всього цього могло і не статися. Адже на початку їх спільного подружнього життя були досить тривожні події. Це служба Андрія в лавах радянської армії та участь у військовій операції "Дунай".
З розповіді дружини: ”Кожного дня я чекала лист із армії”
Андрій Микитович народився 2 січня 1947 року в селянській родині. Мав ще старшу сестру Лідію (1944 р.н.) та молодшого брата Миколу (1949 р.н.) Після школи закінчив Гарбузинське ПТУ за спеціальністю механізатор широкого профілю. Міг водити трактор, комбайн та іншу сільськогосподарську техніку. Перші півроку випускники училища працювали на цілині біля м. Кокчедав в Казахстані. Далі Андрій повернувся до рідного села. Працював у колгоспі: спочатку причіпником, а потім трактористом і комбайнером.
З молодою дівчиною Галиною Кошеленко Андрій почав зустрічатися ще в школі. Вона була десятикласницею, коли померла її мати і дівчина сама залишилася в хаті. Галині було 16 з половиною, а Андрієві – 19 років. І він ще не служив у армії! Тому вирішили одружитися і це рішення підтримали батьки Андрія. 28 квітня вони розписалися, а 1 травня – справили весілля. Через три місяці прийшла повістка і вже 6 серпня 1966 року Андрія випроводжали в армію. З тривогою відпускала молодого чоловіка Галина, боялася довгого чекання. Але що вдієш – така доля. Через декілька днів вона перейшла жити до Андрієвих батьків.
Школу молодого бійця Андрій пройшов у м. Івано-Франківськ. Там же й прийняв присягу. Далі його направили до Угорщини у м. Дьор. Служив навідником танка у танковому батальйоні піхотного полку.
Весною 1968 року в армію забрали і брата Миколу. Він теж попав до Угорщини у м. Папа. Микола дуже хотів побачитися з братом і така нагода трапилася. Одного разу радянських військовослужбовців привезли на стадіон, де проходив футбольний матч місцевого чемпіонату. І раптом колеги Андрія, які теж були з Млієва, помітили в одному з рядів Миколу. Так, завдяки спортивному заходові, брати зустрілися.
Андрієві порадили написати рапорт про перевід брата до частини, в якій він служив. І цей рапорт спрацював. Протягом місяця Миколу перевели у Дьор. Брати тепер були разом і навіть їхні ліжка стояли поруч. Називали їх тепер: Педько-старший і Педько-молодший. Андрій, по солдатським міркам, був уже "дід", а тому його "привілеї" поширилися і на Миколу. Педько-молодший, як і брат, хотів бути танкістом. Хоча грав на різних музичних інструментах і міг піти в оркестрову команду. Але поруч брата було надійніше.
Мав Андрій військового побратима – Віталія Філіпенка із с. Завадівка Корсунь-Шевченківського району. На відміну від всіх інших, вони були одружені – і це їх зблизило. Під час служби Віталій став батьком і навіть мав 10 діб відпустки. Андрій про таке лише мріяв.
Весь цей час Андрій не забував про молоду кохану дружину і кожен день писав їй листа! Галина на той час працювала в дитсадочку і щодня чекала нових повідомлень від чоловіка, і сама відповідала на кожен лист. Бувало в обід почне, ввечері допише, а вранці. по дорозі на роботу, вкине лист до поштової скриньки. За два роки і вісім місяців служби цих листів назбиралося на два целофанових мішків. І було їх там – майже тисяча!!!
Лише влітку 1968 року сталася затримка: день, два, тиждень, цілий місяць не було листів. І ніякої іншої звісточки. Дівчина була занепокоєна очікуванням. Батьки тоді сказали: "Всі говорять про події в Чехословаччині, мабуть і наші хлопці там". І дійсно, через деякий час прийшов лист із словами: "Ми знаходимося в Чехословаччині. Вже все позаду…"
З розповіді чоловіка: ”Ми встановлювали ”мир і порядок”
Днів за три до висування військ поміж солдат вже ходили чутки про вступ на територію ЧССР. А ввечері, 20 серпня 1968 року, їх підняли по тривозі і своїм ходом, на танках, вони рушили на Захід. Так, починалася військова операція країн Варшавського договору під кодовою назвою "Дунай".
Танковий батальйон подолав понтонну переправу через Дунай, переїхав гори Татри і ввійшов до Словаччини. Швидко пройшли окраїною Братислави і далі, минаючи великі міста, на Брно. Перше завдання мали блокувати місцевий аеродром. Після приземлення там Мінської десантної дивізії танки рушили далі, в Чехію. Минули окраїни Праги і вийшли на австрійський кордон. В цьому і полягало друге і основне завдання – перекрити кордон з Австрією.
Андрій і Микола знову були разом, в одному танку. По дорозі був випадок, коли в одному з містечок в їхній танк полетіла пляшка із запалювальною сумішшю. На такі дії зважувалася місцева молодь. Андрій намагався прикрити люк і осколками пляшки йому поранило руку.
По шляхах бачили і людей старшого віку, які пережили Другу світову війну. Вони з болем і нерозумінням, хитаючи головами, дивилися на рух танків. В їхніх очах були німі запитання: "Хто вас кликав? Навіщо ви тут?" Офіційна пропаганда стверджувала: "Ми прийшли допомогти чехословацькому народові встановити мир і порядок". Інших подробиць не пояснювали. А про те, що це інтервенція і справжня мета операції – придушити "пражську весну", мало хто з солдат тоді розумів. Вони виконували наказ.
Військ тоді в Чехословаччину направили чимало, і не лише з СРСР, а і з інших країн Варшавського договору. Особливо ретельно виконували "інтернаціональний обов’язок" угорці. При цьому вони приказували: "Ви нас били в 1956, а ми вас будемо в 1968".
Незабаром танковий батальйон Андрія зупинився за 1800 м від австрійського кордону. Через танковий приціл було видно реактивні установки австрійської армії, направлені в сторону ЧССР. Це була своєрідна демонстрація сили і наміру відстояти кожен метр власної території.
30 радянських танків стояли там протягом двох місяців. Були випадки, коли місцеві чехи навідувалися в розташування радянських військ, бо ходили чутки, що солдати тут голодують. Їх проводили на кухню і пропонували скуштувати солдатської їжі. Чутки були безпідставні. Солдат харчували подвійним пайком. Надзвичайних ситуацій в місці дислокації батальйону не було.
Проте з розповідей товаришів, повідомлень преси і телебачення Андрій знав і про інші випадки. Місцева молодь намагалася завадити просуванню радянських військ: перекидали автобуси на шляхах, кидали пляшки із запалювальною сумішшю. Були і перестрілки, були вбиті і поранені. Запам’яталися і саморобні плакати: "Уходите домой", "Иван, уходи домой, тебя Маруся ждет", "В 45 – освободители, в 68 – окупанты".
В кінці жовтня танковий батальйон повернули до Угорщини. Після цих подій солдати ніяких заохочень не отримали: ні нагород, ні відпусток. Ще й усно наказали – дома нічого про ці події не розповідати. Лише через півроку Андрій демобілізувався і повернувся в село до молодої коханої дружини. Знову працював трактористом у колгоспі, а пізніше водієм в Городищенському АТП–17147.
І лише у 2003 році, завдяки Віталію Філіпенку, Андрій Микитович добився, щоб його визнали учасником бойових дій. Допоміг і син Леонід, який особисто з'їздив у Подольськ Московської області, щоб документально підтвердити участь батька у військовій операції "Дунай" вже далекого 1968 року.
На фото: 1. Андрій Микитович і Галина Йосипівна Педько. 2. Весільне фото. с. Мліїв, 1 травня 1966 р. 3. Андрій Педько (крайній зправа) з колегами по службі. Угорщина. м. Дьор, 1967 р. 4. Андрій Педько (зліва) і Віталій Філіпенко, ЧССР 1968 р. 5. Екіпаж танку Т-55 № 838 у Чехословаччині, 1968 р.