Сучасний український вчений-історик Станіслав Кульчицький переконаний: ”Історія – це не минуле, це погляд на минуле. В кожної з країн є своя історія, якщо є національні інтереси, має бути різна історія. Історія – це частина нашого ”Я”. Людина не може жити без минулого, тому що тоді вона не є людиною”.

На сьогоднішній день однією з проблем сучасної України є незнання українськими громадянами власної історії, спекуляції на історичному ґрунті. Історія залишається ефективним інструментом політичної боротьби, використовується для розколу українського суспільства, тоді як за своєю природою має його об’єднати. Такими питаннями є суперечливі сторінки історії боротьби за Українську державу у 17-х – 20-х роках минулого століття, Голодомору 1932-33 років, діяльності ОУН і УПА тощо.

Існує конфлікт інтерпретацій минулого. Часто місце історичних фактів займають вигадки, штучні конструкції, які не мають жодного фактичного підґрунтя. Та головне в цій ситуації – пам’ятати, що Україну останні декілька сотень років частіше об’єднували поети, письменники, вчені й інші представники інтелігенції, а не політики.

Історія і нашого краю також містить багато суперечливих фактів, які потребують вивчення. У період 1919-1921 років у районі Городища, Канева, Корсуня, Млієва, Орловця, Буди-Орловецької, ст. Воронцовської, с. Велике Старосілля діяв повстанський загін на чолі з отаманом Трохимом Івановичем Бабенком, відомий за радянської історіографією, як банда Голого.

Пропонуємо на ваш розсуд матеріал про ці історичні події з точки зору сучасного історика Романа Коваля, автора книги ”Коли кулі співали” (рік видання – 2006). Книга є збіркою біографічних нарисів повстанських отаманів, що діяли у добу Визвольної війни 1917-1920-х років, а також документів і біографічних довідок про учасників боротьби за Українську державу. Збірка заповнює прогалини в історичній пам’яті українського народу. Основними джерелами для дослідження теми автор використав спогади свідка подій Юрія Горліса-Горського та історика Андрія Тегерешвілі.

Трохим був невисокого зросту – “як йшов, шабля черкала об землю”. “Очі мав чорні, як терен, проникливі, а на підборідді – ямочка… Дуже гарний на виду, молодцюватий, зграбний парубійко”. Був охайний. Любив одягатися із шиком: “дублений під шнурок кожух або бурка, на шапці квітка, хромові на закаблуках чоботи з острогами, блискучі, як водою злиті, – це було в замітку людям”. Як сказала одна хрещатицька бабуся, “усе їхнє сродство було красиве, дівки становиті”.

Трохим Іванович Бабенко народився 1898 року на Черкащині в селі Хрещатик, що розкинулося на правому березі Дніпра на південь від Канева. Про батька майбутнього отамана відомо лише, що він служив матросом на пароплаві і внаслідок нещасного випадку втопився. Мати Трохима вийшла заміж вдруге. Від Івана та Дениса вона народила семеро дітей.

Влаштувався працювати на пароплав і Трохим. Може, батькові друзі допомогли. Взяли його офіціантом. Називався корабель “Рыцарь”. Здавалося, Трохиму доведеться довіку прислужувати чужим людям, радіючи чайовим. Про славу лицаря, мабуть, він і не мріяв. Але влітку 1914 року прогриміли громи бога війни. Перша світова перекреслила скромні життєві плани юнака: Трохима мобілізували до російського війська. На фронті хрещатицький хлопець відзначився – за хоробрість його нагородили двома Георгіївськими хрестами. А 1917-го, а може і 1918-го, юнак зголосився до українського війська…

1919 року разом зі своїми товаришами – Чорним, Самійлом Бугаєм, Лихом, Григорієм Рябоконем та К. Віхтем – Трохим створив повстанський загін. Билися проти “золотопогонної сволочі”. Пускали під укіс денікінські потяги, нападали на обози ворожого війська, розгромили штаб якоїсь білогвардійської частини, що розмістився у Городищенській сільськогосподарській школі… Воювати проти денікінців було легко, адже ненависть українського селянства до “золотопогонників” виявилася такою палкою, що за зброю бралися всі – старі і малі. У листопаді 1919 року у Шепелухівській, Байбузо-Білозерській, Мошнянській і Старосільській волостях Черкаського повіту повстало декілька тисяч селян. “Повстанці називали себе петлюрівцями, – писав більшовицький історик Д. Кін. – Ними була оголошена мобілізація до 45-літнього віку. До повстанців під час бою перебігли з білих частин два офіцери-українці, які очолили рух і готували наступ на Черкаси”.

Під ударами українських хліборобів та Красної армії, що насувалася з холодної півночі, денікінці панічно тікали до моря в надії, що врятуються на кораблях Антанти. Дуже швидко білі москалі забралися геть із Городища.

На якийсь час чимала територія опинилася без будь-якої влади. Денікінці втекли, червоні ще не дійшли, не було давненько й української влади.

Коли заявилися більшовики, то Трохима, як організатора боротьби проти білих, поставили воєнкомом Городища. Та Бабенко до виконання обов’язків не встиг приступити, бо призначення скасували. Очевидно, якась запродана душа доповіла більшовикам, що Бабенко – “колишній петлюрівський офіцер”.

Невдовзі Трохим виступив проти нових окупантів. За повстанське псевдо він взяв собі ім’я гайдамацького ватажка 40-х років XVIII століття Гната Голого, який нещадно різав шляхту та “жидів-орендарів”, а 1741 року убив за зраду Саву Чалого. Невипадково пристало нове ім’я до Трохима Бабенка. Принаймні однією з перших “антисовєтських” акцій Голого стала ліквідація зрадника – комуніста Віхтя, який очолював “робітничо-селянську інспекцію”. Знищив за зраду Трохим і голову сільради с. Шелепухи Підберезного. Та хіба всіх перерахуєш?.. Агітація кулею і шаблею проводилася щодня: кожний козак Голого був добрим “агітатором”.

Базовими для отамана Голого стали Мліїв і довколишні села. Місцевість тут була чудова. Лісові урочища мали поетичні назви – Марусин яр, Середин яр, Ламані гори. На підходах до табору стояла варта, а шлях перекривав шлагбаум із табличкою: “Мліївська республіка”. Голий діяв і в районі Городища, Орловця, Буди-Орловецької, Канева, Богуслава, Корсуня, Великого Старосілля… Переправлявся і на лівий берег: рейдував неподалік сіл Домантове, Богушкова Слобідка, Хрести, Коробівка. Були у загоні селяни з Млієва, Тубільців, Березняків, Білозір’я, Байбузів… Ядро загону становили Оника і Яків Баклицькі, Харитін Буркут (начальник штабу), Павло Вовк, Гнат Заєць, Платон Краснюк, Павло Панько, Семен Паламар, Олекса Педоренко, Олекса Подупейко, Артем Шевченко, Дмитро Сагач (командир кінноти). Штаб загону перебував в оселях заможних селян Івана Плюща, Марка Бурлаки, Круподері та Шомкала.

З Городища та його околиць походили повстанці Антін Грозний, Вовгур і Добровольський (пізніше теж отамани), Василь Вовк, Михайло Дячка, Олександр Жук, Артем Качан, Михайло Ковтанець, Олександр Коршак, Петро Лящ, Олекса Пожар, Марченко, Співак, Голуб, Кузьма Ус, Андрій Шаповал, Грицько Герасименко, Василь Орел (із с. Свинарки), заступник отамана Тихін Мусійович Омельченко (більшовики безпідставно приписували йому вбивство помолога Левка Симиренка).

Повстанці Голого носили сиві шапки з червоними або зеленими шликами. Селяни так описували отамана: “У походах на грудях мав бінокля, кінь був у нього рудий у яблуках. (Отаман) був швидким в ходу і розмові, сяде на коня – ніби влип. Любив бути на видноті, любив похизуватися, басуючи конем, або, як би тепер сказали, позадаватися. Добре стріляв. Особиста зброя – маузер та козацька шабля зі срібним руків’ям”.

Місцеві дівчата при зустрічах із козаками Голого заплітали у гриви коням кольорові стрічки. А коли лунав сигнал ріжка, яким сурмач оголошував збір, мабуть, не в однієї козачки серце стискалося: чи побачу ще милого? Але не всі очікували наречених у селах, чимало з дівчат активно допомагали. Серед таких відважних були орловецькі дівчата Якилина Євменівна Пелюхно, Ярина Андріївна Плигач і Осадча. Одного нещасливого дня їх зарубали москалі біля Недашівської гатки…

Дівчата були захоронені місцевими пастушками прямо на місці розправи в Мліївському лісі. Точне місце захоронення виявлено у 2003 році вчителем-ентузіастом О.В. Косіненком спільно із науковим співробітником археологічної інспекції О.В. Назаровим та колишнім лісником Д.Т. Гладким. В процесі наступної пошукової роботи знайдено родичів, уточнено імена загиблих.

У день дванадцятої річниці незалежності України представниками молодіжної організації ”Батьківщина Тараса Шевченка” вшановано пам’ять трьох орловецьких мучениць – на могилі встановлено дубовий хрест, проведено панахиду за невинно убієнними…

Трохим Голий нищив продзагони, волосні та повітові органи окупаційної влади. Спалив городищенський військкомат. Любив отаман і “пожартувати”. Часом перевдягався у дівочий одяг і йшов на розвідку. З групою молоді, співаючи під гармошку, входили у Городище. “Одночасно лісовики тихцем просувалися цим же напрямком попід річкою. На підступах до містечка залягали. Голий розвідував становище і давав козакам умовний знак, за яким вони атакували пункт”.

У червні 1920 року – під час походу Будьонного на Польщу – Голий атакував 518-й полк Першої кінної армії. Зрозуміло, що примітивно озброєному селянству нелегко було змагатися з регулярними частинами. “І в кращі свої часи загін Голого мав понад третину примітивно озброєних повстанців: сокирами, вилами… Натякаючи на таке озброєння, Голий жартував: “У мене зубки гострі, піками”.

Голівці нещадно нищили зрадників. Так, козак Нечай забив на смерть начальника районної міліції Литвина і двох мліївських міліціонерів. 1920 року інший месник застрелив начальника міліції Городища Я. Панька та голову райвиконкому Подвиженка. Прагнув Голий знищити ще одного зрадника – Григорія Рябоконя, з яким разом воював проти денікінців. 13 вересня 1920 року під час постою у с. Велике Старосілля карального загону під командуванням військового комісара Черкаського повіту Рябоконя, який планував знищити Мліївську “республіку”, повстанці раптово атакували ворога. “Голівці несподівано увірвалися до Старосілля з усіх боків. Першими пострілами зняли вартових на церкві… Зав’язався бій”. Очевидець П.Т. Гой розповідав: “Голівці летіли, як чорна хмара, – з вилами, косами, рукав у кожного перев’язаний солом’яним перевеслом, – і землі під ними не видно”. Під час бою забили сімох карателів, двадцять осіб полонили, решта повтікали. Отаман Голий гарцював селом на білому трофейному коні і все виглядав: чи вже спіймали Рябоконя?.. “Полонених пов’язали колодязною вірьовкою і вервечкою погнали мліївським шляхом, шмагаючи: оце вам хліб-сало-масло! Полонені просилися: ми прості робітники, залізничники, нас насильно мобілізували, примусили і т. д., але ненависть виявилась сильнішою – їх постановили стратити, що й зробили вранці у Сиваковому яру. Коли прикидали землею, один недобитий підвівся і просив порятунку. Хтось із селян спустився вниз: “Тобі комунії захотілося? На!” – і добив лопатою”.

Старосільські міліціонери відбулися легше. Отримали лише шомполів – місцеві все ж, із селян… Один полонений врятувався, господар Краснюк забрав його до себе допомагати по господарству. “Така вже натура хазяїна: воюй не воюй, а гречку сіяти треба. Через два тижні господар відпустив його з миром, але похвалився сусідові Вовкові Павлу Семеновичу. Той наздогнав рябоконівця біля урочища Диччине і вбив”.

Розголос про розгром карального загону в Старому Старосіллі рознісся округою. І до Голого потяглися нові повстанські струмочки. У вересні 1920 року до нього пристали і повстанці гайдамацького села Медвин…

Під час всеукраїнського повстання літа – осені 1920 року отаман Голий був однією з головних осіб: він командував цілим військом, частину якого, шість тисяч повстанців, він 2 жовтня 1920 року привів у Мошни на з’єднання з холодноярцями. Про це писали і більшовики. “Черкасский уезд. 2 октября банды отошли в направлении Мошны… С каждым днем банды крепнут, получая подкрепление из Холодного Яра. Дальнейший рост банд угрожает Черкассам. В данное же время под угрозой находится Городище, где нет вооруженных сил. 3 октября банда в количестве 4000 чел. заняла Свидовку (Свидівок. – Ред.), Русскую Поляну, откуда повела наступление на Черкассы”.

Серед холодноярців, які прибули на з’єднання з Голим, був і старшина Армії УНР Юрій Городянин-Лісовський (у майбутньому письменник Юрій Горліс-Горський). Ось як він описував городищенського ватажка: “Очікуючи приїзду Голого, я уявляв собі солідного дядька-отамана і трохи розчарувався, коли побачив на коні хлопця в однострої студента Київського університету Святого Володимира. Лише замість студентського кашкета мав на голові кудлату козацьку папаху, а поверх чорного пальта з петлицями і блискучими ґудзиками поблискував цілий арсенал зброї. Смішно виглядали у стременах його ноги в черевиках і штанах навипуск. Та, коли познайомилися, скептичне враження змінилося. Голий був здібний, енергійний ватажок, мав добру голову і вмів захоплювати козацтво. Великим мінусом для нього був брак військових знань, але він мав старшин-помічників”.

У Руській Поляні повстанці розділилися: Голий із частиною козацтва пішов у обхід Черкас. “Інша частина черкаських повстанців мала наступати понад залізницею разом із Холодноярською бригадою”.

Під час штурму Черкас Юрія Городянина-Лісовського, осавула Першого куреня Холодного Яру, вразила мужність, витримка і непоступливість черкаських гайдамаків. Коли на околицях повітового центру вони потрапили під обстріл більшовицького бронепотяга, який повним ходом увірвався на одну лінію з повстанською лавою і “почав із флангу кропити з кількох кулеметів і мітральєзи Гочкіса”, а з Дніпра в цей час обізвалися червоні бронеплави і гранати та шрапнелі почали вибухати в селянських лавах, повстанці виявили виняткову витримку і мужність. “Я був переконаний, – згадував Горліс-Горський, – що, потрапивши під гарматний обстріл, селянська лава піде врозтіч. Ні, залягли і, відсунувшись лише від небезпечного сусідства бронепотяга, стріляли, поривалися час до часу вперед і знову залягали під градом куль”.

Контролював Голий і судноплавство по Дніпру. Так, у жовтні 1920 року він захопив два пароплави та баржі з цукром. А 8 жовтня Голий повів наступ на Мліїв, де засіли червоні. “Советским отрядом был принят бой, – зазначали чекісти, – но под давлением противника отступил к селу, а затем к ст. Городище”. За підрахунками чекістів, загальна чисельність повстанців у Городищенському (Голий), Мошнянському (його помічник Товкач) і Ротмистрівському (Яблочко) повітах досягла 2000 чоловік.

У жовтні 1920 року по Черкащині вогненним смерчем пройшлася Кінна армія Будьонного. Вона йшла бити Врангеля, а по дорозі палила “бандитські села” та громила, радше, розсіювала повстанські ватаги. “Рассеянная частями 1-й Конной армии в середине октября в районе Умани, банда Голого к концу октября 1920 г. вновь собралась и перекочевала в Черкасский район. Банда Голого, достигшая своих максимальных размеров в 7000 человек”.

Але досвідчений партизан розумів, що успішнішою буде не фронтова боротьба з Кінною армією, а партизанська, тому розділив своє військо на дрібніші загони. Ось інформаційне зведення Кременчуцького губернського відділу управління від 23–24 листопада 1920 року: “Черкасский уезд. Банда Голого в количестве 40 сабель оперирует в районе Буда-Орловецкая, где произвела нападение на обоз 93-го полка и тотчас же скрылась в лесу. Высланный для преследования бандитов взвод был ими обстрелян. В Мошны и Городище для ареста бандитов посланы 2 экспедиции”. А 21 листопада повстанці силою в 15–20 кінних заскочили в Городище. Москалі писали: “(Был) устроен погром, есть жертвы. После налета бандиты рассеялись по лесу, прилегающему к селу Млеево”.

Зрозуміло, що успіхів досягали й червоні. Так, неподалік містечка Мошни москалі здобули “дуже цінні документи” – списки старшин отамана Голого. Був арештований і розстріляний Опоренко – “ротный командир банды Голого”. А наприкінці листопада, стверджували більшовики, здалися “начальник штабу Голого Коломієць” і мошнянський отаман Попудренко з частиною повстанців.

З інформаційного зведення Кременчуцької губернської ЧК від 29 листопада 1920 року про Черкаський повіт довідуємося, що “под давлением совотрядов банда Голого рассеялась в районе Буда-Орловецкая. При приближении к дому бандита Гаращенко отряды были обстреляны, после чего дом был зажжен и бандит Гаращенко с 4 своими единомышленниками сгорели. В данном районе найден приказ, подписанный Голым, призывающий к петлюровской организации с угрозами сжечь непокорных”. Останнє речення, напевно, слід читати так: “Знайдено наказ, підписаний Голим, в якому петлюрівська організація погрожує спалити хати тих, хто підтримує окупантів”.

1 грудня штаб 11-ї совєтської дивізії знову взяв на облік “вже ліквідовану банду Голого”. Того дня відділ перебував неподалік Млієва. Москалі нарахували 150 піших, 50 кінних. Бій був короткий – голівці знову “розсіялися”, щоб зібратися в іншому місці. Та проти Голого стояла не лише червона сила… Зима стала не меншим випробуванням… Під тиском морозів і ударів червоних повстанський рух пішов на спад. Довелося переходити на підпільні методи боротьби.

З інформаційного зведення начальника штабу військ Кременчуцької губернії (за лютий 1921 року) довідуємося, що “21 января 1921 г. бандит Голый вновь собрал шайку в 30 человек…” Далі начальник штабу повідомляє такі агентурні дані про підпільну українську організацію, яку очолював Голий: “Штаб Мошнинско-Городищенской организации Петлюровского самостийного направления, район Черкассы – Городище – Млеев – Белозерье. Штаб банды: начштаба Голого – Попудренко, бывший офицер, уроженец Млеева (раніше більшовики стверджували, що Попудренко здався. – Ред.). Солодкий и Круподеров (правильно: Круподеря. – Ред.) из Млеева… Кочен Штрита (?) – из Городища, пехотной бандой командовал бывший прапорщик Минько по прозвищу Лебедь. Заяц и Проценко – бывшие офицеры… Банда Голого в настоящее время стоит на учете в районе Шелепухи – Мошны… в числе 17 конных… Поимка банды сопровождается большими затруднениями”.

У Кременчуцькій газеті “Незаможний” 7 травня 1921 року (№87/156) під рубрикою “Наші вороги” було вміщено статтю “Лакеї і запорожзька січ”. Над нею великими літерами написано: “Знищуйте панське сміття – бандитизм!” Стаття повністю присвячена отаманові Голому. “Здається, що між лакеями – слугами ріжних паразітів і запоріжською січчю… нема нічого спільного… – писав автор. – А між иншим, розглядаючи цілу низку ріжних “закликів”, написаних безграмотною рукою лакея з дніпрянського пароплаву Бабенко, я бачу напис: “Гайдамацька січ. Голий”. Ця людина мешкає на Черкащині з десятком бувших офицерів і бандитів, грабує населення, забиває незаможніх, міліцію.

Яке ж відношення се має до запоріжської січі? Хіба тільки те, що запорожці (гайдамаки) теж різали. Але ж вони різали польських, турецьких та татарських панів, магнатів, ханів. Ну ще зрозуміло було б, коли б ця людина назвала буфет Дніпрянського пароплаву січчю: там лакей Голий, прислуговуючи панам, увічливо їм вдаваючись, одержував за свої низькі поклони гроші і почував себе досить гарно, точнісінько як запорожці в січі, але ж у цім разі буфет можливо теж було б назвати не гайдамацькою січчю, а тільки лакейською.

Тепер же Голий після кожного грабунку або вбивства тікає до лісу і на другий день, боячись бути зловленим десятихатниками, зупиняється тільки верств за тридцять, двадцять. А “січ” теж бігає за злодієм?..

Рішуча боротьба бідноти, міліціі, десятихатників, на котрих він особливо жаліється в своіх “закликах”, примусили бандита показать своє обличчя, і тепер перед біднотою досить яскрава картина. Називавший себе самостійником, йшовший проти чужинців, тепер одверто виказує своі мріі про панську владу, про владу закордонних панів. В боротьбі бандіт не втерпів і сказав украінській бідноті щиру правду. І хоть сказав один “отаман”, а іх багато, усій бідноті видно, хто і на чию користь “працює” в бандах. Слід тільки приглянутись до любоі банди, до “отамана”, і ви, безумовно, взнаєте, що “батько отаман” або пан, або панський офіцер, лакей.

Безумовно, багацько бандитів ще не скоро виявлять своє обличчя, вони ще довго будуть прозивати себе то прихильниками “селян”, то прихильниками “добродіів”, то захисниками Украіни, іі січі, але рано чи пізно вони теж повинні будуть піти шляхом Голого. Біднота цього не повинна ждать, а зараз, доки ще не пізно, вести рішучу боротьбу з ріжною наволоччю, з ріжними “отаманами”. Сміливо, селяни, рубайте голови бандитів! – там бідноти немає, а одні лише панські прислужники, офіцери, жандарми, лакеі”. Підпис під статтею – О. Рудник.

Під впливом непу, військових успіхів Красної армії та шаленої дискредитації оборонців рідної землі, повстанський рух почав занепадати. І все ж 1921 рік ще був роком боротьби.

Племінниця отамана Марія Юхимівна Цап згадувала: “Коли дядька Трохима обложили в канівських горах за с. Хмільною, де він переховувався, його тітка Мотря і сестра Ониська (моя мати) носили йому туди їсти. Чекісти мали серед хмільнянських людей звідунів, які повідомляли про появу жінок у селі. Та й свої, хрещатицькі, стежі доносили, якщо день чи два обох не було дома. Чекісти пробували слідкувати за жінками в бінокль – куди вони йдуть. Якось хмільнянський дядько підвіз їх, заховавши між снопів (знав, хто вони такі), а коли з’явилися карателі, швиденько переховав їх у скирту. Чекісти потім били дядька (жінки все те чули) і допитувалися, кого він віз. Той не зізнавався.

Після повернення молодиць додому обох їх катували. Допитувалися: куди носили передачу? Найбільше мучили тітку Мотрю: її били шомполами та гумовими кишками (шлангами. – Ред.), а матері тільки пальці прищіпали у дверях, бо була вагітною. Іншого разу тітку Мотрю катували, а матері Онисі казали: “Дивись, зараз і тобі це буде!” Обоє вони так і не виказали отамана”.

Найменша Трохимова сестра (по матері) Соломія Денисівна, 1910 року народження, згадувала: “Всю рідню возили підводами до Черкас на допит: дядьків, тіток, і навіть тих хлопців, що гуляли з Трохимовими сестрами. Усіх нас допитували ще в сільраді і били; навіть мене, малу, оперезав нагаєм хрещатицький комуніст Штурма – на щоці довго шрам не зарубцьовувався… Якось зайшов брат додому в жіночій юбці, я питаю: “Мамо, то Трохим?” – “Ні, дочко”, – боялася, щоб я десь не обмовилася. Коли заходив до сестри Ониськи поїсти, ставив когось із рідні білити хату зокола, щоб чатували на небезпеку”.

Смерть отамана Голого, як людини легендарної, оповита таємницею. Існує кілька версій – убитий у Таганчанському лісі біля с. Мартинівка, убитий у Кумейському лісі, убитий у Гуті-Межиріцькій (Мроновецька Слобода), загнали на лід річки Рось і, пораненого, дорогою на Корсунь розстріляли… Були поголоски, що вбили його під Будищами: він перевдягнувся на жебрака і ніс торбину з хлібом, але його впізнали… Або така версія: “Трохим ночував у дівчини, хату оточили, він вихопився через вікно і клубком скотився в яр – там і застрелили. На ранок чекісти возили труп селом з радісною звісткою, що Голий убитий. Пішла подивитися і ця дівчина – а то не він! У Трохима на лівій щоці біля рота був круглий шрам, а в цього не було”.

Згадував Іван Дмитрович Юхименко, 1907 року народження: “У селі Сахнівка (Корсунь-Шевченківського району) стояв загін по боротьбі з бандитизмом. Рештки загону Голого (дехто стверджує, що він уже був один) на Зимового Миколи (19 грудня 1921 р. – Ред.) переховувалися у с. Гута-Межиріцька під Кумейками. Інформатор з цього села доніс карателям про Голого і вказав, як краще оточити село, щоб взяти повстанців у капкан. Голівці кинулися тікати, тут у лузі, на льоду, їх і побили. Отамана для глуму роздягли догола і везли саньми на Таганчу, де був штаб по боротьбі з бандитизмом. Попереду їхав глашатай і оповіщав селами: “Хто хоче бачити Голого – сходьтеся дивитися!”

Мліївці розповідали, що після смерті Голого бувало таке: “ходить селом чоловік у селянському одязі і паплюжить совєтську владу. “Тут хтось і собі розв’яже язика – іди сюди! А то чекіст був, провокатор. Це так перевіряли, чи ще залишився у селі повстанський дух”.

Згідно з офіційними повідомленнями радянської преси, Трохим Голий-Бабенко загинув 15 грудня 1921 року. “А по селах люди гомоніли, що Голий утік за кордон, до Канади, бо, мов, не такий він був, щоб дати себе вбити”.