Болі мої, тривоги мої – Майбутнє.
Казка чарівна, - Дитинство одне незабутнє.
Вартий чого я без Вас у сьогоднішню днину?
Ви ж мені, любі, поклали до серця жарину.

Як же без вас не любить, не радіти,
І не шукати шляхів до висот?
О, я багатий, бо з ямбами мушу згоріти,
А ще багатший, бо маю Великий Народ.

Мову мою, пісень голосистих віночок,
Замріяних дум глибини й красу.
Все позбираю в янтарний разочок
Й тую перлину у світ понесу.

Болі мої, тривоги мої – Майбутнє…



Як побачу черешню,
Бруньками смолистими засіяну рясно.
Згадаю дитинство –
Мандрівку до лісу.
А лементу, сміху, а рясту.
І серце заб’ється, заб’ється,
Як в роки дитинні,
І велич людську осягну
У вічному плині.

І легкість відчую,
Мов птах, у захмарних просторах.
І перше кохання побачу
У вечорових зорях.
І стану багатий, як батько,
Що пестить первенця сина.
І стану щасливий,
Як може лиш тільки людина.



Зустрічі перші

Так, ось ти яка, у розквіті дівочої весни!
Твій розум сягає далеких-далеких світів.
А врода, а врода, моя ж ти древлянськая ода.
Ні з ким і ні з чим не зрівнянна у віки-віків!



Зустріч не з перших

Як ішов я та й на верховину, Заблудився в ніч під хуртовину. Роберт Бернс

Ми в яр ішли удвох по свіжому сніжку
І дубчиком Вона по тім сніжку писала:
«Я вас люблю! О, як я вас люблю!»
А те, що я писав – все чобітком топтала.

Сороки тріскотіли в соснику
І сонечко ласкало наші лиця,
Зайці гуляли в шлюбному танку,
А я ж не міг на неї надивиться.

Там Вона плакала і сльози пролились
На сніг сліпучий чистії, дівочі,
Бо знала вже, що скоро, не колись,
Не видивлятимусь в її циганські очі.

У тім яру ми любо обнялись
І ніби так було б навіки поміж нами.
Та знали ми, що скоро, не колись,
У світ підемо різними шляхами.

Та схаменувся я : куди ж мені іти.
Всі путівці мої в яру, на пагорбах й долинах.
І свій Олімп я мався б віднайти,
Десь тільки тут, а не в чужих країнах.

Ні, не покину я моїх небес блакить
І лебедів, що йдуть до нас на став із далей «ескадрильї».
І не забуду, ні, в яру обіймів мить
І полуниці – губи її милі.



І тільки спогади

Пройшли роки й сьогодні я вже знаю,
Життям для мене ти була колись,
Але чому, чому ми не клялись,
Як цілував я кіс твоїх найзапашнішу хвою?