Наприкінці травня 1943 року в с. Набокове біля Городища розквартирувалася німецька військова частина. Майже у кожній хаті оселилися по 2-3 солдати. Комендант привіз у сільську управу плакати, в яких попереджалося, що за одного вбитого німця буде розстріляний кожен десятий житель села. Ці плакати поліцаї розвісили на стінах усіх громадських приміщень...

Старожили згадують, що німці поводилися досить пристойно – не так, як в 1941-му. Ні в кого нічого задарма не брали, а купували "млеко" та "яйки" за марки. Деякі німці допомагали по господарству тим людям, у яких розмістилися.

– Якось в село заїхав радіопеленгатор з п’ятьма офіцерами, – розповідає 78-річний місцевий житель Дмитро Пожар. – В людей цим новоприбулим німцям вже не було місця, то вони розмістилися в колгоспній конторі, виселивши бухгалтерів та обліковців. Це були не прості особи: капітан, два майори та два підполковники. Мали двох величезних собак-вівчарок, які, бігаючи навколо будинку, ні на кого не гавкали, однак і за невелику огорожу не виходили.

Що робили ці німці, ніхто в селі не знав, бо виходили вони з будинку лише подиміти цигаркою та до вбиральні. Сільський староста кілька разів просив їх перебратися в село. Мовляв, за кілометр ліс, а там можуть бути партизани. На це "гості" відповідали, що їхні вівчарки почують партизана за три кілометри.

В селі тоді проживали близько ста набоківських чоловіків призовного віку, які потрапили в полон і повернулися додому. Німецький капітан дозволив конюху Пилипу Паньку підгодовувати собак кониною і телятиною. Через два місяці грізні пси вже виглядали Пилипа і лащилися до нього. Це підштовхнуло кількох місцевих приятелів на відчайдушний вчинок. Однієї глухої ночі колгоспні конюхи Пилип і Ничипір Паньки, бригадир колгоспу Іван Ґудзь, а також завстолярнею Василь Волошин закидали гранатами усі чотири кімнати, де спали німці, а перші гранати полетіли у кімнату, де на килимках лежали собаки. Коли пролунав потужний вибух, зайшли до приміщення забрати трофеї. Повалили на віз усі пожитки німців і всіляку зброю. Потім загнали підводу у тютюнову плантацію...

Десь годині о п’ятій ранку Пилип Панько, як завжди, пішов годувати і чистити коней. Він побачив на доріжці пораненого капітана, який благав про допомогу! Пилип настільки розгубився (адже вважав, що всі німці мертві), що почав надавати допомогу. Він звалив німця на плечі й поніс його на Чубівський блокпост, який охороняли румуни. Доки ті додзвонилися до шпиталю та приїхали лікарі, то німець стік кров’ю і помер.

Звістка про цю подію миттю облетіла село. Люди, що йшли на роботу в колгосп, повернулися додому. Село причаїлося у великому страху – що ж то воно тепер буде!

Десь годині о десятій з Городища приїхали шість машин із солдатами та санітарна машина. Вони привезли двох вівчарок. Однак собаки далі плантації тютюну не пішли. Убитих німців повантажили у санітарну машину та повезли в містечко, а машини із німцями під’їхали до лісу, зупинилися біля гончарного кар’єру. Постояли, командири про щось довго сперечалися. Години через дві повернули на Городище.

Днів з десять село жило в страху. Усі чекали масових розстрілів за вбитих німців. Однак ніхто репресій не чинив. Можливо, врятували слова старости, який попереджав німців про лісових партизанів, і це відвело підозру від селян.

Після війни трьох виконавців цього теракту нагородили медалями "Партизан України". А ось Василю Волошину, який був організатором акції, вивчив розпорядок дня німців, чомусь нагороди не дали. Загалом, скільки жили, ці чоловіки ніколи своїм вчинком не хвалилися. У хвилини відвертості за чаркою або цигаркою зізнавалися, що їх просто "біс поплутав". Адже всі знали, яка жорстока кара мала бути за заподіяне. Просто були молоді й прагнули довести один одному, що вони не боягузи.

http://www.pres-centr.ck.ua