Уродженка Вільшани Таня Шнайдер згадує…

Про трагічну долю вільшанських євреїв в роки нацистської окупації розповідалося у «Віснику Городищини» за 24 січня 2014 року. Основою публікації були долі Асі Зелексон та її подруги Сари Крупи. Їм вдалося вижити в нелюдських умовах перебування у Неморожському таборі праці. Ще одним свідком тих подій є їхня землячка – Таня Шнайдер. Її спогади (російською мовою) були записані Белою Слуцькою та підготовлені до друку Іриною Трампольською у серпні 1994 року у Харкові. Нині вони зберігаються в архіві музею кібуцу «Бейт Лохамей А-Гетаот» (борців гетто). Автор публікації отримав їх з Ізраїлю від колишнього вільшанця Олега Крупи.

«Чорні дні» Вільшанського гетто

Таня Шнайдер народилася 25 вересня 1925 року у Вільшані в робітничій сім’ї. Родину складали: бабуся, батько, мати, Таня та двоє молодших братів. З початком війни вони намагалися евакуюватися, проте не встигли. Німці випередили їх, захопивши Черкаси. Дівчата зупинилися в одному селі, де їх ніхто не знав та почали працювати. Однак місцеві порадили: «Якщо ви євреї – ідіть додому, так буде безпечніше». Вони не були схожі на єврейок, але їх упізнав один поліцай, що проживав у Вільшані, де Танина мати свого часу була депутатом райради. Тож 29 серпня 1941 року вони повернулися до Вільшани. А тут уже створювалося гетто.

Про наступні події Таня безпосередньо згадує: «Зігнали нас на одну вулицю, у декілька будинків. У нас розмістилися всі родичі мами. Кожного дня нас виводили на найтяжчі роботи (мили цистерни для бензину, казарми; я носила воду). Якось жандарм нам сказав: «Хочете, я увімкну радіо, і ви дізнаєтеся, де ваші війська?» Наші були далеко… Нам оголосили вимогу здати все сімейне золото (!?), і якщо хтось намагався щось доводити – забирали дітей; я бачила як вели і розстріляли одного чоловіка за «непокору», кинувши його тіло до вбиральні.

У жовтні 1941 року провели першу «акцію» – зібрали всіх чоловіків і розстріляли за селом (і досі ми не знаємо місця страти). Перебули зиму на своїх запасах (нам не дозволяли спілкуватися з українцями, ходити на базар). 5 травня 1942 року нас вигнали з будинків, зібрали біля школи і повели у Звенигородську тюрму. Діти плакали; за завісою жінки справляли пологи; не було води; замість туалету стояло спільне відро. Нас нікуди не випускали. А на ранок почалося «сортування» – матерів з маленькими дітьми і стариків погнали в гетто на вулицю Гулькіна, де вони пробули до червня 1942 року, а нас, молодих, вишикували і погнали невідомо куди».

Неморозьким табором стала стайня

Танин найменший брат із бабусею залишилися у Звенигородському гетто, а вона сама, з батьками та ще одним братом, була перегнана до табору праці в селі Неморож за 8 км від Звенигородки. Нацисти облаштували його в колгоспній стайні. Почалися нові випробовування. Про працю і життя в таборі Таня Шнайдер згадує: «Одержавши кирки та лопати, почали працювати на ремонті дороги; також корчували пні, працювали у пісочному та кам’яному кар’єрах, валили ліс. Повертаючись в табір і заставши тишу, розуміли – відбулась «акція». Годували нас тільки ввечері; їжа – одні відходи із стружкою… А поряд з нашою стайнею був свинарник; ми спали на тих же відходах, що і худоба.

Найтяжча робота була у кар’єрі: працювали без рукавиць, зимою; каміння холодне. Руками розбивали каміння, а військовополонені, які були там, тут же його укладали. Ми з ними спілкувались. Місцеві жителі нам трохи допомагали їжею: підкидали по дорозі цукрові буряки, картоплю, яку перевозили. Ми їх їли; завжди були голодні. Ми ніколи не роздягалися, лежали хто де. Грілися один поруч з іншим, якщо спина захолола, то інша дівчина поверталася лицем та зігрівала своїм подихом. От так і виживали – хотілось вціліти!»

Від німецької кулі врятував поліцай

2 листопада 1942 року над в’язнями табору була вчинена чергова «акція». Про той жахливий день Таня Шнайдер згадує: «Відібрали окремо всіх чоловіків і жінок; наказали взяти кирки, мовляв, потрібно відремонтувати частину дороги, яка провалилася. Молодший брат побіг за нашим батьком. Потім відібрали ще 10 людей, серед яких і мене; видали нам лопати, кажучи, що на допомогу іншим. З того десятку вціліли тільки я та Михайло Хуторянський з військовополонених. Ми прийшли у ліс і почули стрілянину. Нарахували 50 пострілів. За нами йшов поліцай. Підійшли ближче, на інший бік і почули крики, побачили щось страшне – був іній, ожеледиця, слизько, а людей били і роздягали по дорозі. Поліцай сказав: «Дівчата, туди не йдіть, вони свідків не залишають. Там є друга яма. Ви засиплете першу, а потім розстріляють вас». «Куди ж нам діватися?» – питаємо. «Сидіть тут, вони поїдуть, тоді і ви йдіть». Пройшов час; на машину завантажили одяг і вона поїхала, а ми тихенько пішли, але не по дорозі, а лісом. Геть стемніло; фашисти розвантажили одяг і пішли пиячить. Розстріли проходили на стику трьох сіл, у лісі, що його називають Діброва. З моїх рідних, котрі повернулися у табір, зосталися двоюрідна сестра Соня та мама».

Наступного ранку частину вцілілих в’язнів відправили у село Будище. Розмістили у розваленому клубі – без даху і дверей. Місцевий староста був добрим. Жаліючи дівчат він підкидав їм їжу й давав чисту солому. Та й спали не на вогкій землі, а на дошках. Навіть жартували: «Спимо, як на перині». В’язні розчищали дорогу від сильних заметів, інколи розводили вогнище і грілися.

І знову за крок від смерті

У березні 1943 року Таня і Соня знову повернулися до Неморожу. Продовжувалася та ж сама шляхова робота. Дівчата знали, що невдовзі їх можуть розстріляти, адже наші війська підходили до Дніпра. Вони були готові до всього. Навіть до найгіршого. А в душі все ж сподівалися на диво, на те, що виживуть в цьому пеклі.

23 серпня 1943 року прийшли нові поліцаї. Вони погнали частину дівчат на роботу в поле – збирати урожай гороху, а потім сушити і заготовляти тютюн (від тієї роботи у Тані на все життя зосталося ускладнення в легенях). Через декілька днів їм не привезли їжу і дівчата пішли у табір, а там – порожньо, тільки одна прибиральниця.

Таня і Соня, з хитрощами і ризиком для життя, пройшли через село і сховалися в кущах біля річки. Надвечір їх почали шукати. Врятував випадок і добра душа поліцая Павла Микитенка. Таня Шнайдер згадує: «Він нас впізнав. Одвів на садибу свого батька, що була поруч з його хатою; а там у нього був льох і курінь над ним, обтягнутий дошками. Каже: «Ви маленькі – сидіть, поміститесь. Якщо підпалять – не панікуйте, а спустіться у льох і накрийтесь».

На ранок почули гавкіт собак, але пси обминали курінь. Поліцаї вистрелили по куреню і пішли. А Павло став підшукувати нам інший притулок, адже літо закінчувалося. Павло сам був агрономом; приносив нам часто їжу, іноді, напевне, беручи у інших людей. Він підтримував зв’язок з партизанським загоном і весь урожай картоплі, пшениці переправляв туди. Нам також допомагав поліцай Фока, приносячи їжу, яку ми з Сонею ділили».

Світ не без добрих людей

У жовтні 1943 року стало зовсім холодно. На вулиці вже був перший сніг. Таня і Соня ховалися у погребі. Одного ранку господар знайшов їх ледве живими. Разом з дружиною вони занесли дівчат до хати і помістили на піч. Господар заварив лікувальні трави і крапав полонянкам у рота. Лише через тиждень дівчата прийшли до тями. А врятували їх батьки поліцая Павла.

Потім дівчат переховували у різних ямах. Одна була на кухні, вузька і тісна, ледве в ній поміщувалися. Потім була інша, в ній вже можна було рухатися, повертатися. Біля ями ставили корову, ясла, щоб не викликало підозри.

Одного разу поліцай Фока запропонував перевезти дівчат в інше село, оскільки в цій ямі вони могли загинути. Тож взяли підводу, загорнули дівчат у снопи і повезли. Зупинилися у якомусь сараї поблизу лісу. Згодом їх виявив господар. Він дав їжу, теплий одяг і направив далі – у глухе село, де не було німців.

Про останні поневіряння та звільнення Таня Шнайдер згадує: «Як ми вижили? Проходили повз цвинтар, а саме були українські свята і на могилах лежали квіти, продукти. Ми брали їжу і казали: «Вони нас простять». Потім опинилися разом з солдатами у Корсунському котлі; сто разів могли загинути. Особливий відділ Першого Українського фронту нас перевірив – не вірили, що ми, євреї, вижили. Викликали одного військового, єврея, і ми заговорили на ідиш; словом, повірили».

Коштами на пам’ятники допомогли родичі з США та Ізраїлю

З кінця 1944 року Таня і Соня почали жити у Звенигородці. З Таниної родини загинули: мама, бабуся і молодший брат. Про повоєнне життя Таня згадує: «Коли після війни у колгоспі Неморожу з’явилася худоба, то посеред двору, де була могила, корови підходили і ревіли – і ніхто не міг зрозуміти, чому. Відкрили яму, а там повно трупів. Першого разу, коли я туди прийшла, то від жаху просто не могла прийти до тями.

У місцевих лісах є п’ять пам’ятників, зведених на особисті кошти уцілілих. Коли ми вперше зібралися у Звенигородці, нас було лише сім чоловік. Пішли в ліс, до позначеної могили – там було підпиляне дерево з хустинкою. З нами була одна дівчинка, котра все бачила і пам’ятала. Її влада залякала, щоб мовчала, а то вишлють в Сибір. Вирішили встановити пам’ятник, але скільки не зверталися у райвиконком, відповідь була одна: «Здайте гроші у фонд пам’ятників; дійде черга – поставлять». Але ми знали, що та черга ніколи не підійде. Вирішили встановити на свої кошти. Якось на одну зустріч приїхав уцілілий Михайло Хуторянський. Він був у званні полковника і таки домігся встановлення меморіального знаку, але після вимоги влади втричі зменшити на надписі кількість знищених. Грошову допомогу для встановлення пам’ятників нам надали родичі з США та Ізраїлю. Там все, як і тоді. Старожили все пам’ятають – і знущання, і розстріли, і хто допомагав німцям, і хто варив картоплю та виставляв її на вулиці, знаючи, що «прийдуть дівчата».

Після війни Соня переїхала в Астрахань і продовжувала листуватися з Павлом. Він закінчив заочно Сільськогосподарську академію, працював у Чорнобилі, потім – в міністерстві. Уже в часи перебудови ми з Сонею написали «Розповідь двох дівчат Тані і Соні» про все пережите в журнал «Огонёк». На Павла та багатьох інших я заповнила анкети. Павло офіційно удостоєний звання Праведника світу. Щороку ми збираємося у місцях розстрілів. Нинішня влада допомагає нам машиною: ми об’їжджаємо всі ті могили, кладемо квіти. Я була останній раз на зустрічі у 1992 році. На організованій зустрічі в Чернівцях для Праведників світу я зустріла Павла. Один з поліцаїв, відсидівши у ГУЛАГу і повернувшись на початку 1970-х років в село, попросив показати у сторічної бабусі фото уцілілих дівчат. Та бабуся здивовано спитала його: «Невже тебе не вбили?» У відповідь почула, що радянські табори такі ж страшні, як і німецькі.

Я часто розповідаю своїм близьким про все пережите. Інколи просто не віриться, що те все було… ніби у страшному сні...»

Сьогодні у політкоректній Великобританії дискутують з приводу того чи варто прибрати свідчення про Голокост із шкільних підручників, тому що це «ображає мусульманське населення, яке стверджує, що цього ніколи не було». І саме такі свідчення, які навела Таня Шнайдер, можуть ще раз підтвердити – масове знищення євреїв було. Його не можна викреслити чи забути. Це гірка правда, яку треба пам'ятати!

На фото:
1. Зустріч уцілілих в’язнів Вільшанського та Звенигородського гетто та Неморожського табору праці. У першому нижньому ряду (зліва направо): п’ята – Сара Крупа; шоста – Любов Красиловська; сьомий – Михайло Хуторянський; дев’ята – Тетяна Шнайдер. У другому ряду крайня зліва (стоїть на сходинці) – Ася Зелексон. м. Звенигородка. Фото 1981 року.
2. Могила євреїв – жертв війни.
3. Свідчення вільшанки Тані Шнайдер нині зберігаються в архіві музею-меморіалу пам’яті жертв Голокосту кібуцу «Бейт Лохамей А-Гетаот» (борців гетто) в Ізраїлі. Фото 2013 року.