Ольга Федосіївна ЧЕБІТЬКО покинула цей світ за два тижні до свого 95-ліття. З 1976 року вона проживала у Черкасах, але родом із Дирдиного і саме тут знайшла свій вічний спочинок. 40 років провела на заслуженому відпочинку, а доти весь час була вчителем. Мала більше 30 років педагогічного стажу. І навіть в роки німецько-фашистської окупації працювала в школі. Вчителями стали її син і дочка. Та й серед інших родичів чимало педагогів.

Зростала у багатодітній родині

Народилася Оля Лелека 20 вересня 1918 року в селі Дирдин в заможній селянській родині. Батько – Федосій Григорович (1899-1976) і мати – Марія Яківна (1899-1996) працювали на власній землі, пізніше – в колгоспі. Оля була їхньою первісткою, а за нею з’явилися на світ інші діти: Микола (1920-1998), Іван (1924-1992), Прокіп (1926 р.н.), Петро (1928) та Володимир (1938).

У 1925 році Оля пішла до школи. Школа була чотирикласна і займала дві кімнати у старій будівлі. Тут же знаходилася і квартира директора Митрофана Миколайовича Титаренка. Навчалися діти у дві зміни: два класи до обіду і два після. Згодом збудували нову школу. Але Олю спочатку до неї не взяли – не було місця. Дівчинка полюбила школу, хотіла далі вчитися, тож була цим дуже засмучена. Батько переговорив з директором, зробив для доньки стільчик і Оля на ньому сиділа збоку парти.

З початком колективізації батькові наказали здати корову у колгосп. Віддавати просто так улюблену Меланку мати не хотіла, а тому придумала такий вихід: позичила у батьків 170 карбованців, купила на них корову і здала її в колгосп. За Меланку ж вторгували 450 крб! З них мати повернула борг та купила для себе іншу корову. Вона була мала і худюща, але при гарному догляді і харчах швидко поправилася. І саме завдяки їй сім’я пережила голодомор 1932-1933 років.

Сьомий клас Оля закінчила у Городищенській школі № 1 у 1934 році. Дівчина любила дітей, прагнула їх навчати, тож подалася у Корсунь, до педучилища.

В 19 років вже працювала вчителем

Тривожного 1937 року Ольга закінчила педучилище і була направлена вчителем початкових класів у село Буда-Варовичі, що на Київщині. Село мало лише 70 дворів, невелику школу, в якій працювало чотири вчителя. Житла не було і Ольга наймала куток в однієї родини. Пам’ятає як листопадового вечора до хати зайшов міліціонер. Він перевірив документи, а господаря попросив вийти на вулицю. Господиня запідозрила щось недобре. Вона попросила дівчину винести на вулицю чоловікову шапку. Оля вибігла на подвір’я і побачила як господаря садять у машину. В ній уже було декілька осіб. Шофер перепитав що вона хоче, а потім швидко промовив: «Іди, дівчино, звідси, бо буде тобі шапка! Ще й тебе заберуть». Більше того чоловіка в селі не бачили.

Наступного літа Ольга була в Дирдиному. Одного разу, перед сільським клубом, подруга познайомила її зі своїм хлопцем та його товаришем. То був молодий вчитель Володимир Аврамович Гончаренко (1916-1941). Хлопець походив із вчительської родини. Його батько і дід були педагогами. Володимирові сподобалася Ольга і він запропонував зустрічатися. До останніх своїх днів пам’ятала вона один із тих вечорів на березі Вільшанки. Темно, на небі хмари, крізь них пробивається місяць і відсвічує у воді. Володимир заспівав дівчині пісню: «Бледный месяц плывет над рекою…» Після першого куплету зупинився і сказав: «Далі не буду. Тобі воно не треба». Лише через багато років, коли вона розшукала текст цієї пісні, зрозуміла чому. Далі було про розлуку.

В серпні 1939 року у молодят з’явився син Валерій. А через місяць Ольга вже знову працювала в школі. Сина доглядала бабуся. Їй довелося тоді виховувати відразу двох немовлят: наймолодшого сина Володимира і онука Валерія. Через чотири місяці Володимира забрали до війська. Ніхто з рідних не міг собі й уявити, що проводжаючи його в армію – бачать в останнє.

Після курсу молодого бійця у Новгороді Володимира Гончаренка кинули у Карелію, де тривала радянсько-фінська війна. Влітку 1940 року, в складі підрозділів Червоної армії, вступив до Латвії, а вже звідти його частину направили до села Кошарки поблизу Брестської фортеці. Тут він і загинув в червні 1941 року в перші дні нової війни.

Вищу освіту здобула не відразу

З початком війни на фронт пішли Микола та Іван Лелеки. Всі інші члени родини залишилися в окупації. Коли восени «нова влада» відновила школу, Ользі запропонували вчителювати. Це було те, що вона найкраще вміла робити, тому й погодилася.

Після звільнення села Ольга Гончаренко почала викладати і в старших класах. Мати хотіла, щоб донька мала вищу педагогічну освіту і порадила вчитися далі. Догляд за дитиною брала на себе. Через рік Ольга стала студенткою природничо-географічного факультету Київського педінституту ім. Горького. Але навчалася лише один рік. Довчитися завадило… несподіване заміжжя.

А трапилося ось що. Одного разу, до доньки господині, в якої Ольга наймала кімнату, прийшов знайомий – капітан інженерних військ Павло Андрійович Чебітько (1902-1984). Донька була Ольжиною ровесницею. Вона позичила в Ольги плаття і попросила посидіти з гостем. Сама побігла переодягатися, але в кімнату не повернулася, десь завіялася. Ольга з Павлом довго розмовляли. Вона розповіла про свою долю, а він – про себе. Потім запропонував прогулятися містом. Чоловік почав бувати в гостях частіше і вже як Ольжин знайомий. А коли його демобілізували, запитав чи є робота в Городищі і поросив у дівчини адресу.

Незабаром настали літні канікули. Павло першим приїхав у Дирдин. Він представився нареченим і залишився у хаті як зять. Через тиждень приїхала Ольга. Вона була вкрай здивована і збентежена візитом Павла. Не знала, що й робити. Почала радитися з матір’ю, а у відповідь почула: «Що ж люди скажуть, доню?! Треба йти заміж». В Київ Ольга не повернулася – залишилася в селі. У 1947 році народилася донька Тетяна. Коли її записували у сільраді, Ольга і Павло розписалися. Так вона вдруге вийшла заміж і ще раз змінила прізвище.

Вищу освіту Ольга Чебітько здобула вже заочно, в середині 50-х років, коли закінчила фізико-математичний факультет Уманського педінституту.

Вчителі її родини

Вчителювала Ольга Федосіївна в Набоковому та Городищі. Коли донька підросла і пішла в школу, то мама завжди була поруч. До школи ходили разом. Цікаво, що Ольжині брати обрали за дружин її колег. Вчителями були дружина Миколи – Любов Кузьмівна, Івана – Ніна Макарівна, Володимира – Майя Степанівна.

У 1973 році Ольга Федосіївна вийшла на пенсію, а у 1976 – їхня родина переїхала у Черкаси. Тут вони придбали невеликий будинок по вулиці Рози Люксембург. На заслуженому відпочинку Ольга Федосіївна полюбляла вирощувати квіти, особливо Анютині очки. Квітів було багато і частину з них можна було продати. Коли перший раз стала з ними на базарі, то дуже соромилася: «Вчителька і… торгує! Я мабуть тут одна така». А потім заспокоїлася, адже продавала те, що виростила власними руками, в що вклала частинку своєї душі.

Разом з другим чоловіком Ольга Федосіївна виховала двох дітей. Обоє пішли материною стежкою. Син Валерій закінчив фізико-математичний факультет Черкаського педінституту. Працював вчителем фізики і директором вечірньої школи. Нині на пенсії. Донька Тетяна закінчила той же факультет. Працювала вчителем математики і вихователем дитячого садка. Нині теж на пенсії. Вже дорослі її онуки: Володимир, Ігор, Вадим і Світлана. В їхніх родинах теж є вчитель. Це дружина Валерія – Світлана Олександрівна. Підростають і правнуки: Олександр, Євген, Андрій, Марія, Ілля, Аліна. Можливо хтось з них продовжить вчительську династію.

Останнім часом вік давав знати і Ольга Федосіївна була під опікою своїх близьких. Проте вона продовжувала читати книги, дивитися телевізор, спілкуватися з рідними і вболівати за них. А ще вона багато пам’ятала з минулого і до неї, як до довгожителя, зверталися краєзнавці з Городища і Черкас. Частина її спогадів увійшли до книг з історії м. Городище та с. Дирдин.

На фото:
1. Ольга (сидить крайня ліворуч) з подругами в Корсунському педучилищі. Фото 1938 р.
2. В останнє разом… Ольга з чоловіком Володимиром. Фото 1939 р.
3. Ольга з сином Валерієм. Фото 1940 р.
4. Ольга з чоловіком Павлом та донькою Тетяною. Фото 1955 р.
5. О.Ф. Чебітько (друга праворуч) на екзамені з математики у Дирдинській школі. Фото 1969 р.
6. О.Ф. Чебітько з родиною в день 90-ліття. Фото 2008 р.