Епопея радянської репатріації довгий час була закритою темою. І лише на початку дев’яностих років стала предметом досліджень. Для широкої громадськості вона залишається маловідомою і нині. За радянського часу всі матеріали, що були пов’язані з репатріантами мали гриф «Секретно» і знаходилися в архівах КДБ. Лише у 1993 році вони були передані до державних обласних архівів України. Їх небагато, вони розпорошені по різних фондах, подають часткову інформацію, але все ж інформації достатньо, щоб зрозуміти, як діяв тогочасний тоталітарний режим, аби повернути «блудних овець» до «комуністичного раю».

Із вогню та в полум’я

Перемога у Великій Вітчизнній війні, здобута ціною величезних жертв і страждань, породжувала в народі світлі надії і сподівання. Громадяни СРСР хотіли вірити, що життя швидко піде на краще, що масові репресії, голодомор, стан загальної підозрілості у суспільстві, терор влади – все це залишиться у минулому. Однак сподівання на демократизацію суспільно-політичного та культурного життя виявилися марними. Ще у травні 1944 року пленум ЦК КПУ поставив завдання розгорнути великомасштабну кампанію ідеологічного перевиховання українського населення, а першою великою групою, яка стала його об’єктом, були репатріанти – колишні військовополонені та остарбайтери. За офіційними даними, на кінець війни за межами СРСР перебувало до 4,5 млн. радянських громадян. Їх чекала репатріація (повернення) на Батьківщину. Значну частину з них становили українці.

По закінченні війни всі звільнені полонені радянські воїни та громадяни, що були вивезені на примусові роботи до Третього рейху, отримали статус переміщених осіб (англ. – dp). За рішенням країн-учасниць антигітлерівської коаліції ними опікувалася Адміністраці допомоги і відбудови Об’єднаних націй (ЮНРАА). На території західних зон окупації (в Німеччині та Австрії) почали діяти близько 80 dp-таборів. В СРСР, із серпня 1944 року, керував цим процесом спеціально створений апарат уповноваженого РНК СРСР у справах репатріантів на чолі з генералом П. Голіковим. В Центральній та Східній Європі, а також в прикордонній зоні СРСР була створена численна мережа фронтових перевірочно-фільтрувальних таборів, армійських збірно-пересильних пунктів і таборів.

Із серпня 1944 року при уряді УРСР було створено відділ у справах репатріації на чолі з М. Зозуленком, а з січня 1945 року подібні відділи почали діти у складі виконкомів обласних рад. У кожній області організовувалися спеціальні пункти прийому та розподілу репатріантів.

Про роботу цих органів на Городищині автору стало відомо з архівної справи, що збереглася у фонді Городищенського райвиконкому за 1945-1949 роки. Починаючи з січня 1945 року кожна сільська рада передавала в район, а з Городища на Київ, спеціальну звітність (форма 4). Вона містила відомості про працевлаштування репатріантів на роботу, забезпечення їх житлом та видачу допомоги, інформацію про політико-масову роботу з ними, про їхній настрій і окремо про наявність оіб, що «добровільно виїжджали з німцями». Зауважимо, що працівники сільрад таких не вказували.

Прикладом кількісного повернення репатріантів протягом 1945 року можуть бути дані по селу Дирдин. Кількість громадян насильно інтернованих і вивезених фашистськими загарбниками під час окупації: 159 осіб; із них: чоловіків – 43, жінок – 113. На 1 березня 1945 року в Дирдин повернулося 5 осіб, на 1 червня – 15, на 1 вересня – 79, на 1 грудня – 139. Держава намагалася допомогти тим із них, хто був у найскрутнішому становищі. Упродовж 1945 року дирдяни-репатріанти отримали допомоги: 7 осіб – хлібом (103 кг) і 7 осіб – грошима (1500 крб.).

Проте пріорітетним завданням радянських репатріаційних органів все ж була політична перевірка та нагляд за громаднами, які тривалий час перебували за кордоном.

На кінець 1947 року, після багатьох перевірок, часто невиправданих і принизливих, до України повернулося 1 млн. 250 тис. репатріантів. Майже 300 тис. із них були звинувачені у державній зраді і депортовані до Сибіру. З фашистської каторги вони потрапили в інше пекло – сталінські табори. Радянське керівництво розглядало репатріантів як дешеву робочу силу.

Повернути за всяку ціну

У 1947 році повноваження ЮНРАА закінчилися. Замість неї почала діяти Міжнародна організація у справах біженців, яка проіснувала до 1952 року. Отримуючи все більше інформації про те, як в СРСР поводяться з репатріантами, західні союзники стали неохоче віддавати вимушених мігрантів. Примусовість репатріації стає одним із каменів спотикання інтересів СРСР та союзників. На той момент на Заході залишалося приблизно 250 тис. українців. Більшість з них довело свою непричетність до військових злочинів і мало вибір: повертатися чи ні. Перебували вони й далі в dp-таборах, які стали своєрідними мікросоціумами, центрами культурної і політичної активності переміщених осіб.

Про роботу, яку проводили в той час відділи в справах репатріації знову свідчить архівна справа. Це матеріали репатріації за 1949 рік по Городищенському району. Починається справа листом виконкому Київської обласної ради до голови Городищенського райвиконкому І.А. Горідько від 4 січня 1949 року. В ньому згадується наступне: «…англо-американские реакционеры и их пособники из числа профашистских националистов и военных преступников, ведут бешенную агитацию за невозвращение этих лиц (репатриантов) на свою Родину, расспостраняя злобную клевету на Советский Союз, а самих «перемещенных лиц» провоцируют и запугивают репрессиями, якобы применяемых в СССР к репатриантам. Партия и Правительство СССР принимают все меры к тому, чтобы вернуть на Родину запуганных, влачащих жалкое существование советских граждан».

Далі, на виконання цих вказівок, виконком обласної ради зобовязує райвиконкоми провести цілий ряд заходів. Серед них: складання списків тих, хто ще не повернувся; написання патріотичних листів із закликами про повернення від родичів, знайомих тощо; організація виступів по радіо; виявлення тих репатріантів, хто став депутатами сільських рад, передовиками виробництва, здобув урядові нагороди і т.п. Особлива увага надавалася листуванню, яке було «одним из важнейших средств, обеспечивающих репатриацию».

У наступному листі від 11 травня 1949 року обласний відділ висловлював занепокоєння відсутністю таких листів з Городищенського району за останні місяці. Тут же пропонувалися зразки подібних листів. Це класична радянська агітка того часу: «Наш колгосп тепер став кращий ніж до війни був. Багато коней, корів, свиней, птиці, получили по 3 кг на трудодень, та крім того ланкові получили додаткову плату проса по 5-6 ц, цукру по 2 ц і багато грошей. Чужі діти кожен день співають, грають весілля, в колгоспі хороші духові музики, а я як згадаю за тебе, то моє серце кров’ю обливається!.. Мені кажеться, що ти там в чужій державі під мукою, голодна і холодна, з тебе там знущаються чужі люди… Крепко тебе цілую. Жду додому. Іди пішком, як що грошей немає».

З наступних сторінок архівної справи ми дізнаємося про нашу землячку, яка залишалася на тойчас на Заході: «В Западной зоне Германии проживает советская гражданка Гудзь Александра, имеющая родных – Гудзь Серафиму, проживающую по улице Джулаивка (куток в Городищі). Просим вручить письмо адресату и добиться, чтобы мать написала дочери патриотическое письмо с призывом вернуться, которое переслать нам не познее 28.06.49 г.». На жаль нам невідомо чи відповіла мати і чи повернулася ця дівчина у Городище.

Лист обласного відділу від 5 жовтня 1949 року містив рознарядку щомісяця надсилати з Городищенського району як мінімум 19 (!) листів із закликами про повернення. Тут же була й своєрідна інструкція для працівників райвиконкому, як працювати з репатріантами. В ній рекомендувалося визивати кожного колишнього репатріанта на бесіду і дізнаватися про всіх його знайомих, що залишилися на Заході. Окрім того репатріант повинен був написати детальний нарис про своє перебування за кордоном і вказати відомі йому факти щодо зрадників Батьківщини і націоналістів, а також написати лист-заклик.

Отже, на першому етапі репатріації, люди, що поверталися до СРСР, фактично були зведені дежавою до рівня кримінальних злочинців – тіж самі бесіди з працівниками НКВС, НКДБ, обов’язкова реєстрація в органах міліції, заборона проживати і увеликих містах, примусова праця у таборах тощо. Надалі обмеження послабшали і влада розгорнула шаленну пропаганду, щоб прикладами про «гарне життя» колишніх репатріантів змусити повернутися всіх тих, хто і на 1949 рік ще залишався на Заході. Міжнародна організація в справах біженців вже не допомогала Москві повернути «блудних овець», а зосередила свої зусилля на переселення їх до тих країн, які готові були їх прийняти. Ця частина переміщених осіб так і не стала репатріантами, вони стали емігрантами в країнах Європи та Америки.

На фото:
1. В'язні концтабору Бухенвальд після звільнення у 1945 р.
2. Табір у Ґіссені (Німеччина) для переміщених осіб-українців. 1948 р.
3. Гашення української таборової пошти у таборі Реґензбурґ. 1947 р.
4. Житловий барак в dp-таборі. 1948 р.