Як нащадок польських шляхтичів сидів за… український націоналізм

Костянтин Мефодійович Рекшинський з Хлистунівки нещодавно розміняв десятий десяток. Живе він у невеликій скромній хатинці в центрі села і всупереч своєму вікові та нелегкій долі залишається досить жвавим і життєрадісним. Навіть не віриться, що йому вже 90 років і що в його житті було суворе випробовування – північні табори і праця на шахті у Воркуті впродовж 12 років, 2 місяців і 17 днів.

Нащадок славних предків

Народився Костянтин 25 лютого 1921 року в с. Товмач Шполянського району в сім'ї колишнього чиновника і служниці, а на той час сільських трударів. Батько – Рекшинський Мефодій Костянтинович (1894-1963) ще до революції закінчив морський коледж і працював флотським службовцем у Херсоні. Потім повернувся в село і господарював на власній землі, а з утворенням колгоспу став комірником. Мати – Коваль Марія Микитівна (1892-1983) родом із Хлистунівки. До революції служила гувернанткою у графів Бобринських і Пашковських. Далі господарювала вдома, а на початку 30-х пішла в колгосп, у ланку.

Рід Рекшинських походить від польської шляхти, яка перейшла служити до московського царя. За сімейними переказами один із предків загинув в Очакові під час російсько-турецької війни, підірвавши пороховий склад разом із собою і ворогами. Інший воював проти Наполеона і загинув у 1812 році в битві при Бородіно. Відомості про членів роду за декілька століть зберігалися у великому родинному альбомі у Києві в дядька – Рекшинського Ераста Костянтиновича. Але у 1937 році він був заарештований і розстріляний. При обшуку альбом був вилучений і доданий до справи.

Костянтин був первістком у багатодітній родині. Батьки мали дев'ять дітей, але вижило лише п'ятеро. Він та чотири сестри: Олена (1923), Надія (1926), Галина (1933) і Марія (1935).

Середню школу закінчив не відразу

У 1928 році Костянтин пішов до школи у Товмачі. П'ятий клас припав на страхітливі 1932-1933 роки. Проте голодомор сім'я витримала. Врятувало те, що жили поблизу лісу. Їли акацію, липу, лісові ягоди і фрукти, молодий очерет. А ще мати була змушена продати у ”Торгсін” золоті сережки і хрестик, подаровані їй на весілля.

Після семирічки Костянтин мав намір закінчити 10 класів у Шполі. Але провчився лише три місяці і був виключений, як син неблагонадійного. Далі хлопець жив у родичів у Хлистунівці і Петропавлівці. Лише через два роки зміг продовжити навчання в Городищенській середній школі № 1.

В 10 класі Костянтин захворів. Діагноз був невтішний – спанделіт хребта. Лікуватися довелося в Києві та Смілі. Пролежав у гіпсі два роки (а пророкували всі п'ять). Тримався мужньо і не падав духом. Навіть зміг закінчити школу. Влітку 1941 року його виписали і привезли до батьків у Товмач. Тут він пробув у гіпсі ще цілий рік.

Посадили за книги Михайла Грушевського

З початком німецької окупації батьки продовжили працювати в колгоспі, який німці називали ”громадський двір № 17”. Костянтин лежав у хаті. Бувало що заходили німці, але його не чіпали, навіть спілкувалися, бо хлопець добре знав німецьку.

Упродовж 1943 року Костянтин поступово почав вставати і рухатися. Намагався ”виходитися”, щоб відновити здоров'я. Ще до війни в їхній родині був радіоприймач. З початком окупації батько його приховав, але Костянтин віднайшов пристрій і таємно прослуховував повідомлення з фронту. Декілька раз він передавав ці відомості партизанам.

На початку 1944 року Червона Армія підійшла до села. Почався кровопролитний бій. Пів села було звільнено, а половину утримували німці. Хлопець спочатку переховувався, а потім вирішив відійти до сусіднього села. При цьому ледве не загинув. Довелося йти через мінне поле.

Напередодні звільнення у підвалі Рекшинських переховувалися батько і син, які втекли з німецького полону. Були вони росіянами, десь аж із-за Волги. Одного дня син ризикнув сходити до Шполи у пошуках харчів чи якихось цінних речей. Саме він, на горищі дореволюційного страхового агентства, знайшов багато книг і частину з них у мішку приніс до Товмача. Серед них було більше десяти книг Михайла Грушевського з історії України, виданих у Львові на початку ХХ ст. Костянтин ними зацікавився. Відчував, що заборонені книги треба знищити, але рука не піднімалася. Та й почитати кортіло.

І ось після звільнення ці книги потрапили на очі голові господарства Василю Барабашу. Він і здав хлопця контррозвідці ”Смерш”. 2 лютого Костянтин був арештований, а книги вилучені. Спочатку його відвезли у с. Водяне, потім направили до м. Балта, а згодом у м. Ясси. А вже там надійшов наказ повернути таких арештантів до районних центрів. Так Костянтин потрапив до КПЗ у Шполі. Три місяці тривало слідство. Його, та ще 11 осіб, було звинувачено у націоналізмі. Шістьом присудили розстріл, а іншим різні строки таборів. Костянтин, за вироком військового трибуналу військ НКВС від 18 червня 1944 року, отримав 15 років.

Бандерівці називали мене ”гуцул”

З 10 жовтня 1944 року Костянтин Рекшинський був зарахований на посаду відбійника шахти № 1 ”Капітальна” комбінату ”Воркутавугілля”. Серед тих, хто відбував там свій строк, більшість була колишніх вояків ОУН-УПА, а також тих, хто надавав їм допомогу. В тому числі і жінки. До Костянтина вони ставилися добре і виручали за необхідності. Називали хлопця ”гуцул”, адже був схожий на них. Спочатку він мовчав, що ”східняк”, але коли про це дізналися – ставлення до нього не змінилося. Був він молодим, щирим і це викликало довіру.

Шахта, в якій працював Костянтин, була режимна, дуже категорійна, з небезпекою виходу метану. Було багато випадків загибелі шахтарів і навіть самогубств. Важко було і Костянтинові, але тримався. Одного разу йому травмувало руку і він отримав інвалідність. Деякий час після цього підробляв у їдальні. Працював у нічну зміну на хліборізці.

Був випадок, коли хлопцеві сподобалася одна дівчина-”западенка”. Костянтин закохався в неї і хотів засватати. Проте, коли дівчина дізналася, що він ”східняк”, та ще й був комсомольцем, відразу відмовила і припинила з ним зустрічатися.

Там же, у Воркуті, Костянтину вдалося закінчити тримісячні курси за професією гірничий майстер. Останній рік перед звільненням працював газомірником. В характеристиці, яку йому видали у 1957 році, є такі рядки: ”Работал с оценкой отлично… Имеет благодарность за хорошее отношение к труду”.

Життя після звільнення

У 1957 році Костянтина Рекшинського було амністовано. Йому повернули документи і він поїхав до батьків у Товмач. Однак через судимість певний час не міг працевлаштуватися. 12 лютого 1959 року справу Рекшинського було переглянуто Військовою колегією Верховного Суду СРСР. Вирок по його справі було відмінено, а справу закрито. Так Костянтин дочекався реабілітації.

Того ж року сім'я переїхала у Дирдине, а згодом у Городище. Тут Костянтин одружився з Катериною Баклицькою і прожив з нею в шлюбі 38 років. Разом виховали трьох дітей: Сергій (1963-2007) – працював водієм у Городищі, Олександр (1961) – працює фермером в Росії, Надія (1964) – працює в закладі харчування, теж в Росії.

З 1965 року Костянтин Мефодійович працював на цукровому заводі у Городищі. З 1988 року – він на заслуженому відпочинку. 25 років очолював вуличком на кутку Тарасівка в Городищі. Не раз отримував грамоти і заохочення за цю громадську роботу.

Нині К.М.Рекшинський ветеран праці і учасник війни. Нелегким був його життєвий шлях, але він не скаржиться на долю. Вона його загартувала і сучасні життєві негаразди він сприймає спокійно. Адже життя триває, а це – головне.

На фото:
1. Батько і мати К.Рекшинського у 1919 р.
2. К.Рекшинський (праворуч) на роботі в їдальні шахти ”Капітальна”. Воркута, 1955 р.
3. К.Рекшинський (крайній праворуч) із засудженими членами ОУН-УПА. Воркута, 1956 р.